Початок твору - на моїй авторській сторінці.
Історія друга. Про страшне чудовисько Жучка, загублений м’ячик та малого горобця.
Ти знаєш, сонечко, що іграшки теж дорослішають? Про це мало хто знає.
Але самі іграшки переконані: це правда. От і Рудько через кілька років вважав себе дуже дорослим і досвідченим.
І щиро переконував усіх, хто хотів його слухати: крамницю він залишив зовсім малим, нічого не знав про місто, і лише дивом не трапилося з ним якоїсь халепи.
Справді, Рудькові таки пощастило. Не так вже й далеко була морська пристань від крамниці іграшок.
Як для дорослих - з півгодини поважної ходи. Ну, звісно, якщо хлопчакам наввипередки, то ще менше часу займе дорога. Або й більше, набагато більше, якщо плечі відтягує портфель, а в ньому - щоденник із двійкою…
А для іграшкового ведмедика - неблизький світ.
Поступово Рудько почав досить вправно переставляти лапками. Подумки подякував Сірій Кішці за гарну пораду. І навіть трошки запишався: ніхто із його знайомих іграшкових ведмедиків ще не вибирався у таку довгу мандрівку.
Звісно, пишатися не дуже гарно, а тим більше, як справа ще не доведена до кінця. Та що поробиш, сонечко, якщо нікому було пояснити це Рудькові? В іграшок нема мами й тата.
А як Рудько задер свого кирпатого носика. То втратив пильність. А за мить аж закам’янів із жаху: просто на нього неслося чудовисько.
Велике, у чорно-білих плямах, воно голосно гавкало. А вже зуби в того чудовиська були! Куди там мишачим!
Звісно, сонечко, ти усміхаєшся, бо знаєш: то ніяке не чудовисько, а сусідське цуценя побачило щось геть незвичайне. Бо ще ніколи не бачило плюшевих ведмежат так зблизька.
І напасти на Рудька воно не хотіло. Лише запропонувати погратися. Бо було найменшим на вулиці й інші цуцики не хотіли через те брати його до своїх забав. Тому воно гавкало голосно-голосно, аби новий знайомий знав: перед ним – зовсім дорослий пес який добре вміє гратися.
Та звідки ж це було знати Рудькові?
Згадавши настанови Сірої Кішки: як гавкає хто – від нього краще триматися подалі, ведмедик почав шукати, куди б сховатися.
І майже відразу побачив велику щілину під дерев’яним ґанком. Інколи аж дивно, в які шпарки можуть залізти іграшки.
То не варто дивуватися, що, опинившись під ґанком, Рудько побачив: це не лише його прихисток. Там лежав м’ячик, хай і невеличкий, справжнісінький синьо-червоний м’ячик. Із тих, що люблять стрибати високо-високо і ніколи не втомлюються.
Але цей м’ячик був дуже втомлений. Бо багато часу лежав у темряві, вкривався порохом і зовсім нічогісінько не робив. А байдикувати завжди дуже втомливо.
М’ячик спершу навіть не хотів розмовляти з Рудьком, отак стомився. Але ведмедик дуже хотів поговорити і розповісти хоч комусь про оте чудовисько. М’ячику довелося слухати.
А що більше він слухав, то більше крутився на місці: м’ячикам важко слухати навіть, лежачи на одному місці. А що більше крутився. Тим менш втомленим себе почував.
Потім м’ячик пояснив: то не чудовисько, то Жучок, з яким вони вже знайомі. І зараз він би не проти вилізти назовні та погратися із цуценям. От тільки нелегко це зробити, бо щілина тіснувата.
Рудько згодився допомогти і скоро м’ячик вже опинився на вулиці.
Ото зрадів Жучок!
Рудько ж вирішив перечекати під ґанком до наступної ночі, бо от-от мав настати ранок. І трохи соромився, що злякався малого Жучка.
Та все одно він почув і побачив у щілинку, що для приятелів – і цуценяти, і м’ячика - усе склалося якнайкраще.
Вони гралися так довго і так голосно, що розбудили хлопчика, який жив у будинку з ґанком. Хлопчик дуже зрадів, що знайшовся м’ячик. А ще більше тому, що в нього тепер є власне цуценя. А мама погодилася, аби Жучок справді став його цуценям, бо хлопчик обіцяв гарно вчитися і завжди її слухатися.
Рудько ж виліз у присмерку і вперто пішов далі, до порту. Йшов, уявляв собі, як знайде корабель, на якому його привезли до міста. А там пробереться на нього і вирушить до майстерні, де його зшили. А вже там його перефарбують і він стане гарним-гарним!
Так замріявся, що ледь під пізню машину не втрапив. Що тут скажеш? хіба можна бути таким неуважним?! Добре, що вчасно похопився та відскочив вбік.
Та все одно, курява з-під коліс здійнялася така, що густо вкрила Рудькову шубку. Ніби вже й не яскравий, але краще вже бути рудим, ніж таким бруднулею!
А може, у рідній майстерні допоможуть і з цією халепою? А до порту залишилося зовсім небагато.
Аж тут почув жалібні звуки. Хто ще не спить серед ночі? Хто прохає про допомогу?
Придивився Рудько і зрозумів: оте його нещастя із запиленою шубкою – невелика біда. От Горобцю, що втрапив ніжкою у дротяне сильце справді непереливки.
Якийсь шибеник наставив оту пастку вдень. Може, вже й думати про неї забув. А молодий Горобець, що ледве навчився літати і навіть уночі хотів трохи повправлятися, втрапив до полону і зовсім змучився.
Чи ж легко іграшковими лапами розплутувати дротяний вузлик? Таки довелося повозитися. Якби для себе, то й лапки б опустив: мовляв, за складно. Але ж не кидати Горобця у біді?
Впорався, от тільки Горобець з того часу трішки накульгував. Та хіба це Рудькова вина?
Сам же ведмедик втомився так, що вирішив лягти спати серед ночі. Не чекаючи ранку. Ти ж ще не забула, сонечко, що Рудько зазвичай спав удень, як і більшість іграшок?
А от людям слід спати вночі. Тож на сьогодні досить розповідей. Заплющуй-но очі – і солодких снів.
Про те, що було далі, я розповім завтра. Добре?
Закінчення буде.
