Київ, 24 липня 2008 р.
Вулицями Києва широким кроком рухався високий чоловік років сорока. Він був худорлявої статури, але досить широкий у плечах. Він крокував, роздивляючись по сторонам своїм крижаним, немов лід, поглядом. Очі були холодними, від погляду яких квіти в’яли відразу.
Раніше Андрій Журавльов був солдатом Радянської армії, очолював загін спеціального призначення в Афганістані. Відслуживши майже три роки, він вирішив зайнятись своїм бізнесом. І кращим місцем для цього він обрав Україну, де йому знадобились усі його навички й уміння.
Він створив власну групу найманих вбивць, які виконували будь-які замовлення. Потрібно пограбувати банк – будь ласка, пристрелити якусь владну шишку – простіше-простого, тільки платіть гроші. Однак Київ, на щастя, не бандитська столиця, замовлень було замало, тому виникла нова ідея. Він взяв під свою руку всіх вбивць, залучив до співпраці знавців давнини й очолив злочинну організацію з викрадання старожитностей. Викрадене вони збували за досить високою ціною власникам колекцій, які готові були віддати будь-які гроші з метою збільшення своїх надбань.
Андрій виявився вмілим організатором й впевненою у своїх силах людиною. Завдяки його сталевій волі та витримці були продані за великі суми різні викрадені артефакти. Так, за перший же рік роботи його організація отримала більше двох мільйонів чистого доходу.
З часом організація розширювалась і розвивалась. До її числа входило близько двадцяти професійних вбивць, яких дуже добре знав Журавльов і довіряв їм, як собі.
За Журавльовим почало своє власне полювання Міністерство Внутрішніх Справ України. Сили всіх служб були спрямовані на пошуки доказів вини Журавльова, аби засадити його до в’язниці, однак поки-що все було марно.
Тому потрібно було ввести в коло його довіри свою людину. Підставну качку або крота. У Службі Безпеки України організація Журавльова отримала назву «Невловимі викрадачі старовини», скорочено «НВС».
Журавльов рухався у напрямку Хрещатика. Він гострим поглядом розглядав прекрасні краєвиди центральної вулиці столиці України, можливо, роздумуючи, що із всіх цих пам’яток архітектури можна стирити наступного разу.
Назустріч йому йшла невисока, однак дуже струнка дівчина років двадцяти двох. Її хвилясте волосся, каштанового кольору, то піднімалось вверх, то опускалось як пружина у ритмі її ходи. Смугляве обличчя, овальної форми та стрункі ніжки змушували чоловіків затримувати на ній погляд. Великі зелені очі помітно було навіть здалеку і, як це не дивно, але чоловіки при першій зустрічі з цією дівчиною звертали увагу не на її струнку, як у гімнастки, фігурку, а на очі. Не даремно кажуть, що очі – дзеркало душі. Саме такі очі мала ця дівчина.
Вона була одягнена у світло-блакитні джинси, які обтягували її стрункі ніжки і стегна. Червона футболка лише підкреслювала її природню красу. Дівчина була яскравою і помітною.
Дівчина зупинилась напроти Журавльова, який привітно посміхнувся їй.
- Ти сьогодні надзвичайно прекрасна. – зачаровано мовив він.
- Я завжди прекрасна. – відрізала дівчина.
Журавльов прикусив губу. Він уже майже півроку впадає за цією дівчиною, а вона корчить із себе неприступну. Йому хотілось показати їй, хто тут господар, однак потрібно було трішки почекати. Він уже уявляв, як буде її роздягати і ґвалтувати… Це було лише питанням часу. Ще ніхто не міг йому відмовити. А, якщо й відмовляв, то у нього був один безспірний козир – сила – який він міг використати будь-коли.
Дівчина, яку звали Галиною Іщенко, стояла і пильно дивилась у вічі Андрію.
- На когось чекаємо? – запитала вона.
- Так. – відповів Журавльов. – На мене вийшла якась жіночка, котра заявила, що є професіональним вбивцею й бажає стати членом нашої організації.
Галина скептично усміхнулась.
- Я теж так зарекомендувалась, коли вийшла на тебе.
- І ти виправдала мої сподівання. А жіночку цю ми перевіримо. Рано чи пізно вона доведе свої слова, абож спростує їх… - Журавльов затих. Попереду них крокувала жінка середнього віку. Однак її краса ще не зів’яла, а навпаки тільки розцвітала. Вона була високого зросту, а туфлі на високих підборах робили її ще вищою. Чорні штани й піджак додавали їй суворості, немов вчительці середніх класів. Її чорне, довге волосся було зібране у хвостик.
Жінка мала впевнений у собі вигляд і зовсім не хвилювалась. Це було першою ознакою професіоналізму.
Вона підійшла до Галини та Андрія й привіталась:
- Вітаю Вас. Я – Євгенія Токарева.
- Вітаю. – відповів Журавльов і недовірливим поглядом, немов рентгенівськими променями, почав роздивлятись жінку.
Галина у знак привітання кивнула головою.
- Як ви на мене вийшли? – запитав Журавльов.
Євгенія трішки завагалась. Вона не чекала такого питання відразу. Проте, взявши себе в руки, відповіла:
- Через друга Олександра Шміля.
- Шміля? – перепитав Андрій. Жінка ствердно кивнула. – Гаразд.
Андрій знав, що більшість професійних вбивць потрапили до його організації за допомогою Шміля. Олександр був другом Журавльова. Вони познайомились у Афганістані й разом продовжували свою справу. Однак Андрій вирішив перевірити жінку. Довіряй, але провіряй…
Він кивнув і, поглянувши на Галину, усміхнувся.
- Вам відомі умови роботи? – запитав він у Євгенії.
- Не зовсім. – відповіла остання.
- Тоді слухайте… - він на мить замовк. – Умова лише одна – повна покора мені.
Євгенія іронічно поглянула на Андрія.
- Завтра, - продовжував він далі. – ми проводимо зустріч з великими колекціонерами, яким пропонуватимемо декілька викрадених старожитностей. Це буде велика справа. І я хочу, щоб ти була присутня там.
- О котрій годині?
- Близько десятої. – він протягнув їй невеличкий папірець. – Ось, Женю, адреса, де відбудеться зустріч. Тільки не приведи хвоста. – наголосив він. – Зрозуміло?
- Зрозуміліше бути не може. – твердо відповіла жінка.
Журавльов з Галиною попрощались і зникли з поля зору Євгенії.
Жінка стояла посеред вулиці і тримала в руках папірець з адресою. Тепер в голові роєм крутилось безліч питань. Найчастішим було одне: «Що робити?».
- Не подобається вона мені. – мовив Журавльов, коли вони відійшли подалі від Євгенії. – Якась вона дивна.
- А мені вона сподобалась… Слухай, а що це за зустріч колекціонерів?
Журавльов ледь помітно усміхнувся. Так усміхається лише удав перед тим, як до смерті задушити свою жертву. Весь вигляд Андрія та його дивна поведінка говорили про те, що він щось задумав. І це щось недобре для жінки, з котрою він тільки-но мав змогу познайомитися.
- Це буде особлива зустріч…
Розділ сьомий
Володимир Коваленко розповів студентам-практикантам усе, що знав про характерників й знову поліз до ями. Він продовжив чистити щіточкою кістяк козака. Це він любив робити. Отримував навіть задоволення від цього. Він уміло працював щіткою, знімав ножем невеличкі шари землі, пальцями діставав із грунту якійсь клаптики волокна й передавав їх студентам.
Його роботу знову перервала Олена. Вона стояла і зацікавленими очима дивилась на нього.
- Що тебе цікавить, Оленко. – запитав він перший й привітно усміхнувся.
Дівчина відчувала себе трішки не впевнено. Вона хотіла щось запитати, але не могла набратись сміливості. Іноді вона була трішки не рішучою.
- Володимире Олександровичу, ви розповіли нам про характерників, але звідки ви знаєте, що цей кістяк належить справжньому характернику. На ньому ж цього не написано.
- Це не обов’язково. – усміхнувся Володимир. – Ти ж сама звернула увагу на позу поховання.
- Так.
- Характерників ховали не так, як усіх. Їм або проколювали осиновим кілком груди абож…
- Клали в могилу вниз обличчям. – здогадалась Олена.
- Вірно. Ти можеш запитати, чому саме обличчям донизу. А відповідь дуже проста і банальна. Люди вірили, якщо труп характерника буде лежати на животі, обличчям донизу, то промені сонця не будуть торкатись обличчя і не оживлять його. Цей звичай склався ще за скіфських часів. Так ховали небезпечних людей –чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним.
Дівчина пильно поглянула у могилу, де виднівся кістяк. І їй здалося, що там чогось там не вистачало.
- А що це за відбиток біля правої руки козака? Там не вистачає якогось предмету.
- Вірно. Мабуть той, хто відкрив склеп, забрав шаблю цього характерника. Відбиток належить шаблі. – він мимоволі відвів погляд у сторону. Щось говорило йому, що шабля у нього в наметі. Однак так хотілось, щоб це був лише сон…
Наближався обід.
Археологічна група повернулась до табору. Чергові студенти цього дня , які готували обід, повідомили Коваленку, що доведеться декілька хвилин почекати. Доведеться поморити свої шлунки голодом, які просили їжі.
За п'ятнадцять хвилин обід повинен бути поданий.
Студенти, які уже два з половиною тижні брали участь у розкопках, звикли до такого ритму життя, коли доводиться трішки голодати. Вони не думали, що працювати в польових умовах так важко. Вважали це прикольною пригодою, однак виявилось, що це справжнє випробування. І не кожен його проходить достойно.
Не кожному дозволить здоров’я майже цілий день вистояти з лопатою в руках на пекучому, як у пустелі, сонці. Не кожен зуміє цілий день просто працювати, оскільки більшість практикантів – міські жителі – лопату тримали у руках лише на дачних уділах. Для когось важко було звикнути до того, що майже цілий місяць доведеться сумувати за батьками.
Проте згодом всі звикли. Працю кожного вечора змінював відпочинок. Хлопці ганяли у м’яча, а дівчата займали кожну вільну хвилинку бесідами про тих же хлопців, що грали у футбол.
Коваленко уже звик до всього цього. Він уже впродовж шести років приймає участь у розкопках, однак вперше у якості керівника археологічної експедиції. І на цій, так би мовити, посаді він почував себе досить впевнено. Його поважали студенти як доброго, розумного викладача і розсудливу людину.
Він, дізнавшись, що обід буде пізніше, вирішив піти до свого намету й перевірити чи є там зникла з могили шабля.
Володимир увійшов до намету й почав швидко переривати всі речі. Проте шаблі ніде не було.
Можливо це на краще! – подумав він.
Однак його радість розвіялась, як туман після сильного вітру, коли дістався до свого суперліжка. Під матрацом, на якому він ночував, мирно лежала вона… Шабля…
О, Боже. Це був не сон, це було…насправді.
Володимир уперто не хотів у це вірити, але перед ним був доказ – шабля характерника.
Розділ восьмий
Євгенія Токарева стояла посеред площі Хрещатика й крутила в руках папірець з адресою. Завтра о десятій… Вона не знала, що робити. Чи міг Журавльов так швидко довіритись їй? А можливо він тільки перевіряв її?
Однак, якщо це правда і завтра відбудеться зустріч колекціонерів, то Служба Безпеки України втратить можливість впіймати на гарячому організацію невловимих. Потрібно було вирішувати.
Для цього вона вирішила зателефонувати своєму керівництву. Нехай там ломають голову, що робити далі, а вона в свою чергу вчинить так, як накажуть.
Вона дістала з кишені мобільника і набрала номер.
Слухавки довго ніхто не підіймав. Євгенія повторила свої дії. І за мить у слухавці почувся грубий чоловічий голос:
- Слухаю тебе, Женю. Як справи.
- Все добре, пане генерале.
Генерал Віталій Юхимов бажав більше всього знайти і засадити за грати організацію Журавльова. Він навіть у своїх снах бачив, як власноруч одягає на запяст’я Журавльова наручники. Тому він був радий будь-яким новинам від Євгенії, котру вирішив посвятити у справи організації невловимих.
Для нього ця організація була, як кістка поперек горла – не давала спокійно дихати.
- Завтра о десятій – продовжувала Токарева непевним голосом. – відбудеться зустріч великих колекціонерів. Будуть торги. Це наш шанс. Візьмемо їх на гарячому.
- Постривай-но, - зупинив її генерал. – а якщо він тебе перевіряє і блефує?
- А, якщо ні? – питанням на питання відповіла Євгенія. – У нас може більше не бути такої можливості.
Генерал на момент задумався. Він оцінював ситуацію. Він ризикує життями багатьох людей.
- Ми дуже ризикуємо. – відповів він.
- Хто не ризикує, той…
Договорити їй не дав генерал.
- …Той сидить за телевізором з бокалом пива і дивиться черговий футбольний матч.
- Для чого так іронізувати?
Генерал знову замовк і за мить заговорив. Голос його звучав серйозно і належав справжньому керівнику.
- Журавльов сказав, щоб ти теж була на торгах?
- Так.
- Гаразд. Я дам розпорядження готуватись до операції. Дай мені адресу. Я не хочу ризикувати твоїм життям. Якщо це і справді блеф, то ти більше не з’явишся на очі Журавльову. Розумієш?
- Ще б пак.
Розділ дев’ятий
Володимир Коваленко сидів посеред намету навколішках, затамувавши подих. Він дістав з-під матрацу шаблю, котру сьогодні вночі невідомим способом розкопав у могилі. Пульс його миттєво прискорився і тиск давив у виски…
Побачивши шаблю, Володимир розпочав захоплено її розглядати. Дихання прискорилось. Він відчув мить наукового збудження.
Ніколи ще йому не таланило тримати в руках такі предмети. Такий артефакт. Молодість, наполегливість і віра привели його до цієї знахідки.
І ще якась невідома сила. – промайнула у нього думка.
Він взяв шаблю у праву руку і піднявся з колін. Він тримав справжню силу. Силу козацької зброї, яка здобувала століттями свободу українському народові. Тримаючи її, він відчував, з якою легкістю лезо шаблі пронизує повітря – рідке і прозоре. Це його захоплювало ще більше.
Як могла шабля, яка пробула під землею декілька століть, так добре зберегтись? – запитав він сам у себе і сам же відповів. – Дивизна якась.
Коваленко знався на зброї, тому без проблем визначив, що це була польська карабеля сімнадцятого століття. Він здогадувався, що козак, якому вона належала або забрав її у якості трофею, як часто робили козаки, або ж просто купив.
Однак те, що він побачив пізніше, виявилось набагато цікавішим.
На лезі біля основи клинка польською мовою був вибитий напис:
Bogdan Chmelnyzkiy
Це значило лише одне – шабля належала не кому-небудь, не якомусь безславному козакові, а самому великому козацькому гетьманові, засновнику української державності, Богдану Зиновію Михайловичу Хмельницькому.
Володимир був просто шокований і звалений з ніг. Ця знахідка ставила істориків перед фактом, що існує ще одна шабля Хмельницького і їхнім завданням буде встановити, яка із них є оригіналом.
Одна шабля знаходиться у Польщі в Краківському музеї, а друга у Володимира в руках.
Коваленко продовжував обстежувати шаблю і нижче під написом ім’я гетьмана, помітив ще один напис теж польською мовою, який в перекладі звучав так:
«Здобувши славу під Зборовом і Збаражем, втратив її під Берестечком.»
Відтепер у Володимира не було жодних сумнівів. Це шабля Богдана Хмельницького. Саме він розбив польське військо під Зборовом і зазнав нищівної поразки 1651 року під Берестечком.
Володимир знав історію зникнення шаблі Хмельницького та її таємничої появи. Доводилося цікавився цим питанням, оскільки викладач повинен був знати більше студента й чимось зацікавити його.
Після смерті Богдана Хмельницького шабля десь загубилась. Але після поразки польського повстання 1863 року проти Російської імперії, російський імператор Олександр II наказав конфіскувати зброю в усіх шляхтичів, які брали участь в бунті. В одного із них виявилась шабля Хмельницького, але майже відразу знову загубилась.
І вже через п’ятдесят років, на початку двадцятого століття, в особняку Чарторизьких почали ремонт. Муляри копнули одну із стін і з неї випала шабля, на якій виднівся напис:
«Здобувши слави під Зборовом і Збаражем, втратив її під Берестечком».
Тепер Володимира хвилювала інша думка. Що робити далі?
Перед ним було два шляхи вирішення цього питання. Перший – залишити шаблю у себе і другий – віддати її на дослідження науковців.
І дивно було зазначити, але він більше схилявся до першого шляху…
Він зробив свій вибір…
Галина Іщенко лежала на великому, м’якому дивані та дивилась документальний історичний фільм. Таких фільмів було вдосталь, в основному на телеканалі «СВІТ», і дівчина полюбляла їх дивитись. Вона вважала себе прогресивною, тому прагла дізнаватись щось новеньке.
Однак сьогодні її думки вирували десь дуже далеко від екрану телевізора. Її картали докори сумління… Найстрашніше людське почуття, яке виказує нашу слабкість. Вона знала, що дівчина потрапить у пастку і не попередила її. Проте, якщо дівчина не підставна, то з нею все буде добре.
Її думки перебив гучний дзвінок у двері.
Дівчина ліниво потяглась, як кішка на сонці, та піднялась із зручного дивану, якого так не хотілось полишати.
Накинувши поверх нічної сорочки, свій улюблений халат зеленого кольору, і натягнувши кімнатні тапочки із собачками, що посміхаються, вона, повільно перебираючи ногами, покрокувала до дверей.
- Хто там? – гукнула вона.
За дверима продовжували мовчати.
Граємось у Герасима і Му-Му? – розлючено подумала вона.
Підійшла до дверей і подивилась у глазок, а потім швидко відчинила їх. До квартири увійшов високий, худорлявий чоловік із крижаним поглядом. Це був Журавльов.
- Привіт, Галинко. – радісно промовив він.
Дівчина лише у відповідь усміхнулась і, відвівши незадоволений погляд, попрямувала вглиб квартири. А саме до кухні.
- Чай, каву? – запитала вона.
- Чай, чорний. Будь-ласка.
Журавльов підійшов до Галини та, важко дихаючи, обійняв її за талію. Потім його рука потяглась вище… Він почав розв’язувати пасок на халаті.
- Андрію, забери руки від мене. – вигукнула дівчина і відштовхнула його від себе.
Однак Журавльов у відповідь ще сильніше притис дівчину до себе і одним сильним ривком, здер з неї халат.
- Ти будеш моєю… - жадібно загорлав він.
Галина відчула на собі важкий подих Журавльова і це викликало у неї відразу.
Хоч би зуби почистив, залицяльник бісів. – промайнула думка.
Не минуло й миті, як Андрій зірвав з Галини нічну сорочку. Тепер він побачив її у всій красі. А дивитись було на що!!! Струнка фігура, білосніжна, шовковиста шкіра, до якої так і хотілось притиснутись губами, пружний животик, розкішні груди…
Ось в кінці-кінців він досяг свого. Він візьме її…
Від цих непристойних думок, по тілу Журавльова пройшла хвиля збудження. Тепер він бажав тільки задовольнити свою плоть.
Однак не все відбувається так, як бажається. Дівчина виявилась не простою, а бойовою…
Вона, не шукаючи важких шляхів, елегантно ударила коліном Журавльова в пах, від якого останній зігнувся, видаючи звуки звіра у шлюбний період. Не чекаючи доки той отямиться від удару, Галина захопила його голову двома руками і провела ще один удар коліном. Тільки вже в обличчя…
Журавльов відчув, як його тіло обм’якло і він втратив свідомість.
- Ну, як? Приємно? – іронічно додала Галина і пішла на кухню.
Далі буде...
