Настрій стікав по склу тролейбуса холодними сльозами дощу. Вже тиждень місто у полоні дощів. А ранньої весни, коли душа просить сонця і тепла, дощі особливо шкідливі. А ще коли ви одинока, молода жінка , яка замість привітань від давніх знайомих тільки й чує – коли ти вже вийдеш заміж? Як ви думаєте, що я маю відповідати? Я усміхаюся і з погордою кажу, що ще не зустріла принца, чи то пак, вважаючи на вік , короля, а мій внутрішній голос( мій постійний і вірний співрозмовник і друг) глузливо додає: «І взагалі у світі панує анархія, монарші особи не звертають увагу на таке диво, як ти!»
А ось сьогодні, коли йшла на роботу хотіла купити собі квіти, аби підняти настрій, але ж ціни бодай-їм! Біля перехрестя під поломаним чорним парасолем, бабуся продавала жовті нарциси. Хотіла купити, але раптом майнуло з Булгакова, і на очах закипіли сльози – мені не зустріти не принца, не короля, не майстра….
Поки дійшла до роботи вся змокла, добре хоч не фарбувалась вранці, а то була б справжня «красуня». Мій кабінет зустрів мене офісним шиком і купою нерозібраних документів. І потекла буденна , сіра, страшна своєю простотою робота. Відволік мою увагу о десятій ранку дзвінок подруги. Подруга, що працює медсестрою у приватній гінекологічній клініці, приголомшила: ВОНА ВИХОДИТЬ ЗАМІЖ, і запрошує сьогодні на дівич-вечір, а внутрішній голос додав, що вважаючи на той же вік дівич-вечір треба називати бабич.
Думки забігали, ніби скажені. Подруга моя однокласниця – ми приїхали з одного села, я навчалася в університеті – і стала згодом бухгалтером, а вона закінчила медичне училище і працює по фаху. Ми регулярно спілкуємося, то де, де і коли вона зустріла, закохалася і навіть отримала пропозицію одружитися?!!! Ніякі сальдо, акцизи, дебітори і кредитори не могли звернути на себе мою увагу, бо ці мертві цифри не давали відповіді на жодне з моїх запитань, що мучили мене. Ще й мій внутрішній голос, а втім може це була банальна заздрість, підливав масла в вогонь: Ти могла б бути красивою нареченою, а будеш гарною дружкою! Оце погуляєш!
Я ледве-ледве дотягнула дотягла цей день до кінця. І чимдуж кинулася у магазин інтимних іграшок, щоб купити нареченій подарунок. До речі цей магазин тримає чоловік ще однієї моєї подруги( зручн-о-о-о!!!!), то ж буде з ким поділитися новиною. Подарунок був вибраний швидко: звичайний фалоімітатор, але розписаний під хохлому чи гель( завжди путаю). А коли він необережно випав у мене в таксі , водій ледь язика собі не відкусив від подиву.
Зустріч призначена в кафе, яке знаходиться неподалік від місця роботи щасливої подруги. Місце затишне і готують смачно, до того ж можна замовити чоловічий стриптиз, напевне саме тому ми сюди покликані. Таксист з прикушеним язиком висадив мене за квартал від кафе. Причина була поважна - знак забороняв їхати далі, бо тут велись ремонтні роботи. Як і кожної весни групка робітників латала дорогу так , щоб через рік розпочати все знову. Крім того що мені належало пройтись під дощем, я примудрилась втопити свої ноги у випадковій калюжі, яка займала собою весь простір дороги і обійти її було геть неможливо. І ось тут сталося неймовірне, щось легко підняло мене і легко перемістило з центру цієї калюжі на відносно безпечну територію. А ще дивніше, що це було не щось, а дуже привабливий чоловік. Він посміхнувся і запитав:
- Ви часом не морячка?
Я не встигла відповісти , не встигла подумати, я лише встигла закохатися з першого погляду, як переді мною майнуло все моє життя, а мій внутрішній голос сумно (оце так!) попрощався зі мною і побажав щасливого шляху, бо саме в цю мить з-за повороту вилетіла якась велетенська іномарка, збила мене і не гальмуючи полетіла далі. А я піднялась над своїм розхристаним тілом, над сумочкою з соромливо визиравшим фалоімітаторм під хохлому чи гжель ( так і не навчилась розрізняти), над калюжею, над моїм коротким і щасливим коханням і полетіла…..
