"Нікого люди так завзято не намагаються обдурити, як самих себе."
Міран Фа.
Хові Лау заціпенів, почувши, яким тоном були сказані ці слова.
Коли Князь Мороку починав розмовляти сам із собою, найкраще було взагалі ніяк не видавати своєї присутності. Ніхто не ризикував виводити володаря "Чорного Колеса" із задуми, чи переривати його монолог в такі моменти, тому склянка з коктейлем завмерла біля рота верго, і він не ворушився, поки командор не відійшов від великого квадратного ілюмінатора, поскрипуючи знаменитим шкіряним мундиром. Тільки тоді Хові поклав склянку, тихо дзенькнувши нею об скляний стіл.
- Розповідай, що було далі. – Міран Фа склав руки на грудях.
Бліда безволоса голова опального тріана нагадувала висушений череп. Починаючи розповідь, Хові намагався дивитися не на нього, а в ілюмінатор, на сплутаний візерунок зовнішніх конструкцій станції.
- Все сталось, як ви й передбачали. Він проковтнув наживку разом із гачком. Слово честі, це було легше, ніж відібрати цукерку в дитини. Жадоба помсти виїла його зсередини, мов іржа…
Несподівано Міран Фа опинився зовсім поруч, нависнувши над верго, вдарив долонею по столу, вп’явшись в Хові лютим поглядом. Склянка перекинулась, пальці тріана, судомно стиснувшись, пропищали по стільниці. Спину Хові вкрили гидкі холодні мурашки.
- Що ти знаєш про помсту, мавпо? – прошипів Міран Фа. – Що ти взагалі в цьому розумієш? Що тебе взагалі цікавить, окрім жмені срібняків? Нагадати, за що тебе витурили з рідної планети?
Хові затерп, розриваючись між бажанням відкусити собі язика, або провалитись крізь палубу.
- Що? Мовчиш? Твоя думка мене цікавить, доповідай по суті! Ясно?
Хові несамовито захитав головою.
- Далі!
Командор знову відійшов до ілюмінатора, верго ж, до якого повернулась здатність рухатись, тремтячою рукою пригладив наїжачену на голові шерсть.
- Втершись в довір’я, я зіграв перед ним прибитого горем пограбованого трейдера. Досить було промовити "Холден", як він миттю повірив в геть усе, не вдаючись в деталі. Затяг мене на свій корабель, і погрозами примусив видати координати уявного пограбування. Геть сказився…
Хові, закусивши язика, з острахом зиркнув на командора, але той тепер ніяк не зреагував на початок чергового ліричного відступу.
"І чого він раптом так завівся?" – міркував верго, прокручуючи в пам’яті свої слова, намагаючись зрозуміти, чим саме викликав спалах роздратування Князя. Зрештою, облишив – усі знали, що Міран Фа непередбачуваний як у гніві, так і в милості.
Командор мовчав хвилину, потім обернувся, кинувши на Хові лише один холодний погляд.
- Вимітайся, Лау!
Хові не треба було повторювати двічі.
- Тільки пам’ятай… - несподівано зупинив на півдорозі до дверей, примусивши верго примерзнути до м’якого покриття підлоги. - …мовчання – золото!
- Авжеж, пане! – нервово захитав головою Хові, вислизаючи в коридор.
Коли з тихим шелестом двері зачинились, Міран Фа знову повернувся до споглядання силових конструкцій станції. Край брунатно-фіолетового диску планети, навколо якої оберталося "Чорне Колесо", закрила тінь. Скоро станція увійде в конус темряви, настане п’ятигодинна ніч, слідом за якою почнеться черговий тривожний день.
Він підійшов до дальньої стіни своїх апартаментів, торкнувся замаскованого сенсорного замка, відчинивши таємні двері. Ніхто не знав про їх існування, ніхто, крім нього не міг увійти туди. Тут Князь Темряви ховав своє стомлене друге "я". Скрипучий шкіряний мундир, зшитий, згідно чуток (не без підстав), зі шкіри устарганського адмірала, було сховано в шафу. Натомість, вбравшись в легку білу туніку, Міран Фа увійшов у зелений напівморок саду.
Привезти й виростити справжні рослини з Тріану коштувало значних витрат, зате, разом з облаштуванням інтер’єру, не принесло нічого, крім задоволення. Опальний тріана робив усе сам, беручи до рук в короткі хвилини дозвілля різак для дерева та ножиці. Минуло кілька років, і тепер його святая святих випромінювала, згідно канонів, гармонію та незворушну чистоту.
Тут Міран Фа, гроза Дрібнозір’я, знаходив душевний спокій та відсторонення від світу бруду, в якому мусив перебувати двадцять годин на добу. Тихий шум води та м’яке світло повертали його в минуле, в той час, коли все було простішим, коли друзі були друзями, вороги – ворогами, коли у нього ще було майбутнє.
Тоді він був молодим і наївним.
І не знав землян.
Ідучи дорогою спогадів, він згадував тих, з ким звела його доля. Чесний і незворушний консул Велсток, безтурботний та безшабашний лоцман Кисельов, спритна бригада найманців з Барнарди, хитрий Джімі Харікейн, чарівна Віві…
А ще – Кеннет Кендл.
І тепер ще цей Мет Свано.
Ціла галерея образів.
Дорога пам’яті звернула на згарище спалених ілюзій, пекучих спогадів, туди, звідки навіки щезли добро та віра в честь, порядність, любов та милосердя.
"Через дві доби Мет Свано досягне Урману. Ще через кілька діб натрапить на сховок Кендла. Якщо все піде за планом, один обдурений трейдер зробить те, чого досі не вдавалось найкращим професіоналам. Тоді, коли це станеться, механізм відплати вже неможливо буде зупинити. Тоді й подивимось, які ліки дієвіші – прощення, чи відплата? Прощення зробило мене спокійним і твердим у своїй впевненості. А відплата? Спустошить? Звільнить? Знищить?
Шкода, що виконавцем задуму виявився цей бернардієць, мій брат по нещастю. З більшим задоволенням кинув би бригаду тріана-рейдерів. Але такий вже присуд долі..."
Тихо дзвенів потічок десь у зеленому мороці саду. Душа Князя Темряви відпочивала
