На 14 році (по східному календарю) правління Тиберія, Палестина очікувала приїзду нового прокуратора Понтія Пилата, що прибував сюди на місце відкликаного Валерія Грата. Передовсім до зустрічі нового намісника готувався кесарійський гарнізон. Для молодого сотника Корнилія, як й для інших центуріонів це була визначна подія. До того часу в Юдеї їм жилося досить вільно та спокійно, і це в той час, коли імператор Тиберій ледь устигав давати раду з бунтівними легіонами, відбивати натиск германців, фракійців, африканців. До того ж виникла опозиція й у самій Італії. Волів не вести з ними політичного діяльогу, на всі їхні претензії в нього була одна відповідь – репресії. На початку свого правління, він намагався наслідувати Октавіяна, - прикидався демократом, та невдовзі скинув цю маску, то ж в імперії не проходило дня, аби когось не страчували. Не дивно, що дуже швидко, у нього наплодилось стільки ворогів, що боявся пройтись коридорами власного палацу, бо за кожним рогом його міг чекати гострий кинджал, удень взагалі уникав виходити на подвір’я палацу, бо не знав з якого вікна чи бійниці може вилетіти смертоносна стріла. Та позиції своєї він не змінив, продовжував винищувати своїх ворогів, та не навчився, бодай як один з його попередників - Ірод Великий, завойовувати друзів. Тому, невдовзі, аби забезпечити власну безпеку, змушений був разом із бійцями відданого гарнізону переселитися на на усамітнений острів Капрі. Це було єдине місце де міг знайти собі прихисток від всезагальної ненависти.
На цей час знаходитись подалі від Риму, від усюдисущих шпигунів імператора, вуха яких були не лише в палацах, цирках, театрах, а й у громадських лазнях, було за щастя. Кожне необережно кинуте слово могло привести людину до в’язниці, на галери, а то й до страти.
Як местиме нова мітла? – це питання хвилювало не лише римських воєначальників, а й простих центуріонів, які вже звикли до спокійного, безтурботного життя в Юдеї. Найкращий приятель Корнилія – Агав, що особисто знав Пилата ище з молодих років, бо ж і сам походив із верхівки римської аристократії, заспокоював сотника.
- Пилат не такого польоту птаха, аби його могла зацікавити Палестина. Це не його масштаб. Пам’ятаєш, ище Цицерон з іронією говорив, що Бог євреїв, напевно, дуже маленький, раз дав їм таку маленьку землю, яку на доброму коні з кінця в кінець за день проскачеш. Та й якби це ще була земля! А то ж здебільшого плоскогір’я, пустелі, та невисокі кам’яні гори. Ні, для Пилата бути прокуратором такого скравочку землі – суща образа. Його служба в Палестині не що инше, як заслання, адже він виходець із вищої римської знаті. Його місце щонайменше в сенаті, а його призначили звичайнісіньким прокуратором, чиновником, а на такі посади, як сам добре знаєш, призначають людей незнатних, основною рисою яких мала б бути беззавітна відданість Августу, такі носом не лише землю ритимуть, а й пісок, і оті кам’янисті гори, - адже від того, сподобаються вони імператору, чи ні, залежить їхнє благополуччя. Гадаю Пилат взагалі не встряватиме в тутешні справи. Зів'є собі затишне кубельце, аби відсидітись й дочекатись, поки в сенаті пройдуть нові вибори, він сам, чи його приятелі займуть там вигідні місця, й він повернеться у милий серцю своєму Рим.
Колишній прокуратор Юдеї – Валерій Грат стояв у тіні оливкових дерев з колінчатими, міцними стовбурами. Вони кидали на землю тонкі, схожі на плетіння павука тіні, усією своєю впевненою поставою заявляючи, що вони вкорінені тут навік. Прокуратор стояв у першому ряді зустрічаючих, поблизу центуріонів, чув усю їхню розмову й підсміхався про себе – не вірив він у їхні оптимістичні прогнози. З часу правління Ірода Великого, багато чого змінилося в стосунках Риму до Палестини. Тоді Палестина була звільнена від данини, - не сплачувала жодних податків і навіть не утримувала римських легіонів, які перебували на її території. Нині ж римську казну через постійні війни треба було постійно поповнювати. Саме тому, що Грат не був жорстокосердий, і не видушував усі соки з народу, він й поплатився своїм місцем. Знав він і те, що Понтій Пилат потрапив в опалу цілком не через політичні інтриги. Був він жорстоким грабіжником, гнобителем і тираном, та таким нещадним, що це годі було витерпіти навіть бувалим у бувальцях сенаторам. До того ж, Понтій надто багато гріб під себе, така вже в нього була ненаситна вдача. Руку ж в сенаті той мав чи не найміцнішу – його підтримував сам Сеян, що мав неабиякий вплив на імператора. Причиною призначення Пилата намісником Юдеї була саме в тому, що Сеян був заклятим ворогом Юдеї, юдожером, де ж йому було знайти кращого кандидата в прокуратори, як Понтій Пилат?
Між тим корабель прокуратора наближався до пристані. Уже на під’їзді до Єрусалиму, його серце мало б зогрітись, бо все тут нагадувало рідні краї: здаля гордо височіли й добре проглядались дві гігантських статуї Августа і Юнони. Набережна зустрічала їх білою колонадою портових споруд і храмів. Навіть вітер у кронах піній наспівував йому хвалебний гимн. Зійшовши на берег, Понтій Пилат забажав трохи розім’яти ноги, тож супровід із високопоставлених осіб провів його центральною вулицею, і новий прокуратор міг оглянути величавий царський палац, театри, і цирк. Пилат, споглядаючи усю цю красінь, лиш загадково підсміхнувся.
- Володієте такими багатствами, і така дрібнота поступає в скарбницю... – зауважив ядуче-ущипливо, скоса зиркнувши на Валерія Грата. Той спокійно відповів.
- Вини прокуратора в цьому немає. Податкова служба працює добре. У цьому невдовзі переконаєтесь. Та ми стягаємо лише один, загальноімперський податок, усе ж останнє у владі єрусалимського синедріону .
- Але ж, синедріон – вища церковна влада. Він мав би збирати податки хіба що на утримання храму та задоволення потреб жерців.
У відповідь на це зауваження, Валерій Грат осміхнувся.
- Так і є. Вони збирають "десятину". Жерці навіть податком її не називають – це жертва Богові. Це не лише десята частина всього, що виробляється й вирощується в Палестині, а й з усього, що сюди завозиться. Так само десятину сплачують усі юдеї, які живуть в еміграції. У користь храму йдуть первинки всіх плодів, а також повинність – 1/3 шекеля з кожної душі в рік. Римська адміністрація ище й допомагає в зборі цих податків.
- Чи не надто велика плата за відданість?
- Август, який запровадив цей порядок, був мудрим правителем. У покорі цей народ здатне тримати лише його духовенство.
- Можливо, у тому переконав його знаний мудрагель Ірод Великий? – під ніс собі пробурмотів Пилит, - він знав: найбільше голів стинають нині не стільки за справи, скільки за довгий язик...
Понтій Пилат був добре поінформований своїм приятелем Сеяном, що за гарною вивіскою, яку Єрусалиму приготував ище Ірод Великий, укрите цілком инше, не зрозуміле західним людям релігійне життя. На Августа, (що оголосив себе богом), і Юнону тут ніхто насправді не звертає уваги, впродовж поколінь юдеї залишаються вірними своєму єдиному Богові, та й вшановують Його не ритуально, обрядово, як це чинить простий римський люд в стосунку до сонму своїх богів, (аристократія й освічені люди витворили ж собі свою філософську релігію...). Ім’я свого Бога, юдеї навіть вголос промовляти бояться. Це зовсім инший менталітет. В їхньому поклонінні немає нічого показного, кожен правовірний юдей живе глибоким внутрішнім життям, куди стороннім немає доступу.
Помічник прокуратора Фабрицій, прийнявши роль гіда, взявся за детально пояснювати історію древнього Ханаану.
На узбережжі Середземного моря, у районі міст Газа, Ашкелон та Ашдод жили колись фелестимляни, котрі прийшли на ці землі із країни, яка знаходилась "за морем", і заснували Пентаполіс – союз незалежних міст. На івриті фелестимлян іменують "пліштім", відтак місце їхнього розселення – "Плешет". Згодом "Плешет" перетворився в Палестину. Так довгий час називали вузьку прибережну смугу Середземного моря. Внутрішні ж частини цієї землі, за назвою двох єврейських царств – Південного й Північного назвали – Юдея й Ізраїль. Греки, а згодом і ми, римляни, стали всю країну називати Юдеєю. Понтій кривився, слухаючи цей детальний виклад свого помічника, який демонстрував свою обізнаність у справах, та слухав не перебиваючи. Згідно наказу імператора, відправляючись на нові землі вся цивільна адміністрація й військова верхівка мали досконало знати історію, політичний стан й економіку провінцій, та Понтію, було, звичайно, ліньки все це вивчати, тому зараз слухав уважно, вставляв запитання.
- Як самі юдеї воліють називати свій край?
- У їхньому Священному Письмі – Торі, є назва Ерец га-іврім, тобто – земля євреїв, а також инші назви – Ерец бней Ісраель – земля синів Ізраїлевих, та все ж найбільш поширеною була, і залишається назва: Ерец Ісраель – Земля Ізраїлю. Його перлина – місто Єрусалим – держава в державі. Він нічого не виробляє, живе законом, кормиться храмом й дихає куріннями жертв...
Цього розумника обов'язково собі залишу, - вирішив подумки. Ці мудрагелі завжди знайдуть своїй голові якесь зайняття, і сторонитимуться безпосереднього управління провінцією, - думав про себе.
Навіть за час тієї невеликої прогулянки центральною частиною міста, Пилат встиг почути єврейську, фінікійську, ассірійську, перську, грецьку та латинську мови. Він добре усвідомлював, що Палестина – історичне перехрестя світу, що вона пов’язує різні світи й цивілізації. До того ж, саме зараз, усе це ожило, і прийшло в рух. Лише він, на відміну від свого попередника, й гадки не мав, тихенько тут ступати, аби не розворушити вулик, його влада має бути жорстокою! Хто - хто, а він, зуміє порадити собі з богобійними фанатиками. Він швиденько наведе тут лад, адже він представник влади імператора...
Понтію Пилату, як фактичному правителю Юдеї передовсім запраглось ближче познайомитись з тими, хто цією владою тут користувався де-юре. То ж, на бенкет, який дав з нагоди приїзду, і початку свого правління запросив царя Юдеї, а також Архієрея. Для урочистости обрав найкраще примищення Єрусалиму – залу судових засідань. Яким же було його здивування, коли у визначений час, запрошені гості не з'явились. Усього міг чекати римський прокуратор, лише не такої зневаги! Не знаходив собі місця перебираючи варіянти, пімсти. Мусив надерти зади нахабним юдеям! Коли ж декілька днів поспіль до нього прибув зі своїм почтом гордовитий, і як здалось прокуратору, пихатий Архієрей, він на превелике здивування Пилата, навіть гадки не мав виправдовуватись, лиш сказав, що його релігія не дозволяє йому і визнавцям єдиного Бога засідати за столом з римлянами, та бенкетувати з ними. Отакеї! Коли б не Фабрицій, який йому довго тлумачив, що для юдеїв усе це справді дуже серйозно, хто зна, чи погамував би свій гнів. Тоді про себе зрозумів, що релігійна непримиренність важить набагато більше ніж звикла ворожба. Нелегко, ой як нелегко буде зладити з цим народом, розмірковував подумки...
