Все змінилося тоді, коли Ліза вперше приїхала до неї в гості. Вона різко зупинила своє авто просто перед будинком, в одну руку вхопила свою дорожню сумку, в іншу – якусь сукню (для чого вона їй тут?) і попрямувала до будинку, залишаючи дірочки від шпильок на газоні. Подруга Яна зустріла її на порозі. Яна не була сповнена такої життєрадісної енергії, як Ліза, тобто не була такою аферисткою, але Лізу любила і тому запросила до себе додому. Вона пам`ятала, як вони вперше познайомились. Це було першого дня навчання. Ліза тоді приїхала на своїй першій машині, красива, струнка (не машина, а Ліза). Вона зачарувала всіх, і її. Ліза звернула увагу на Яну, як на жахливо одягнене створіння жіночої статі в чмошних джинсах з зірочками. І, будучи людиною прямолінійною, вона порадила Яні спалити їх, якщо та має вдома камін. Яна образилась, але джинси змінила. Така доля чекала майже кожну деталь її гардеробу. І чим більше вона ображалася, тим більше прив`язувалася до Лізи. А Ліза, в свою чергу, почала розуміти й поважати Яну за її розум, відданість й красиві очі. Ліза відчувала, що Яна здатна бути поряд з неї не заради всього блиску, а заради неї самою. Із цих постійних модних конфліктів спочатку зав`язалися взаємні консультації з приводу одягу та навчання, що потім переросли в міцну дружбу. Ліза познайомила Яну зі своїми друзями, і та, перейнявши цинізм і сарказм своєї подруги, почала активно жити й спілкуватися з людьми. Все було начебто нормально.
А сьогодні Ліза привезла з собою купу одягу й косметики. Це означає, що сидіти ввечері вдома перед телевізором їм не прийдеться. Й після двогодинних зборів дівчата поїхали до місцевого нічного клубу. Але відпочинок в клубі не вдався. Хто ж тверезий йде танцювати? А пити обом не можна – Ліза за кермом, Яна – за компанію. Ситуацію потрібно було терміново виправляти. Контингент навколо нудний, кавалерів обмаль, і їхати додому опівночі теж не хочеться. Геніальну ідею підкинула Ліза:
- Пропоную дзвонити Фотографу, бо я тут здохну.
Під кодовим ім`ям Фотограф у них проходив колишній чоловік Лізи. Це, як вона говорила, стара жахлива помилка її дурної юності. Їй було вісімнадцять, в нього той самий діагноз. Вони одружилися після бурхливого роману і їх улюбленим заняттям було фотографування. Тобто він фотографував її, а вона в цей час була голою. І такого заняття їм вистачило аж на півроку, далі він показав фотки другові, який виявився справжнім цінителем краси. Останньому сподобалася Ліза й він запросив її знятися один раз, потім інший. Коротше кажучи, Ліза захопилася новим життям, новими чоловіками. Фотограф (той, який чоловік) занервував, запив, а потім забив на все. Й до розлучення прийшли спільно, а в даний момент, коли відбувається наша історія,прекрасно спілкувались.
Тому ідея дзвонити Фотографу була прийнята «на ура». Ліза, швидко привітавшись, так само швидко набилася в гості. Яна лише скривилась – колишнього своєї подруги вона не дуже любила, але промовчала. Це все таки краще, ніж їхати додому. Через годину вони були в Фотографа і пили шампанське. Варто сказати, що будинок у нього був величезний. Трохи подорослішавши і відійшовши після розлучення, він непогано розкрутився, працював в рекламі і продовжував фотографувати на дозвіллі все підряд. Цього разу він почав показувати новий альбом, зроблений власноруч. Яна спочатку зробила вигляд, що їй подобається, а вже потім, випивши, ще раз випивши, почала вбачати в цьому якийсь прихований сенс. Після випитого шампанського навіть все просто дебільне стає геніальним.
- Фігня це все, - Забери свої фото й принеси краще щось випити, та підемо нарешті купатися.
- Ти ніколи не розуміла мене, - з фальшивою трагічністю промовив він, скрививши при цьому лице так що Яна засміялася.
Хоч Фотограф і виказував своє незадоволення, але за випивкою пішов. Дівчата вирішили взяти рушники.
- Одяг залишимо в будинку, бо я точно або втоплю свої сукню, або загублю, - запропонувала Ліза.
Яна кивнула, адже їй завжди подобалося виконувати її примхи й розпорядження, до того ж, їй подобалося просто дивитися на Лізу. Це відчуття прийшло, коли вона вперше заговорила до Яни і коли вперше зайшла до коридору, де стояли вони, першокурсники, як отара переляканих овець. А вона була в чудовому сексуальному одязі. Саме тоді в Яни виникло бажання схопити Лізу за волосся й щосили вдарити головою об стіну. Потім, коли між ними зав`язалась дружба, - бажання дивитись на неї, її фото, особливо, де вона була оголена. А тепер, коли Ліза роздягалася тут, при ній, - бажання обійняти й торкнутися її тіла. Яна труснула головою. Ні, не проходить. Можливо, це лише шампанське, чи то пак, це все через шампанське.
І вона не втрималася, допоки Ліза кружляла по кімнаті й розкидала всюди свої речі (бо знала. Що це дуже дратує її колишнього), вхопила її за руку й притиснула до себе, намагаючись вловити її губи. Ліза спочатку засміялася, не можна було збагнути, що саме мала на увазі цим сміхом, а потім різко відштовхнула подругу від себе, обурено й водночас здивовано дивлячись на неї. Яні й так було важко зробити перший крок, тепер ще й стало дуже соромно. Кінець дружбі. Кінець усьому. Й першою інстинктивною реакцію була втеча. Схопивши куртку, вона щодуху вибігла з будинку.
Ліза продовжувала стояти на місці, як вкопана, в той час, коли Яна бігла вздовж берега. Бігла, поки не забракло кисню, тоді ж просто впала на піску, ридаючи й схопившись руками за голову. Так минуло хвилин десять. Перший шок пройшов. Ну й правда, що це реакція збудженого тінейджера: мене не люблять, а така нещасна, давай плакать і тужить , бо життя таке несправедливе. Це ж не кінець світу (якби кожна міні-трагедія невзаємних почуттів була кінцем, то цей світ не мав би й початку). Вона стільки разів говорила собі ці слова, що вже майже перестала розуміти їх сенс. Наступним етапом заспокоєння стало глибоке дихання. Й не зрозуміло, чи воно й справді діяло, чи просто процес слідкування за правильністю вдиху і видиху відволікав від проблем. Минуло ще хвилин десять. Яна вже сиділа на піску й не помітила, як ззаду підкрався Фотограф, сів поряд і поклав свою руку їй на коліно.
- Ти не переживай. Вона ж просто розбалувана сучка, її не можна любити. Я це зрозумів свого часу й ти теж пізніше прийдеш до цього висновку. Ліза руйнує все навколо. Це така людина. Їй завжди всього мало, мало й мало. Вона ладна спробувати все, поламати всіх, але лише б не сидіти на місці. От побачиш, вона колись дограється, а ти від неї краще тікай, ти ж розумна дівчинка. Намагайся думати лише про себе. Поряд з тобою вона відчуває свою потрібність, тому й тримає до цього часу біля себе.
Хоч це й були слова для заспокоєння, проте правда в них присутня. Яна погоджувалась з усім і все тісніше й тісніше горнулася до Фотографа. А він міцніше обіймав її, рука поволі просувалася вище від коліна.
Минуло ще хвилин десять. Невгамовне лібідо не змогло всидіти на місці. Після шалених поцілунків почався такий самий шалений секс. Спочатку Яна взяла ініціативу в свої руки і всілася зверху на нього. Вистачило й двох хвилин, щоб різко кінчити від швидких рухів стегнами. Не задовольнившись, Фотограф підім`яв її під себе й продовжив в тому ж темпі. В такій прекрасній позі їх і застукала Ліза. Вона заверещала, але Фотограф не зважав, він відчував наближення оргазму й не хотів переривати процес. Кінчивши, він відпустив з-під себе зніяковілу Яну.
- Чого ти галасуєш? – віддихуючись, запитав він.
- Ах ти ж виродок, - крикнула на нього, - і ти також, - те ж саме кинула Яні. – Ви зрадники. Як вам тепер довіряти?
Фотограф витягнув сигарету.
- Давай до діла. Набір стандартних фраз ти вже пройшла.
Ліза скаженіла.
- Одягайся, - наказала вона Яні. – Ми їдемо додому.
Яна слухняно виконала її побажання. Та й одягати особливо не було чого. Так, лише курточку накинути. Ну що ж поробиш, сукню, яка була на ній, можна легко підняти і так само легко відхилити вбік мотузочок від стрінгів. Слава сучасній моді! Слава стренгам і коротеньким спідничкам! Все в них передбачено для випадкового сексу.
Ліза сердито бігла до машини, Яна – за нею. Один Фотограф залишився сидіти на піску й спокійно курив.
- Ти бачиш, кого ти обрала. Він егоїстична сволота, - вже біля авто ліза знову почала кричати.
Тут вже Яна почала дратуватися, ну скільки можна.
- Дивно, він майже те саме сказав про тебе, - випалила вона. – ФІ я його зовсім не обирала й навіть не збиралася це робити. Можу я хоч іноді розслабитися?
Вони обидві спересердя хряпнули дверцятами авто, але їхати додому потрібно, хоч і ненавиділи одна одну в даний момент.
- Послухай, може ти не будеш так швидко їхати! – попрохала Яна, коли вони були вже в дорозі.
- А може ти підеш пішки?
- Може й піду. Я не розумію, чого ти казишся?
Ліза ще сильніше натиснула на газ.
- Класного хлопця підчепила!
- Спочатку я обрала тебе. Чи…я не можу…я не знаю, що насправді відчуваю.
- Бідна й нещасна! – єхидно відрізала Ліза.
- Перестань бути такою егоїстичною.
І тут Ліза розсердилася остаточно.
- Та пішли ви всі! Друзі мої, зрадники, жалюгідні хтиві створіння…
Закінчити перелік образ вона не змогла. На дорозі була вибоїна. Авто в`їхало колесом в неї. Ліза різко крутнула кермом і вони врізались в найближче дерево. От така «се ля ві». Чи, можливо, то така дорога, чи п`яний і знервований водій. Та кому це потрібно, коли фари розбиті, з-під капота йде дим, дві молоді дівчини не подають жодних ознак життя, а навколо немає ні душі.
2
Інна ніколи не вважала своє життя особливо нудним. Можливо, це все завдяки її природній здатності знаходити пригоди на рівному місці, останньої з яких було знайомство з ним. Вона й до цього не страждала обтяжливою поведінкою. Коханці були різними і їх було багато. Але цей перевершив всіх і всім. І познайомилися вони найдивовижнішим способом. В Інни тоді був напад депресії. Як завжди, так говорили її знайомі. Не зовсім завжди, сказала б їм Інна. Іноді було так, що їй нестерпно хотілося взяти лезо й покінчити з усіма проблемами одним «розчерком пера»! Двічі навіть бралася за цю справу. Перший раз, коли була зовсім-зовсім одна, без роботи й без засобів до існування, в маленькій незатишній квартирі, коротше кажучи, життя – херня (це якщо висловлюватися культурно). Вона зайшла до ванної, відкрила кран з водою, схопила лезо старого випуску (ну яке вже було, як на мене, то в цьому вся проблема, зараз перестали виробляти засоби для самогубства, жах, а не прогрес) й довго-довго дивилася на себе в дзеркало. І бачила у відображенні своє життя, точніше його порожнечу, лише вона є, більше нікого й нічого, лише вона… Цю ідилію порушив дзвінок телефону. То була відповідь на її резюме, про яке вже давно забула. І, як з`ясувалося потім, це був лише тимчасовий вихід з ситуації. Її взяли на роботу якимсь двадцятим помічником десятого зама. Ті, хто працює такими ж суб`єктами суспільного виробництва, зараз дружно заплакали. Десятки кілометрів і сотні доручень щодня, вічне хамство і гастрит на сніданок – ось українські реалії великого міста й безкінечного руху. А це дратує. Інна кинулася жити з неймовірним запалом. Зранку до пізнього вечора – робота, вночі – нездоровий і тривожний сон. Сили вистачило на декілька місяців. Потім знову прийшла депресія й почуття невдоволення життям. Чоловіки за цей час пролетіли як фанера над Парижем, навіть імена не запам`яталися. Тому їй в ту самотню дощову ніч спало на думку вистрибнути з вікна і забути про все. Власне вікно було маленьким і непривабливим. Й Інна з болем в голові посунула до пожежних сходів, прихопивши чашку кави.
Так минула година. Вона дивилася на нічне сіре місто й слухала дощ. Кава давно охолола і полетіла з шістнадцятого поверху. А Інна летіти за неї ніяк не наважувалась, то хтось вештався коридором, то діти сміялися в одній з квартир. Це відволікало.
Після півночі звуки потроху втихли. Життя заснуло. Вона знала, що всім до неї байдуже, бо всі мають свої затишні домівки, зайві кілограми і серіал по телевізору. І їй було добре від цієї думки про себе, точніше про жалість до себе і до своєї долі. Іна рішуче вдихнула повітря й вже не зовсім розуміла, чому тут знаходиться. Вона втратила смак життя, впала в інерцію, стала на парапет і… зустріла його. Він просто підійшов і схопив за плечі. Інна мало не впала з переляку, але він потягнув її до себе.
Вони стояли, обійнявшись, на пожежному балконі. Вона, невисока руденька дівчина, яка трусилася від холоду й збудження. І Він, високий брюнет, незнайомий і, судячи з палких обіймів, теж збуджений. Думали обидва недовго. Не питаючи ні імені ні… нічого взагалі, цей чоловік притиснув її до стіни, підняв поділ спідниці і стягнув мереживі трусики, в той час, як Інна розстібнула його штани. Ввійшов в неї тоді, коли вона обхопила його тіло своїми ногами, і зробив він це швидко, але, говорячи мовою народу, як по маслу, чи скоріше, як в масло. Інна відчула, що мокріє, тільки-но він до неї торкнувся. Чим грубішим було його проникнення, тим більшу насолоду відчувала Інна, і невдовзі кінчила. Але незнайомець не заспокоївся. Випустивши дівчину з обіймів, він натисканням рук на плечі, вказав, чого хоче тепер. Інна віддалася й опустилася перед ним на коліна й впустила його член в свій тендітний ротик. І навіть тоді він продовжував легкі рухи стегнами. Через п`ять він витягнув член з її рота, підняв її й знову ввійшов в розкішницю м`яким рухом й кінчив.
Що ж було далі? А далі він просто застібнув штани й пасок.
- Ще побачимось, руденька! – прошепотів їй на вушко й зник за коридорними дверима.
Інна намацала на підлозі свої трусики й теж пішла.
Це був перший раз, їх перше знайомство, хоча іменами вони не називали й телефонами не обмінювались. Так повторювалося постійно, раз на три дні він з`являвся опівночі, а вона вже чекала. Вони мало говорили, в основному кохалися. Вона вперше зрозуміла зміст цього слова «кохатися». Інна почала звикати й чекала лише тих ночей, які дарували стільки тепла й насолоди, хоч була вже пізня осінь.
Проте одного разу він постукав в її двері.
- А чому ти прийшов? – здивовано запитала вона.
Він оминув її на порозі й пройшов в квартиру, озираючись навколо. І нічого не промовив. В квартирі нікого, крім них, не було. Він повернувся, схопив Інну за руку й потягнув на кухню, потім всадовив за стіл. Інна мовчки підкорялася. Якусь неймовірну владу він мав над нею, що несила було не те, що опиратися, навіть думати про опір.
- Я мушу сьогодні піти, і не знаю на скільки. Тільки нічого не запитуй. Залишаю тобі записку, почитаєш, коли буде час. Не йди за мною. Це тобі не потрібно та й не в твоїх силах. Я повернусь, обіцяю тобі, але краще не чекай мене, нехай все буде так несподівано, як тоді, на балконі. І, благаю тебе, нічому не дивуйся, просто вір і все. Тримайся, руда.
Інна ще довго сиділа й плакала. Спочатку від того, що він пішов, потім від прочитаного. Скільки все це може тривати? Вона розуміла, що повинна втримати своє життя, не впасти і йти далі спокійно, наче нічого й не сталося. Інну раніше б роздратувало те почуття, що зародилося в серці, та зараз вона прагнула зберегти його. Бо це те, що тримає її на світі. Коли зникала надія, вона згадувала його, хоч і стосунки у них були дивні, ніби вкрадені нічні побачення. Іноді їй здавалося, що це лише сон. А потім вона знаходила сліди на тілі від його зубів, а коли сліди зникали, кусала себе сама, щоб втримати відчуття. І ось воно щастя! Не втрималося в руках і зникло, тепер не відомо, чи повернеться. Але Інна вирішила, що буде чекати.
Із записки невідомого
Колись і в мене було життя, таке, як і у всіх. Мабуть, те, що воно було таким, як у всіх, мене дратувало найбільше. Я був одружений, у мене з`явилася дочка. Здавалося, що ще треба, робота є, сім`я є – найбільше щастя, тиша й спокій. От ці тиша й спокій почали набридати тоді, коли, здавалось, потрібно жити й радіти, насолоджуватись, кохати дружину, виховувати дитину. Я ж, натомість, збайдужів до всього. Так зробилося душно, що хотілося вити й кидатися на стіни від нудьги. Минав час. Спочатку зіпсувалися стосунки з друзями. Я засів вдома, зранку виходмв лише на роботу й назад. Потім і в сім`ї почалися проблеми. Я хотів свободи й справжнього життя, шалених відчуттів, небезпеки. А життя то йшло і йшло воно невідомо куди, до якогось кінця, що відріже все, і неважливо буде, скільки грошей ти заробив і скільки з`їв їжі, важливо буде, що ти бачив, як жив. В якийсь момент я усвідомив, що не маю чого згадати, коли прийде смерть. Так, в мене була родина, але ж родини є майже у всіх. Я відчував себе замкнутим у клітці власної безвиході. В такому стані я прожив три роки.
Одного дня не витримав, зібрав наплічник, поцілував на прощання дружину й дочку і зник. Не те, щоб мені хотілося їх залишити, ні, я любив, але мені було тісно. Тому й не слухав плач, не бачив сліз своєї дружини, я пішов, залишивши їм чималі заощадження. Цього мало б вистачити на декілька років, за цей час я планував повернутися до нормального життя. Всі навколо, звичайно ж, не розуміли й засуджували мене. Але я пішов швидко, не озираючись.
Була зима і перші місяці я жив в занедбаному складському приміщенні, спав в спальному мішку, який прихопив з дому. Час був складний і приємний водночас. Ніхто нічого не вимагав. Зранку встав – і пішов шукати їжу. Ну, пішов шукати їжу, це голосно сказано. Поки були гроші – купував, далі продавав всілякі дрібниці, що були в мене. Було холодно й подекуди голодно. Але поряд теж були люди, інші, не такі, жили собі самітниками, іноді приходили погрітися й завжди щось розповідали, здебільшого, про своє життя, рідних, про колишню роботу, про дружин, дітей, а потім про алкоголь, наркотики, безробіття, знову алкоголь (цього разу вже повний запій), приватизацію й межу бідності. В чомусь ми всі були схожі. Мабуть, в бажанні відкинути всі проблеми, зупинити потік брудного міського руху й вулиць, нікуди не поспішати. Але я, на відміну від них, мав куди повертатися і рано чи пізно збирався це зробити, відпочивши й навчившись жити, а не бавитись в життя. Хоча, можливо, всі вони теж колись так думали. Та й не зовсім так сталося, як гадалося.
Іноді вони говорили про тих, хто служив смерті. Я не звертав на це увагу, аж поки один божевільний безпритульний не сказав, що смерть вночі приходила й дивилася на мене. «Маячня», - подумав я, але на душі стало моторошно. Ще б пак, живу в покинутому приміщенні без світла, вночі розпалюю багаття, холод собачий, навколо бомжі – або алкоголіки, або не при своєму розумі. Як тут не стане страшно! Та я заспокоював себе, що це тимчасово, лише початок, далі я поїду звідси, знайду роботу і займуся тим, чим давно мріяв займатися – альпінізмом. Це була моя давня-давня мрія, для здійснення якої потрібно зовсім мало: спорядження і гарний інструктор.
- Що ж вона від мене хотіла7 – запитав я, коли ми всі сиділи Бія вогнища й сьорбали жахливий суп. – Я ж здоровий і міцний, як ніколи.
- Всі продовжували жадібно їсти. Ну що ж, захотів спробувати пожити іншим життям, щоб позбутися всього й почати з нуля, то тепер маєш!
- - Мабуть, хоче пограти з тобою, - сказав один старий бородань. Ніколи не чув від нього й слова, а тут його раптом прорвало.
І всі почали сміятися. Я нічого не розумів.
Я запитав, про яку гру вони говорять, та у відповідь почув лише сміх.
- Пощастить, якщо підеш на службу, - знову незрозуміла відповідь.
І все. Більше нічого я не запитував, а вони не говорили.
Через місяць стало тепло. Вже не потрібно було розтопляти буржуйку, затуляти вікна й гріти воду, не потрібно було тут скніти й слухати божевільні розмови життєвих невдах.
А так як мені в житті щастило, то невдовзі я вже був і іншому місті, працював в місцевій газеті, передаючи частину зароблених коштів дружині й дочці (передавав таємно, щоб мене ніхто не знайшов), на вихідних ходив дивитися на скелі. Там я познайомився з жінкою, старшою на п`ять років, нічого особливого, проте мені потрібен був інструктор, а вона була альпіністкою і допомагала зрозуміти «мову скель» (так вона сама говорила). Я ж кажу, мені завжди щастить, якщо я чогось хочу, то це рано чи пізно з`являється біля мене в різних виглядах і проявах, але все ж таки з`являється. Отже, звали альпіністку Ірина. Вона була дивовижною, я б сказав дивовижно цікавою й , сміливою й дурепою водночас. Вона ніби заново вчила мене жити, відчувати небезпеку й висоту і лізти вгору, до своєї мети, шукаючи щосекунди надійну, але тимчасову опору. Невдовзі я купив справжнє спорядження, носився з ним, як мала дитина (давно не відчував стільки радості), й ми нарешті видерлися на одну із скель, що нависала стіною над безкраїм простором. Це був мій перший самостійний крок. Відчуття неймовірні. Життя зависло над прірвою, а ти просуваєшся вгору, ти сподіваєшся сам на себе, довіряєш лише собі, ти живеш цим і віриш в свою силу. Іра добре мене тренувала, завжди повторювала, що найнеймовірніші переживання людина відчуває, коли опиняється на вершині, подолавши сотні перешкод. Я цього не міг зрозуміти, аж поки сам не спробував. Не знаю, як і пояснити, але там, на вершині, на плоскій поверхні, позбавленій людських турбот і емоцій, я, втомлений і щасливий, відчував таке збудження, як ніколи до цього. Іра все почала перша, а я не захотів їй опиратися. Потрібно було просто викинути з себе неконтрольований потік емоцій, і зробити це було можливо лише займаючись сексом, не знімаючи спорядження, кріплень.
- Ти створений для висоти й порожнечі, - чомусь прошепотіла вона мені.
Якось ми сиділи в кафе. Здавалось, що я затримався на цьому місці. І хоч як висота не вабила мене, не міг довго залишатися в такому стані. Я спробував підкорити скелі, мені сподобалось. Та це не було моїм призначенням, знову чогось не вистачало. Куди йти далі, я теж не знав. Раніше хоча б усвідомлював потребу, а тепер так розгубився, що вже не було сили. Іра, в надії втримати мене біля себе, влаштувала грандіозну вилазку зі своїми друзями – любителями екстриму. Мало бути цікаво, зовсім інший ландшафт, висота, безліч виступів-платформ. Починати мали з однієї з таких платформ, до якої вела вузька стежка.
- Не дрейф, - заспокоював мене Сергій. – Все в нас вийде!
Я лише посміхався. Щось в цій ідеї було не так. Ні, я не боявся, просто на душі лежав тягар, причину якого я не міг збагнути, і це дратувало. Чи то мені здавалося, чи то й справді була так погано розвинена інтуїція, яка щось хотіла сказати. Всередині все стискалося й не давало заснути, дихання час від часу переривалося легким тривожним стогоном. Хотів змінити життя – і от маєш. Раніше все пливло мені в руки саме, навіть особливо обирати не приходилось, а тепер настала ера постійного вибору, щосекунди я маю приймати рішення. Це виснажує, іноді в дрібницях неможливо розібратися. І тоді я вирішив взяти себе в руки й нарешті прийняв рішення дорослої людини, що це буде моя остання перемога над скелею, після якої я переїду в інше місце. Так воно і сталося.
Ми подолали половину відстані, потім ще трохи, до вершини залишалося метрів п`ятдесят. І тут все пішло не так. Спочатку зіскочила з опори нога, бо обвалився шматок скелі і я не встиг нічого зробити, як вже летів донизу. Від сильного ривка, мабуть, мотузка теж рвонула разом зі мною. Я падав. Це тривало декілька секунд. Я навіть не зрозумів, що сталося, аж поки не зупинився. Зрозумів, що лежу на холодній поверхні. Морг, відразу ж виникла асоціація. Розплющивши очі, помітив, що це дійсно так. Сліпучо-білі кахлі виїдали очі. Ох і холодно. Відчуття всередині мене були такі, що я не міг зрозуміти, чи живий, чи мертвий. Тіло жило і лихоманило. Потихеньку підвівшись, я побачив безліч сірих камер в стіні, їхні ряди тягнулися всередину. Цій кімнаті не було кінця й краю. Неподалік стояв стіл, як мені здалося на перший погляд. Насправді то була каталка, як в лікарні, точніше як в моргу, з такого ж металу, як і камери. На ній хтось сидів, звісивши ноги. Я намагався його розгледіти, але не міг ніяк сфокусувати погляд. Він там сидів, це я розумів, та побачити обличчя чи ще якісь деталі просто не міг. Переді мною був сірий силует, марево, яке мало подобу людини.
- Пропоную зіграти, - нарешті заговорило воно зі мною розмитим, але, як можна було зрозуміти, чоловічим голосом.
- В що зіграти? – я був спокійним.
- В карти! – дивно розсміялося те, що я ідентифікував як «він».
Мені, на диву, все було байдуже, просто таки до лампочки. Чого ще можна чекати? Я ж мертвий, це вже точно незаперечний факт.
- А що мені за це буде? – вирішив тримати марку я.
- Я торгую лише вічністю й можливістю бачити дружину й дочку, приходити до них.
Коротко, але влучно. За цей невеликий проміжок часу, від моменту моєї офіційної смерті, я згадав лише тих, кого по-справжньому любив і тепер дуже шкодував, що пішов від них і не попрощався. Тому це був для мене переконливий аргумент.
- Де гарантії?
- Ти розумієш, хто я.
- Думаю, що так. Ти – смерть.
Він знову засміявся.
- Смерть, як і життя, - категорії абстрактні й визначені умовно від нерозуміння їх глибини. Скоріше, я просто посланець, а для тебе – менеджер по персоналу, я просто підшукую кадри. Роботи в мене багато. А от в тебе вибір невеликий: або зі мною, або котись звідси, але тоді ти не зможеш бути серед живих і своїх рідних теж не бачитимеш. Та щось я з тобою розговорився! Граємо!
Це був наказ.
- Діставай колоду, - зітхнув я.
- Про карти я пожартував. Тепер ти маєш служити смерті й грати за її правилами.
З того часу минув рік. Я робив все, що від мене вимагалося: приводив і забирав тих, кому судилося померти. Якщо ще боролись зі смертю, то чекав, коли нарешті ослабнуть і в знесилі здадуться в мої руки. Рано чи пізно смерть завжди перемагала. Я взяв за правила особливо не міркувати над такими одвічними проблемами. Кому судилося, тому судилося, сказав я собі таке банальне людське правила, щоб не перейматися чужими проблемами. Ту потрібна байдужість, а не шквал безглуздих емоцій, які заважають виконувати роботу. І нічого вдіяти не можна.
Пам`ятаю першого. Немолодий чоловік, п`ятдесят шість, але ще ж можна жити. Він доволі швидко помер. Мені наказали прийти за тиждень й чекати. Хвороба невиліковна, тож боротися не буде. Але я мав ознайомитися зі справою, збагнути суть моєї роботи. І я прийшов. Довго ходив кімнатою, роздивлявся сімейні фотографії. Велика родина, багато друзів, вони будуть пам`ятата. Він вже не вставав, ходив під себе і мучив своїх рідних, постійно говорив, що заважає і хоче якнайшвидше померти. Я приходив кожного вечора й нічого не змінювалося. Лише останнього дня, спізнившись, я застав у зборі всю сім`ю. Вони стояли коло ліжка, ніяково дивилися на хворого й чекали його смерті більше за нього. Я наблизився й він побачив мене. Притиснувши пальця до губ, наказав йому не виказувати мою присутність на цих «родинних посиденьках». Він кивнув і навіть посміхнувся. Тоді я просто взяв його за руку і повів до кімнати з білою підлогою й безліччю камер, де на так давно опинився сам. Це єдине місце, куди я поки що міг потрапити. Привів і передав Наставнику (так він назвався). Цього разу він вже мав обличчя. Не знаю, як його описати. Холодний, злий, чужий, але все таки з чоловічими рисами. Нічого іншого просто не спадало на думку. Далі він повів старого крізь двері в стіні (камери несподівано стали вже дверима). Пізніше я довідався про розподіл по той бік кімнати. Двері мали табличку: «Суд з питань крадіжок і хабарництва». Виявляється, що мій підопічний був злодієм, треба ж таке.
Далі я перестав звертати увагу на тих, до кого приходив. До роботи можна звикнути. Були різні люди і різні надписи на дверях. «Суд з питань вбивств», «Суд з питань перелюбу та інших злочинів сексуального характеру», «Суд з питань обману», «Суд з питань лицемірства» і т. д. Потім я вже їх не читав. За мною була закріплена територія, там, де я колись проживав. Таки дотримав обіцянки, що я зможу бачити свою доньку. Я приходив додому, але не в своїй подобі, бо вони знали, що я мертвий. І я міг би стати іншим чоловіком для дружини й іншим батьком для дочки. Та це було б занадто жорстоко. Тому я ставав різними людьми, випадковими перехожими й просто сусідом, другом чи навіть вихователем в дитячому садочку. Раз на три дні приходив непомітно до маленького ліжечка й дивився на легкий дитячий сон. Все було добре, відносно добре, та я був щасливий.
А потім в мене з`явилася нова справа, новий помираючий клієнт, якого я мав забрати. Ним виявилася моя дочка.
Того вечора я йшов на нове завдання. Підозрілим воно мені видалося, коли Наставник показав адресу. Щось різко похололо всередині, якщо там ще було щось тепле, то його зігрівала лише моя донька. Прямуючи додому, я зустрів тебе. Скажу правду, сподівався, що саме ти помреш. Та зрозумів, що це не так і ти не винна в чужих помилках, підмінити жертв я теж не міг, хоч і хотів. Ми були близькі з тобою і це була можливість забутися, залишити страхи для ночі, а спокій для себе.
Залишивши тебе. Я впевнено пішов додому. Так, я боявся, та не міг не прийти. Вона лежала в маленькому ліжечку і її маленьке серденько все слабкіше й слабкіше. В мене був місяць. І я страждав. Мабуть, це було моєю карою. Але я почав підозрювати, що хтось спеціально вбиває мою доньку. І якщо це так, то можна все виправити. Ти була єдиним зв`язком зі світом живих і можливістю забути про біль.
Тепер я маю знайти вихід, є ж інші двері. Їх я бачив лише одного разу, коли Наставник мене не чекав. Він вийшов з невідомої до того часу кімнати. На дверях не було жодної таблички, туди при мені нікого не заводили й не випускали. В той момент, коли він виходив, на мене полилося світло й тепло. Ще я помітив жінку. Я бачив її силует, струнка й висока. Там має бути відповідь. Зараз я йду, але спробую повернутися. Не хочу, щоб ти на мене чекала. Я не впевнений, що залишуся живим. Не хочу прощатися, не вмію прощатися… Прощавай…
