… А води в тій річці не було зовсім. Де вона поділася? Може, витекла? Хоча як би вона витекла, і отак враз? Бо й спеки такої не було, щоб воду висушила. Дивно. А може, річка русло поміняла? Таке ж буває іноді...
У рівчаку вилежувалися валунці, одшліфовані камінчики, плиточки, та ще пісок – чистий, вимитий – ото і все, що зосталося од водоплинної Деренюхи. На другому березі ( якщо взагалі можуть існувати береги без річки) сидів здоровенний красень рак з довгими вусами, котрі стирчали догори, мов антени. Він примостився на самісінькому вершечкові скелі – такий доскоцький, упевнений. А чого, питається, гоноритися? З того, що клешні та міцний панцир має? Пишається...
Проте скеля враз задрижала, заходила ходором.Клешнюватий в смерть перелякався і теж задрижав, підібгавши хвоста. Де й поділася його бундючність – вибалушив од страху очі й поточився назадзузь... Здавалося б, чого тому Клешнюватому боятися? Природа його не зобидила, цим би й мав скористатися, але все одповзав і одповзав, втрачаючи під собою твердь.
Над урвищем прогуркотів гострозубий камінь, викрешуючи із скали сліпучі іскри...Клешнюватий завис над прірвою, учепившись клешнею за молодесеньку травичку. От-от обірветься. Проте можна було зробити зусилля й знову підійнятися на п’єдестал, та Клешнюватий лише розгойдувався у повітрі – ні риба тобі ні м’ясо.
Грім гримів все дужче і дужче і блискав так влучно попадали в жертву...
Валерій розплющив очі – за посірілими шибками буяла гроза, у самі жнива, коли ніхто не бажав її. Підійшов до вікна. Комбайни виїхали в поле та й позавмирали в загінках. А дощ ще тільки-тільки бризкати почав, вітрюган гнав уздовж дороги хмари куряви. Слідком із-за дерев вигулькнув, хитаючись на виямках, “Ікарус – такого автобуса й районна автобаза не мала. Славко, певно,з Кіровограда пригнав його на своє весілля. Валерій подумки зашпортнувся через оте “своє” й збередив на душі рану, котра за ніч ледве прихопилася. Бо це, власне, мало бути його весілля, а не сусідове... Валерія й за боярина прошено, та що він, зовсім гідність втратив, щоб іти туди? Думав поїхати кудись мотоциклом, щоб глум отой пересидіти, а воно, бач, дощ.
Парубкування прийшло несподівано – в лікарні. Валю після операції одразу виписали, а він ще довго там нудився, доки одужав. Потім їздив до неї у друге село на старенькому мотоциклі, що дістався од батька.
Вони в кіно сиділи – близько-близько і, коли стемнювався екран, цілувалися. У Валі ще подруга була – з фельдшером зустрічалася. Той вже після армії, йому б тільки женитися. Шепнув якось Валерію, що Віриних старих вночі вдома не буде – можна буде з дівчатками пожирувати, примружився, мов той кіт у березні. Бо що йому, коли в них із Вірою вже й заручини відбулися. А Валерій про одруження ще й не думав, плани про інститут будував.
Він тоді одчинив двері, а Валя вже постіль розстеляла.
- Не обманеш мене? – спитала пошепки. Поцілунки були м’якими, піддатливими.
- Валю, може краще залишимо цю ніч для нашого весілля?.. – сказав, що на душі було, бо навіщо нею кривити?
Валя в плач: ти не так зрозумів мене. Я вірю тобі. Бо інакше тут не залишилася б.
Цигарка розсипалася у Валерія під пальцями, і він ніяк не міг дістати з пачки сірника. В чужій хаті душно було.
- Ходімо на вулицю, - запропонував.
Надворі – глуха і темна ніч. І яблуня рясна під
вікном. А яблука вже дозрілі, соковиті...
З хати вибігла Валина подруга у фельдшеровій сорочці: що , посварилися? Не відповіли їй. Сіли на мотоцикл та й помчали до Валиного подвір’я.
Валя того року поїхала в місто й вступила до кулінарного училища, а Валерій, не добравши балів у інститут, крутив кіно в сільському клубі.
... Дощ осмілився й вже добряче уперіщив. Сивий-сивий. Вода з ринви наповнила залізну миску і вже ллялася через край. Краплини весело видзвонювали по перевернутій дійниці, що висіла на штахетині.
На серванті – зелений конверт. Виклик на навчання – єдине поки що студентське свідчення. Валерій цього так бажав! Збулася його мрія. Тепер почнеться нове життя, з’являться нові друзі. Може, тоді й старе все забудеться, зітреться в пам’яті.
А дощ усе йшов, на дорозі ціле річище. Весільники в хату поховалися, лише довгий автобус та легковики, уквітчані строкатими квітами, на вулиці мокнути зосталися.
...Згадується: пішов ловити рибу й очам своїм не повірив: неподалік берега на камені, що висунув з-під води свою лобасту голову, сиділо мале, безпомічне раченя. Хто зна, як воно видряпалося на той камінь, бо це ж не жаба, що плигає, де їй заманеться. Видно горішній млин молоти перестав і вода спала, а рак дурний на суші залишився.Задрімав, певно, та й незчувся, як вода спала.Валерій покликав свого товариша: диви, знайшов!
А вода в річці нуртувала, несла латаття, сухі гілки – закрутились жорна тепер вже на нижньому млині. Рак усе ще незворушно сидів посеред річки, краплини вологи діамантами переливалися на його панцирі. Зачувши хлюпотіння води, Клешнюватий ніби прокинувся, заворушив вусами, відчуваючи рідну стихію.
Славко нетерпляче: біжи, хапай його, бо утече!
Валерій, дивлячись на швидку течію, завагався, жили холодом налилися: біжи ти, Славко!..
А той тільки й чекав на це, бо лише бризки полетіли навсібіч. Річка невдоволено забурмотіла якісь лайливі слова услід нахабі. А тому що? Вискочив з води та прогоном нагору.
Валерик слідком: постривай, він же ще маленький – наїдку ніякого. Може, подивимось та й відпустимо?
Славко набурмосився: слухай, яке тобі діло до мого рака? Одчепися... Ти побоявся у воду лізти, теперки він мій. Пойняв?
Валерику враз світ перевернувся:як твій? Я ж його першим побачив... Коли б не я...
Славко своєї: хто ж тобі перешкоджав? Треба було брати.
Образа здушила горло, й не вистачало повітря. А за Славком тільки курява лягла – поніс Клешнюватого додому.
Відтоді про раченя, ніби змовившись, не згадували, але Валерій ще довго почувався обкраденим, обдуреним. Жалів, що сам за тим раком у річку не поліз. Бо скільки вони потім не перетолочили прибережної трави, жодного разу більше клешнюватих не знаходили.
... Якось перед святами Валя написала, що приїде додому, та мов на те мотоцикл поламався. Він до Славка: підвези.
Хіба ж друг відмовить! Дорога лише шурхотіла під колесами “Жигулів”, магнітофон музику награвав. Утрьох тоді об’їздили майже всі довколишні села – від одного клубу до іншого. І було всім так весело, особливо Валі.
А вже як додому вернулися, Славко, шкірячи рідкі, прокурені зуби, запитав заздрісно: де ти підчепив таку красулю? Я, повір, вже скільки їх перевозив, а така ні разу не траплялася. Я, брат, око маю, на двох речах особливо добре розуміюся: в машині гандж знайду, як бува забарахлить, і в жінках не помилюся... Твоя - добра краля...
Наступного дня вони з Славком домовилися відвезти Валю на залізничну станцію, але той у призначену годину чомусь не приїхав. Валерій місця собі не знаходив, а друг з’явився аж підвечір.
- Не хвилюйся, - випромінював посмішку. – Посадив Валюшку у вагон, сумки заніс, а тещу благополучно додому доставив. Пробач, вийшло так, що затримався там в однієї, - діло молоде, за годинником не слідкував, - глип, а воно пора. То я їх взяв – і кулею на станцію, ледве встигли.
Невдовзі Славко колгоспного молоковоза покинув і подався до міста. Валерій до екзаменів готувався, а потім вступати їздив.Вчора повернувся додому, а мати з новиною: сусід женится.
Тут жених і сам на порозі:вітаю, друже! Як станеш великою людиною, то про мене, простого шофера, не забувай. І ще – зла на нас не тримай, бо при твоїй вченості тобі й жінку таку саму треба... Мені й куховарка згодиться...
Врешті Валерій усвідомив Славкову радість. От чому од Валі не було листів!.. Перед очима метелики замерехтіли.
Славко злякався: ти мов баба... будь мужчиною...
... Кулаки Валерія наливалися свинцем, передчуваючи чоловічу роботу.
Славко тим часом мотнувся до серванта, дістав келишки, у які ще жодного разу нічого не наливали – вони для краси лише стояли – й наповнив горілкою. І Валерій, не вірячи собі, вихилив те питво. А коли спорожніло у пляшці, то бажав Славкові сімейного щастя й клявся у вічній дружбі.
... Надворі пасіював пес. Згодом загупали в двері.
“Мабуть, весільники”, подумалося.
На порозі троє здоровенних гевалів, видно з тих, що в колгоспі короварню будують.
- Тут , пане-хазяїне, пахне могоричем. Нагадування про спиртне у Валерія викликало спротив. Учора він вперше в житті так надудлився. А гевал розвивав плани про викрадення нареченої, про сховок, який має бути улаштований саме у Валерія в хаті, та добрячий викуп. Сказав і розвальцем до Славка на подвір’я, де вже музика естрадна налаштовувалася.
Затупотіло попід вікнами, і почувся до болю знайомий голос, аж під грудьми замлоїло. Вийшов.
- Здрастуй, Валю.
- Ти що, викрав мене? Не думала,що в тебе
рішучості на це вистачить...
- Годі в сінях стояти, до хати ходімо. Зачекаємо, доки там тобі ціну складуть.
- Ти ж не цінував...
- Із законним шлюбом тебе.
- Тобі ж наука доржча за мене стала. А мені що залишалося – у дівках посивіти? – обпалила тернистим поглядом.
А він припав до напомаджених вуст – таке часто
снилося йому.
- Сюди можуть зайти, милий.
Він вибіг у сіни й зачинив двері на засув.
- Ми ще не розписані, - шепотіла Валя, мовби
вони були в чужій хаті і їх могли почути. Я чиста перед тобою, віриш?
Надворі гамселили у двері: відчиняйте вже!
Шибки у вікні на дзузки розлетілися. Славко у хату заскочив. Очі вибалушив і засюсюкав: пішли. Валюшко, час на розписку. Бо цим бухарикам аби лише могорич здерти та випити.
Славко хотів узяти молоду за руку, але та одсторонилася. З Валерика очей не зводила, чекала.
Славко був змушений нарешті “побачити” сусіда.
- Пішли з нами , - буркнув.
- Пішли, - прохала Валя. – Пішли, чуєш?..
Валерій стояв мов укопаний, і стікала водою дівоча надія.
... Краплини вологи на панцирі великого дорослого
рака переливалися діамантами. До каменя вже підбиралася велика вода, і Валерію треба було поспішати. Треба...
Клешнюватий лише тріпнув хвостом – і вже на глибині. А вода захлюпотіла-захлюпотіла...
Коли ж не вода то зовсім – розбите скло розліталося й хрустіло під ногами наречених.
