Я на работі. Сиджу на стільці. Тримаю в руці телефонную трубку. Я телефоную додому - матері.
Вона в мене одна залишилась. Дядьки і тітки далеко -- їм не до нас, та й нам не до них.
Братів та сестер в мене немає. Батько лишив нас з матірью, коли мені було, ледве п’ять років. Виходить без батькової ласки, я вже трохи більшешістнадцяти років.
Справжніх друзів в мене немає, в основному одні товариші по пляшці та добрі
знайомі. Здається вимальовується варіант з дівчиною. Її звати Оля і вона дуже гарна. Останнім часом у мене виникає почуття великої симпатії, переростаюче в кохання до неї і що найцікавіше, це здається, взаємно.
Так, я не назвався, меня звати Андрій. Працюю кондитером у непоганому ресторані
в центрі міста. Чому кондитер? Скажу відверто: я полюбляю солодке.
Я кожний день дзвоню матері. В умовлений час — дві години дня. Я набираю номер,
жду два-три гудки і чую на тому кінці провода знайомий ніжний, ласкавий голос.
Мати піклувалась про мене з самого дня народження. Вона віддала себе мені цілком і повністю. Проводжала і зустрічала зі школи в молодших класах, сварила, коли приходив пізно в старших. Коли хворів, ні на хвильку не відходила від мого ліжка. Тримала мене за руку, давая тим самим зрозуміти, що вона поряд, вона зі мною і ніщо мені не загрожує. Тяжко працювала, щоб прокормити та одягнути мене: свого єдиного коханого чоловіка.
Вона так і не вийшла заміж вдруге. Я закінчував школу, коли мама тяжко захворіла. Вона кинула роботу і залишилась вдома.
Я навчався на кондитера і де тільки не працював: на будівництві різноробом,підмітав вулиці, прибирав у ресторанах лише щоб поїсти, заплатити за квартиру і купувати матері ліки.
У неї рак, і жити їй залишилось всього навсього місяць, може два. Операція коштувала грошей, яких в мене не було. Хвороба швидко прогресувала. Так я втрачав останню опору в своєму житті.
Як воно жити в світі де ти нікому не потрібен, в світі де доброта це прояв слабкості
та дурного тону, в світі де про справедливість розмовляють в минулому часі, а
щасливий кінець буває тільки в кіно? Я не знаю.
Господи, чомуты примушуєш страждати саме мою матір? Неймовірні болі з ранку і до
вечора пронизують все тіло. Вони так виснажують, що в свої сорок два мати виглядає на
десять років старішою. Вона знесилена морально та фізично.
Яне можу дивитись на її передсмертні агонії. Як же все це тяжко.
Ми постійно дивимось один одному в очі, намагаючись запам’ятати їх глубину. Якщо б море мало зелений колір, то воно було б очима моєї матері.Такими спокійними та ніжними, інколи вируючими та непростимими, але так само випромінюючими любов.
Я зазвичай виходжу палити на рботі у вільний час і дзвоню додому. Ми не довго балакаємо по телефону.
Я питаю: “Як в тебе справи?”
Вона відповідає: “Краще не буває. Як у тебе?”
Якажу: “Добре”. Потім ми довго мовчимо і слухпємо тишу.
Мати не витримує і тихим голосом шепоче: я тебе люблю. І кладе трубку.
Я телефоную їй щодня ось вже чотири роки. Сьогодні середа. Я сиджу на стільці.
Палю. В руці в мене телефонна трубка. Я слухаю гудки виклика абонента. Вона не відпо
відає.
Я все кидаю та біжу в роздягальню: переодягаюсь, через чорний вихід вибігаю на вулицю.
Незабаром я буду вдома, тоді тримайся. Ти отримаєшь від мене на горіхи.
Чорт, що за нісенітницю я несу?! Я приїду додому, а ти будеш лижати вже мертва.
Я зупиняю таксі, це старенька іномарка, доплачую за швидкість, і ми мчимо.
Навколо мене нічого немає, всі подумки тільки про тебе. Нажаль килим-літак лише казка.
Я згадую про те, як ти вчила мене читати слова – готувала мене до школи; згадую, як ти заливала мені йодом або зеленкою рани на колінах та ліктях; згадую наші вилазки по
вихідним дням у кіно, цирк чи зоопарк; згадую, як я тебе люблю.
Раптом перед очима гасне світло потім знов з’являється. Я стою посеред дороги.
Навколо машини, вони стоять – пробка. Що сталося? Чую – “Аварія”. Йду далі, на перехресті скупчення людей. Підхожу ближче. Дивлюсь. Старенька іномарка-таксі розбита вантажівкою. В салоні два понівечиних тіла: водій та пасажир. Це я. Цікаво: мені було боляче.
Як воно бути мертвим? Не знаю, але почуваю себе легко. Я вже нікуди не поспішаю.
Йду спокійно та впевнено Лише намагаюсь запам’ятати те, що вже ніколи не побачу. Підхожу до будинку, піднімаюсь у ліфті на сьомий поверх, заходжу в свою квартиру, проходжу в кімнату. Бачу тебе, ти спиш. Я сідаю поряд з тобою на ліжко, дивлюсь на твоє змучене обличчя. Я не сумую, я знаю, що ми невдовзі будемо поряд назавжди. Ми розмовлятимемо, про що порозмовляти не встигли. Будемо там, де ще ніколи не були.
Смерть кращий подарунок, що дало мені життя.
Тепер твої очі будуть морем, і я зможу купатися в них вічність.
