|
|
| Авторів: |
1538 |
| Творів: |
24116 |
| Рецензій: |
47933 |
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 21795, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '38.107.191.118') Ответ MySQL:
1062 Duplicate entry '3589544' for key 1
|
| 
Художні твори
Проза
Фантастика
|
|
|
| © Владюша Бар-Кончалаба, 11-03-2010 |
- Почалося все з того, що мене НЛО викрало. Це було майже п’ять років тому. Я тоді ще в інституті вчився. Якось повертався з пар. Була десь сьома вечора, бо ми там ще з друзями зашли пиво попити. Але випили небагато, у нас то і грошей тоді не було, щоб багато пити. По парі бокалів, тобто літр.
- Горілку доливали? – з виглядом слідчого питає Лейтенант.
- Та ну, яка там горілка? Ні!
- Значить тверезий був.
- Майже. Іду додому, а я живу у приватному секторі, в району Кожухівки. Весна була, багнюка, калюжі, ото дивлюся під ноги, обходжу. Коли якийсь рух у горі, наче нависло щось. І бабця одна, що за водою з відром вийшла, вирячилася в небо і стоїть. Я теж подивився, що там таке, а там літаюча тарілка. НЛО.
- Та не пизди! – Шайба вже не вибирає слів.
- Ну я ж казав, що не повірите! – зітхає Клерк.
- Чорт! Ну що ти такий, наче ватяний! Що ти здаєшся одразу! – дратується Лейтенант. – Розкажи так, щоб ми повірили! Щоби в нас очі загорілися!
В нього то горять і так дай боже.
- Не здавайся відразу! Що ти такий не рішучий! Баби таких не люблять! – вчить Лейтенант.
- Баби люблять, щоб ти впевнений був! Вони це відчувають! – долучається до виховання і Шайба. – От мені зараз вже п’ятдесят, а я вісімнадцятирічних трахаю! Ну там щось їм даю, але це не проститутки! А сплять зі мною, бо відчувають, що я – впевнений! Мужик! Розумієш?
- Стисни кулаки і розказуй, не дозволяй себе збивати! Давай! Що там було, з тарілкою тою? – видно, що Лейтенант історією захопився, любить, мабуть, усілякі цікавості, а тут же НЛО.
Клерк дивиться на вчителів, киває головою і морщить чоло. Мабуть, збирається з силами. От же, Господи, горе. Замість того, щоб кулаки стиснути, він пальці ламає. Тюхтій.
- Значить, дивлюся, бачу, що НЛО. Ну я і став. Бо ж я і не вірив в них, а тут висить. Наді мною, здорове таке, розміром з будинок. І зовсім без шуму. Наче ото повісили на мотузці і висить.
- Ти фільм «Дев’ятий округ» бачив? – питаю.
- Який?
- «Дев’ятий округ», у кінотеатрах йшов.
- Та я кіно мало дивлюся. – Клерк винувато стинає плечима. – Не бачив.
Ладно, думаю, тільки почни про ходячих креветок розповідати, я тебе відразу на чисту воду виведу. А то прилетіла тарілка і висить! Бачили вже таке.
- Розповідай, розповідай! – торопить Лейтенант.
- Дивлюся я на ту тарілку, а з неї як вискочить таке, ну як ото язик у хамелеона, бачили ж по телевізору? Така смуга чеврона, підлетіла до мене, обхопила і потягла нагору. У тарілку.
- Ти що! – дивується Лейтенант.
Я дивлюся на Клерка, цього блідого і прищавого лузера. Він же не бреше. У нього б ніколи сміливості не вистачали ось так нахабно брехати! Ніколи б! Тоді що, оця за маячня? Оце, що він верзе, це що - правда? Я дуже п’яний, щоб зрозуміти, що відбувається. Просто слухаю.
- Все дуже швидко відбулося. Я навіть нічого зрозуміти не встиг. Ось стою на землі, потім схопило мене, підкинуло метрів на двадцять вгору, засунуло у тарілку, а там в акваріум.
- Що, у справжній акваріум?
- Ну, схоже щось. Капсула така. Скляна. Чи не скляна, бо дуже вже міцне. Невідомий мені матеріал. І ось там я просидів кілька місяців.
- Як кілька місяців? – дивується Шайба.
- Ну, я точно не знаю, бо там же ані дня, ані ночі. Довго, це точно, я думав збожеволію.
- А до тебе хтось приходив, говорили, навіщо забрали? – питає Лейтенант.
- Та в тому то і справа, що ні! Нікого, зовсім нікого не було! От вкрали, посадили у ту капсулу і все! Ніяких пояснень! Нічого!
- Офігіти! – киває головою Лейтенант.
- А що ти їв? – питає Шайба.
- Там дві трубки було. Через одну їжа надходила. Ну, не наша їжа, а якийсь такий бульйон чи що. Рідке, жирне, не смачне, але як поп’єш, то голод вгамуєш.
- А друга трубка?
- Друга – для цього… - Клерк червоніє. – Ну, той…
- Срати, чи що? – здогадується Шайба.
- Ага. – киває Клерк.
- А спав ти як?
- Та просто. Лягав на дні акваріуму і спав. Очі тільки закривав рукою, бо там же світло було цілодобово. Не яскраве, але таке, досить сильне.
- Але де тут жінка? – цікавиться від пічки Турист.
- Зараз, зараз! – обіцяє Клерк. – Значить сидів я в тому акваріумі невідомо скільки, вже і розбити його намагався і вбити себе хотів. Але як ти вб’єш, коли навіть мотузку для зашморгу причепити нема до чого? І вени перерізати нічим.
- А навіщо самогубство? – дивується Лейтенант. – Годують тебе, спати можна скільки хочеш. Нормальне життя!
- Та ти що? А невідомість! Чому мене вкрали і що буде далі? Я від тих думок божеволів просто! Вони мені життя не давали! – несподівано аж кричить Клерк.
- Думки треба контролювати. Щоб ти ними керував, а не вони тобою. – вчить Шайба.
- Та не виходило в мене керувати. Тільки і думав, про те, що відбувається. А що тут видумаєш, коли нічого невідомо! Кафка якийсь! – Клерк несподівано демонструє проблиски освіти.
- Хто? – не розуміє Лейтенант.
- Та не важливо. – встряю у розмову я. Не вистачало ще про Кафку пояснювати. – Розкажи, як ти звідти вирвався.
- Та не я, а мене вирвали. Якось сплю я і ось чую якісь звуки. Там же абсолютна тиша завжди були, усі ті місяці ані чичирк! Тиша і тиша! Вона теж тиснула добряче, навіть не уявляєте собі, як важко в постійній тиші довго знаходитися! А ще ж ті думки! Хто мене викрав, навіщо, скільки мені тут сидіти? А що як до кінця життя! Тільки за що? За що? Страшне, як важко тоді було, дурів прямо. Коли звуки якісь. Я підхопився, чую, наче крики, потім щось на постріли схоже. Не знав, що відбувається, але вже радів, що хоч щось відбувається! Коли такий тріск і акваріум мій посипався. Хтось ззовні стіну проламав. Заскочили всередину двоє, схопили мене і потягли.
- Хто двоє? – питаю я.
- Люди. При зброї, у шоломах, якихось таких костюмах блискучих. – Клерк розгублено трясе головою. Ну не може він так брехати! Не вміє! А що за маячня тоді? Це, мабуть, самогон на мене діє. Треба піти проблюватися. – Тягнуть мене коридорами, а там трупи валяються якихось роботів.
- Роботів? – дивується Лейтенант.
- Ага, металеві такі. Розтрощені. Вогонь деінде палає, видно, що бій був. Я кричу тим товаришам, які мене тягнуть, що ж відбувається, а ті на мене і уваги не звертають, навколо все дивляться. Коли з дверей вискакує на них хтось і починає стріляти. Один з людей мене прикриває тілом, а інший стріляє. Точно, як ото в комп’ютерній грі! Поклав нападника, біжимо далі. По дорозі одягли на мене якусь маску. Ось ми вискочили на дах якийсь, а там така шкарабанка іржава стоїть. Ми в неї заплигнули і полетіли.
- Полетіли? – Лейтенант, що дитина, яка казку слухає, крутить головою, ледь в долоні не плескає.
- Полетіли. По нам, мабуть стріляли, бо трясло добряче, бійці щось там кричали між собою, аж потім заспокоїлися.
- А на якій мові балакали?
- Та бозна. Якась зовсім інша. Я англійську знаю і китайську трохи. Не вони точно.
- Китайську? – дивується Шайба. – Звідки?
- Та вчив в інституті самотужки. У нас на потоці було два студента з Китаю, то вони допомагали.
- О, це ти молодець, китайська то дуже перспективно! – киває Шайба.
- Та розповідай, що далі! – стогне Лейтенант, який аж палає від цікавості.
- Далі летимо, я до цих товаришів звертаюся, що от поясніть, що відбувається. А вони мене хапають і валять на підлогу. Починають штани знімати. Щось там балакають між собою, не розумію, що. Я спробував вириватися, але вони дуже сильні. Руки, наче залізні! Притиснули, щось дивляться.
- Що дивляться? – трохи перелякано питає Шайба.
- Ну, я так розумію, що яйця мої роздивлялися.
- Яйця? – регоче Лейтенант.
- Вони що, підори? – питає від пічки Турист.
- Та я не знав, що і думати! Це ж треба, викрасти мене, щоб яйця подивитися! Подивилися, потім давай голову голити.
- Голити? – не зморюється дивуватися Лейтенант.
- Голити. Поголили якимись такими штучками, наче ото промінцями. Чисто так і легко, почали голову обдивлятися, щось там міряти.
- Міряти? – Лейтенант постійно питає, бо Клерк розповідає якось перелякано, з паузами.
- У мене на голові дві родимки такі великі. Ось тут і тут. – Клерк тицяє пальцем собі в потилицю. – Вони їх навіщось міряли. Потім відкрили екран у повітрі.
- Як це? – не розуміє Шайба.
- Ну, у них це легко. Ось беруть отак пальцями проведуть, наше квадрат зроблять і там в них екран виникає, як у комп’ютері. Ну то і є комп’ютер. Оце такі переносні екрани. Відкрили, щось там почали дивитися, потім головами закивали, поставили мене на ноги і впали переді мною на коліна.
- На коліна? – щиро дивується Лейтенант.
- Чому? – скептично питає Шайба.
- Я ж тоді нічого не знав! Стою, вирячився на них, думаю, може я збожеволів і оце мені все тільки здається? То акваріум, то оце як викрали, як яйця щупали і голову голили, а тепер на колінах стоять. Коли вони заговорили до мене, українською.
- Як українською? – дивується Лейтенант.
- Та так, українською. В них у мозку були встановлені такі штуки, які будь-яку мову дозволяли розуміти і нею балакати. Причому не тільки людську, а от будь-яку.
- А яка може мова бути, окрім людської? – питає Турист.
- Та ти що, різні! Там тисячі створінь розумних, які не люди, але балакають!
- Де там? – питає Шайба.
- Та дайте йому розповісти! Ну, стали на коліна перед тобою і що? – повертає до розповіді Лейтенант.
- Стали, вклонилися мені до ніг і кажуть:
- О, великий Посланець, ми знайшли тебе!
На колінах стоять, здоровезні мужики у військовій формі, при зброї, а дивляться на мене, наче ото малолітки на рок-зірку.
- Вибач, що тобі довго довелося чекати у полоні. Ми просто були непевні, що це ти.
Вони говорили правильно, але все одно вимова якась дивна. Я давай їх розпитувати, що ж відбувається, бо в мене вже мозки закипіли від цього всього. І вони розповіли, що мене викрали Чувіндаки, це такі істоти, яки захопили владу у Галактиці. То їх тарілка прилітала за мною у минуле.
- Куди прилітала? – у Лейтенанта така серйозна і зачарована пика, що мені аж сміятися хочеться.
- У минуле. А, я забув же сказати, що те все у майбутньому відбувається. Так розумію, десь двадцять сьоме століття нашої ери, але в них інша хронологія, то я не зміг точну дату встановити.
- Як це - двадцять сьоме століття? – зависає Шайба.
- Ну, дві тисячі семисотий рік від різдва Христова, щось таке. – пояснюю я.
- Їбанутись! – висловлює захоплення Лейтенант.
- Це через сімсот років? – кривиться Лісник.
- Так а баба де? – цікавиться Турист.
- Та зачекай ти зі своєю бабою! – дратується Лейтенант. – Тут ось таке!
- Скоро вже баба. – обіцяє Клерк. – Значить оці Чувіндаки, вони самі такі химерні істоти - кілька кілограмів слизу. Їх планету повністю закривав океан, то вони там слизом і пірнали. А щоб пересуватися поза своєю планетою, наробили собі роботів, усередині яких і сидять. Роботи різні бувають, одні схожі на літаки, інші людоподібні, ну, як ото Термінатор і ще багато інших. В кожному роботі є блок живлення і такий броньований ящик, у якому сидить сам Чувіндак і керує. Як не дивно, але ці Чувіндаки, не дивлячись, що слизь, виявилися дуже підступними, то підкорили майже всю Галактику. Але люди не здалися.
- Ну звісно! Щоб ото якась слизь мною керувала! – Лейтенант ногою топає, показуючи, що слизі ніколи не підкориться.
- Був партизанський рух серед людей, які намагалися протистояти пануванню Чувіндаків. Але сили були нерівні. Бо у Чувіндаків була величезна армія, а у повстанців лише розрізнені групи. Але в них була така міфологія, що мусить прийти Посланець, який очолить Вирішальне повстання і переможе Чувіндаків. Про Посланця говорили якісь священні книги часів Великої Війни, ну, коли людство програло Чувіндакам. Ті послання були зашифровані, існувало кілька варіантів їх тлумачення. Згідно одному з них, Посланець мусив з’явитися ось-ось і його треба було пізнати за кількома прикметами. Випадково повстанці перехопили військовий корабель Чувіндаків, у якому знайшли інформацію про те, що з минулого був викрадений землянин. Переміщення у часі дуже дорогі, вони потребують багато спеціального палива, яке коштує страшенні гроші. Причому, що цікаво, у минуле повертатися значно дешевше, аніж лізти потім у майбутнє. Хлопці казали, що це як плисти у річці за течією і проти течії. Хоча воно ж навпаки. Ну неважливо. Повстанці зацікавилися, навіщо це Чувіндаки витратили купу грошей, щоб привезти мене з минулого. Почали дізнаватися про мене. У них була своя агентура з підкорених рас, які не любили Чувіндаків, але вимушені були служити їм. І ось повстанці довідалися, що мене тримають на окраїнній планеті, на одній з маленьких військових баз. Напали на ту нічим не примітну базу, звільнили мене і порівняли мої прикмети з записаними у священних книгах. Виявилося, що по прикметам я Посланець.
- Ти? – скептично кривить Шайба.
- Та я і сам здивувався. Намагався їм пояснити, що ну який я Посланець, як я очолю повстання? Я на банкіра вчився, воювати не вмів, що там воювати, навіть просто битися! А вони кажуть, що то все фігня, що вони з мене зроблять справжнього бійця, головне, що Посланець явився, а значить скоро Вирішальне Повстання, яке принесе людству волю.
- Але перед тим ми підготуємо тебе до боротьби. – сказав Чорі. Ну, Чорі, це був один з тих, хто мене звільнив. Іншого звали Конне. Вони були одними з найкращих бійців серед повстанців. У кожного на рахунку по кілька сотень вбитих Чувіндаків і за кожним полювали, бо Імперія проголосила великі нагороди за їх голови.
Готували вони мене тим, що зробили операції. По-перше, поміняли легені, вставили такі, щоб я зміг дихати повітрям більшості населених планет Галактики. Потім поставили у мозок ту штуку, що дозволяє розуміти всі ті тисячі мов, які були в імперії. Потім встановили мені посилювач на серці, щоб воно могло працювати більш потужно. Далі посилили мені м’язи, щоб я був такий саме сильний, як і вони, щоб міг битися з роботами Чувіндаків. Ну і там ще деякі удосконалення. Коли я встав після операцій, я відчув себе іншою людиною. Я став сильний! От не повірите, така сила, що не знаю, хоч стіни знось! Я міг стрибати на десять метрів вгору чи метрів на сорок у довжину, міг ударом пробити залізобетонну стіну у десять сантиметрів завтовшки, та що я тільки не міг! – кричить Клерк і видно, як він сумує за тими часами, коли був ось такий всесильний. - Але я все одно намагався хлопців переконати, що я не Посланець і що мене треба відпустили додому. Але вони сказали, що назад дороги немає, що всі мене чекають і коли я з’явлюся, то почнеться Вирішальне повстання, якого всі чекають.
- Зараз ми познайомимо тебе з принцесою. А потім почнемо війну! – сказав Конне.
- А що за принцеса? – питає Лейтенант.
- Ну, їх лідерка. У свій час повстанців очолював Старий, великий командир, який зміг налагодити боротьбу, вибудувати зв’язки між розрізненими групами повстанців, щоб вони діяли більш-менш єдиним фронтом. Потім Чувіндаки його вбили. Почалася анархія, аж поки керувати не почала донька Старого, яку всі звали Принцесою і за якою полювали Чувіндаки. То мене везли до неї.
Ми прилетіли на якусь планету, пірнули у підземелля, там була таємна база повстанців. І мене привели до принцеси. Я дуже хвилювався, а коли побачив її, то взагалі серце ледь з грудей не вистрибнуло. – Клерк закриває очі, кладе руку на серце. У нього дурнувате обличчя закоханої людини. Ну ідіот! Ще й головою киває! – Вона була така гарна! Ви навіть цього уявити не можете. Вона наказала, щоб усі вийшли і ми залишилися одні. Вона поцілувала мене і сказала, що чекала і вірила у моє пришестя. Я стояв ото, дивився на неї, а вона почала роздягатися. Вона була ну дуже красива. І ми кохалися. Я в цьому не дуже досвідчений, але це була найкраща ніч у моєму житті. Чесно. І я зрозумів, що зустрів своє кохання. Зустрів жінку, з якою буду щасливий. Я не заснув ані на хвилину. Вже під ранок, коли Принцеса спала, я дивився на неї і слухав її подихи.
А потім на нас напали. Потім вже виявилося, що Чувіндаки використовували мене, як наживку. Вони ввели мені під шкіру передавач і слідкували, куди мене повезуть, щоб вистежити Принцесу. А Чорі і Конне не перевірили мене, як треба. І ось ми з Принцесою лежали, я почав її пестити, бо був готовий знову кохатися, коли тривога. Ми підскочили, похапцем одяглися, схопили зброю. Прибіг Чорі і сказав, що планета оточена, що там цілий флот Чувіндаків і треба розділитися та пробиватися групами. Принцеса наказала йому вийти, а потім подивилася на мене.
- Поклянися, що будеш битися до перемоги, щоб не трапилося! – сказала вона мені.
- Присягаюся! – радісно пообіцяв я.
- Навіть якщо щось трапиться, наприклад я потраплю у полон, ти очолиш Вирішальне повстання і будеш битися, не дивлячись на те, що буде зі мною! – вона дивилася на мене і очі її палали. – Ну, клянися!
Кожна секунда була на рахунку і я присягся, що буду воювати Чувіндаків, щоб не трапилося. Ми вибігли, Принцеса наказала Чорі пробиватися зі мною і берегти мене, а сама сіла в інший корабель.
Я тоді не розумів, але вона зробила все, щоб я врятувався. Вона відволікла сили Чувіндаків і ми втекли. А ось її корабель був підбитий. Конне загинув, відстрілюючись, вона теж прийняла отруту, але її відкачали. Чувіндаки показували по всій імперії, що змогли схопити Принцесу опору. Надіслали до мене послів з пропозицією припинити боротьбу і здатися, інакше уб’ють Принцесу. Вони знали, куди вдарити. Але я ж поклявся їй, я не міг її зрадити. Я присягнув сам собі, що будь що, звільню її. А поки оголосив, що боротьба триватиме до нашої перемоги. Чувіндаки відвезли Принцесу на свою планету, навколо якої зосередили всі сили. Вони чекали, що я нападу і вони розтрощать нас. Та я мусив діяти з холодним серцем! Я запропонував інший план боротьби. Почати напади на периферії імперії, напади кожен день, війна, яка мусила тривати завжди і усюди! Паралізувати зв’язки з окраїнними провінціями, примусити Чувіндаків кинути туди війська з центру і послабити охорону Принцеси.
І ми почали війну. Ви навіть не уявляєте, що це було!. По кілька нападів щодня, нескінчені бої, ризик і азарт. Я не знаю, що зі мною робилося. Я, мабуть, дійсно став іншим! Я ж ніколи цього не любив, навіть у стрілялки на комп’ютері не грав, віддавав перевагу стратегіям. А то, носився, як скажений, і стріляв, вбивав, висаджував у повітря. Чорі казав, що я став одним з кращих бійців підпілля. Ми наробили багато шуму, кілька провінцій було майже відрізано від імперії, Чувіндаки боялися і носу показати з гарнізонів, наші ряди зростали, бо всі бачили, що Чувіндаки нас бояться. Так, остаточна перемога була ще далеко, але ми йшли до неї, йшли! І мені кожну ніч снилась Принцеса. Ось. – Клерк лізе до піджаку, дістає звідти гаманець, розкриває його, а там портрет жінки. Ну так, красива, що там скажеш. – Це я сам намалював. Вже тут, коли згадував її. Я ж кожного дня думаю про неї! – він схлипує, по його білому обличчю течуть сльози.
- А як ти тут опинився? – питає Лісник.
- Несподівано. Якось, під час одного з нападів на великий караван судів Чувіндаків, мою бойову капсулу підбили. Довелося катапультуватися на якусь планету, що була поблизу. Ну, планета, як планета, вся у лісах. Мабуть, в її надрах не було нічого цінного, раз вже Чувіндаки не почали тут який-небудь видобуток. Я ховався у лісах, полював на тамтешніх тварин, намагався якось звідти улетіти. Але в мене нічого не було, окрім зброї. І цивілізації там не було. Місцеві розумні істоти, були справжні дикуни. Я навчив їх робити луки і вони вважали мене за бога, що спустився з небес. Я знаходив залишки міст, раніше на планеті була цивілізація, досить розвинута, але її знищили Чувіндаки. Вони не дуже то чикалися з підкореними расами. Наприклад Землю вони взагалі рознесли ракетами на шматки, щоб налякати людей.
- Як Землю? – лякається Лейтенант.
- Так. – киває Клерк. – Десь за двісті років до того, де я був. Тобто десь у двадцять п’ятому столітті Землі не стане.
- От суки, слиз йобаний! – дратується Лейтенант і стискує кулаки. – Землю розхерачити! Потвори!
- Це вони під час Великої Війни. Люди тоді вже на Землі майже не жили, зробивши з неї такий собі заповідник і музей. Але планета була їм дорога, як колиска раси. То Чувіндаки і вдарили по ній. Але знищувати планети – дорого, то Чувіндаки рідко це робили. Частіше вони просто винищували розумних істот. Або повністю, або руйнуючи їх цивілізаційні здобутки, перетворюючи на дикунів. Ось на тій планеті, куди мене викинуло, трапився другий варіант. Так розумію, що після атаки Чувіндаків в живих залишилося лише кілька дітей, які не мали жодних знань. Вони дивом вижили, виросли, завели дітей, але їм нічого було передавати. Вони ходили вулицями знищених міст і це для них були просто кам’яні джунглі, не більше того. Вони стали дикунами, жили полюванням та збиранням, не знали ані колеса, ані гончарного круга. Мене прийняли за бога, вклонялися мені, навіть збиралися приносити криваві жертві. Дали мені десяток жінок.
- О, то накохався мабуть! – радіє Лейтенант.
- Та ні. По-перше, я ж думав тільки про Принцесу, а по-друге у них же будова інша, там особливо кохатися не виходить.
- Зачекай, як це інша будова? – дивується Лейтенант.
- Ну, аборигени, вони ж не люди. Інші істоти. Ну як, трохи схожі в тому, що руки-ноги є, але от хвіст у них, довгий такий. Пальців на руках три, ноги дуже сильні, шкіра помаранчева, наче в апельсинів. Носів в них не було і око тільки одне. А на шиї жабри. Мабуть, вони колись жили у воді, перед тим як вийти на суходіл.
- Нічого собі! Оце істоти! – Лейтенант крутить головою у такому захопленні, наче на власні очі бачить цих химер.
- Так, а як вони кохалися?
- У жінок такий отвір був на спині. Вузенький, у діаметрі десь як монета у 25 копійок. У чоловіків був член, такий довгий і гнучкий, схожий на змію. Ото вони так і кохалися. Тільки раз на кілька місяців, коли у жінок починався відповідний період.
- Фігня яка! – невдоволений Лейтенант. – То що, наш би у ту дірку не вліз?
- Ну, я не перевіряв, але думаю, що ні. Та й жінкам було б неприємно, бо там вони задоволення отримували, що член партнера входить глибоко, сантиметрів на сорок і там лоскоче. Я б туди не дістав.
- Десять жінок і жодної нормальної! Оце так невезіння!
- Та ні, головна проблема в іншому було - я ж не міг звідти вибратися, з тієї планети. Увесь час думав про Принцесу. Що от Чувіндаки будуть казати, що вбили мене, можуть і її стратити. Мені треба було повернутися до боротьби. Роздувати вогонь війни і далі, щоб звільнити мою Принцесу. А замість того, я сидів на тій планеті і вчив місцевих робити плоти, чи ліпити горщики, а ще викоріняв звичаї канібалізму. Могло так вийти, що мені сидіти на тій планеті до кінця життя, бо знаходилася вона на окраїні імперії, нічого цінного не мала. Ота думка, що мене так і не знайдуть, була найважча. Я ж знав, що Чувіндаки, як тільки дізнаються, що я зник, будуть кричати, що вбили мене. Або що я сам здався і припинив боротьбу. Вони були дуже хитрі!
- Як оце слиз може бути таким?
- Я думаю, що насправді усі Чувіндаки були єдиним створінням. Тобто усі окремі шматки слизу підкорювалися головну шматку, який сидів на своїй планеті і продукував накази. У нього, мабуть, був величезний мозок, який дозволяв все прораховувати і перемагати ворогів. Але це моє припущення, напевно я не знаю.
Так ось, я прожив на тій планеті майже рік. Встиг вже відчаятися, коли доля мені посміхнулася. На планету впав корабель. Я побачив, як вночі у небі промайнула зірка. Це міг бути просто метеорит, але я вимушений був хапатися за будь-який шанс. Пішов до нього, узявши з собою кількасот воїнів. Вони були потрібні, що пройти скрізь землі інших племен. Доводилося з ними воювати, ми перемагали, бо були озброєні луками і мали списи з металевими гостряками. Я дійшов до корабля, а то виявився таки корабель!, лише за два тижня. Переміг у десяти битвах, підкоривши багато племен.
Корабель був Чувіндакійський, торговий. Так розумію, що на караван напали наші, кілька кораблів знищили повністю, кілька просто підбили. І один з них впав на планету. Чекав на допомогу. Але, так розумію, наші продовжували війну, то допомоги поки не було. Але була охорона, з початку наших нападів жоден корабель не літав без охорони. Добре озброєної. Мені довелося направити на корабель своїх воїнів. На вірну загибель, але мені було потрібно вибратися з цієї планети. Поки йшов бій, я прокрався на корабель, знайшов рятувальну шлюпку. Вона мала ресурс, щоб долетіти до сусідньої планети. Полетів. На сусідній планеті вбив військового Чувіндака і захопив бойову капсулу, на якій вже повернувся до повстанців. Мене ледь не збили свої. Хотів знову приступити до боротьби, але мене відвів у сторінку Чорі.
- Поступили нові данні по тлумаченню Книги пророцтв. Ми помилилися.
- Що це значить?
- Це значить, що ти не Посланець.
- Як це я не Посланець?
- Ми перевели один вислів, як «родима пляма на яйцях». У тебе є така. А треба було читати, як родима пляма у формі яйця. І відстань між родимками на голові ми порахували неправильно. Ти не Посланець, вибач.
- Я Посланець! Я кращий боєць руху опору! І я звільню Принцесу!
- Ні, її звільнить тільки Посланець, вибач.
І Чорі, мій бойовий товариш Чорі, з яким ми пройшли безліч битв, вдарив мене по голові. Я мусив це передбачити. Чорі ж став керівником повстання, вже звик до влади, а тут повернувся я. Він не хотів ділитися зі мною владою, до того ж, можливо і сам був закоханий у Принцесу. То вирішив прибрати мене. Вдарив. Я знепритомнів. А коли прийшов до тями, то був вже тут. Вони відправили мене назад. По дорозі забрали легені, мовник, м’язи, посилювач серця. Я знову став звичайною людиною. Але я не забув про Принцесу. Я так сумую за нею! Так сумую! – Клерк несподівано починає плакати. – Вона сниться мені кожну ніч! Я думаю тільки про неї! Я кохаю її! Тільки її! Мені потрібна вона, вона!
- Ну не треба, не плач. – заспокоює хлопця Лейтенант.
- Я так її кохаю!
- Та зрозуміло, така ж он красуня, та ще й принцеса.
- Я страшенно її кохаю!
- Слухай, а от коли повернувся, тебе ж довго не було. То як? – питає Лісник.
Доводиться почекати, поки Клерк виплачеться і трохи заспокоїться.
- Та ніяк. Пішов до міліції, щоб зняли мене з розшуку, як зниклого без вісті. Виявилося, що я півтора роки був відсутній. Мене з інституту відрахували, довелося поновлюватися. Батьки на мене досі ображаються, що я ось так зник, нічого не сказавши. Я намагався їм пояснити, що відбулося, але вони не вірять, думають, що я брешу.
- А що не так? – несподівано зло питає Шайба. – А що, не брешеш? Та брешеш же, брешеш!
- Ну чого ти? – примирливо каже Лейтенант.
- Та навіщо мені брехати? – дивується Клерк.
- Бо ти ніхто! Лузер, невдаха! І вигадав оце, щоб похвалитися! Та ти що! З принцесою спав, фігачив там усіх, повстання очолював! Це ж смішно! – кричить Шайба, що розчервонівся, очі кров’ю налилися.
- Все так і було, як я кажу. – киває Клерк. – Не хочете, не вірте, але все так і було. Гади, вони дали мені можливість побути іншим, а потім викинули. Навіть Принцесу не дали звільнити. Це все той Чорі! Він хотів володарювати і зрадив мене, зрадив весь рух, бо я ж дійсно був Посланцем, який міг перемогти Чувіндаків! Я б здолав їх і звільнив би мою Принцесу!
- Та не пизди ти про Принцесу! Не пизди! – кричить Шайба.
- А хочете доведу, що я правду кажу? – зненацька тихо питає Клерк.
- А доведи! – хапається за пропозицію Шайба. І Лейтенант з цікавістю дивиться.
- Візьміть сковороду. – просить Клерк.
- Кого? – перепитує здивовано Шайба.
- Сковороду.
- Навіщо? – вже перелякано питає Шайба. Та і всі дивуються.
- Візьміть, не бійтеся.
- Я нічого не боюся! – кричить Шайба, але сковороду бере з деяким острахом.
- А тепер відійдіть до стіни. До стіни, до стіни. – просить Клерк.
Шайба відходить, всі дивляться, що зараз буде. Нічого не буде. Я знаю, що нічого зараз не буде.
- Тепер руку зі сковородою витягніть у бік.
- Та що це за цирк! – дратується Шайба.
- Будь ласка, витягніть. – просить Клерк.
Шайба витягує. Стоїть під стіною, витягнув праву руку у якій сковорода. Тримає її, наче тенісну ракетку.
- І ви ж купите нову сковороду господарю? – питає Клерк.
- Що? – вибухає Шайба. – Ти мене за дурня маєш! Та я..
Шайба верещить, Клерк робить з пальців правої руки пістолет, що от вказівний наче ствол, наводить на сковороду і каже: «Піу-піу». Це було б схоже на знущання, якби не той факт, що сковорода вилетіла з руки Шайба, тріснулася об стіну, вибивши великий шматок штукатурки і відлетіла у кімнату, майже до наших ніг.
- Пиздець! – підсумував все Лейтенант. Він підібрав сковороду, у центрі якої виднілася дірка в яку можна було просунути кулак. Репаний метал, товстий метал ледь не з палець завтовшки. Та такий з автомату не проб’єш, а тут луснув, наче з гармати по ньому вистрелили.
- Якого хера? – хрипко питає Шайба, який все стоїть біля стіни, аж притиснувся до неї бідолаха.
- Наскрізь! Наскрізь! – кричить Лейтенант і тримає в руках сковороду. Потім кидає. – Гаряча!
Ми всі підходимо до сковороди. Навіть Турист від пічки прибіг. Тільки Шайба все стоїть при стіні з очима, повними жаху.
- Як це ти зробив? – питає Лейтенант. Клерк стинає плечима.
- Ну, вони коли робили операцію, перетворювали мене у звичайну людину, забули зняти одну опцію. Оцю силу в пальцях. На війні я використовував її для ближнього бою. Чорі все зняв, а про це, мабуть, забув. А може цю опцію покійний Канне ставив. Не знаю, але оце залишилася і все.
- Та ти ж мене вбити міг! – кричить Шайба, який ось нарешті прийшов до тями.
- Ні. Зараз вже ні. Сила зменшується. Якби відразу по поверненню, то міг би. Хтось знав Льоху Боксера? – питає Клерк.
- Це бандит якійсь? – згадую я.
- Той ще відморозок! – додає Шайба. – Колись мені ледь ресторан не спалив!
- Пам’ятаєте, як він загинув? – не розумію, до чого Клерк веде.
- Його висадили в повітря біля Дитячого парку.
- Це я його, пальчиком. Тоді така сила була, що навів на його броньований «мерс» і той розлетівся на купу шматків. – посміхається Клерк.
І тут би зареготати і облаяти його брехуном, але всі дивляться на пробиту сковороду. На репаний метал. І ніхто не сміється. І не називає Клерка брехуном.
- А за що ти його? – перелякано питає Шайба.
- Та він товариша мого образив. У того весілля як раз було, приїхали в парк фотографуватися.
Дитячий парк у Журбах, неодмінний пункт маршруту усіх весільних кортежів. І майже в кожному весільному альбомі є фотографії молодих з Дерев’яної фортеці, казкових замків чи від фігури Змія Горинича.
- Ну, вони там фотографувалися, а тут той Льоха йшов зі своїми братками. Чи бухі, чи обкурені, в неадекваті. Ну і Льоха підійшов до нареченої, потискав її за сідницю. Жених кинувся, отримав в обличчя. А я тоді як раз в туалет бігав. Повертаюся, жених сидить на бордюрі з розбитою губою, наречена поруч плаче, всі гості приголомшені тим приниженням. Розповіли про Льоху, показали, що он він сідає в машину на стоянці. Я так відвернувся, щоб не бачили, палець навів і сказав, що треба. «Мерс» як вибухне. Одні шматки полетіли. Льоху і братків його потім по всьому парку збирали. А наречені підбадьорилися, нормально потім відсвяткували. Всі казали, то Бог покарав того дурня, а я і не сперечався.
Клерк посміхається і замовкає. У хаті тиша. Дрова у пічці перегоріли, не гудять, всі дивляться то на сковороду, то на Клерка. Оце він дав! Всі ж думали, що клоп якийсь, а тут така історія.
- І ти оце не боїшся розповідати про таке? – питає Шайба, який тільки відійшов від стіни і ногою торкається пробитої сковороди.
- А що мені боятися?
- А як в міліцію хтось донесе?
- Ага, так і уявляю, що хтось прийде і скаже ментам, що я підірвав броньований «мерс» одним пальцем. Та його, у кращому випадку, у божевільну, а у гіршому таких навішають, що мало не буде. – каже Клерк і тут він правий. За цілення пальцем в нас ще не садять.
- Думаю, треба випити. – каже Лейтенант. – За стіл!
Всі повертаються за стіл, піднімають чарки. Я теж. Я під враженням від історії, то забув, що краще мені вже не пити. Згадую про це, коли ковтаю самогон і відчуваю бурління у шлунку.
- Ну що, друже, давай ти розповідай свою історію. – плескає мене по плечу Лейтенант.
- Зараз. – ледь витискую з себе я і біжу до дверей.
- Ще один, що за молодь пішла! – кидає мені в спину Шайба.
Вискакую на вулицю і блюю з порогу. Сніг все валить, я стою літерою «г», відчуваю на спині і потилиці вагу опадів. Потім струшую сніг, стою, дихаю повітрям. Наче десь далеко гуде двигун. Прислухаюся. Не до двигуна, до себе. Наче трохи полегше. Ще постояти, щоб прийти до тями.
На поріг виходить Лейтенант.
- Ну як ти? Живий?
- Та начебто.
- Дивно, чого це вас так пробрало. Самогон чистий, хороший.
- Просто не звик до таких доз.
- Та які там дози, нормальні дози.
- Наче двигун гудів десь поблизу.
- Навряд чи. Хто у таку погоду їздити буде?
- І то так.
Стоїмо. Я глибоко дихаю.
- Блять, ти бачив сковороду! – каже Лейтенант.
- Та бачив.
- Значить правда! Ото усе, що розповідав!
- Мабуть.
- От якби мене забрали! Я б там повоював! Я це діло люблю! У нас на заставі я по «Квейку» всіх кладу тільки так! Ото б політати! Планети інші, все таке! Клас!
- Ага, як кіно. – погоджуюсь я.
- Ну що, пішли?
- Пішли.
Повертаємося в хату. Там Лісник з Шайбою затіяли чистити картоплю, Турист підкладає дрова у піч, тільки Клерк сидить за столом і дивиться в порожню чашку з-під чаю.
- Мабуть, за принцесою сумує. – киває Лейтенант.
Ну, за принцесою і я б сумував. Стаю до столу різати картоплю соломкою. Лісник узяв нову сковороду, накидав туди сала, поставив на вогонь. Швидко зашипів жир, почали кидати картоплю. Шайба ще встиг і пар цибулин почистити, кинув.
- Ну, нехай жариться, а ми вип’ємо. – пропонує Лейтенант. Я п’ю чай з самовару. Той ще не охолонув. Хлопці випивають, хрумтять огірками. – Ну що, готовий? Давай, історію про жінок. А тобі підготуватися. – Лейтенант дивиться на Туриста. Той киває.
- Ну що, історія, так історія. – кажу я. – Історія в мене є.
(Далі буде)
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
