Знаю, сонечко, спати ще зовсім не хочеться. Тож, поки сон десь забарився, давай я розповім тобі цікаву історію про…
Та хоч і про малого рудого ведмедика. Знаєш, з ним трапилося чимало дивних пригод. Не віриш? Але інколи цікаві пригоди трапляються навіть з іграшковими ведмедиками.
Тільки розповідати я буду неголосно. Бо он суворий годинник на стіні й так докірливо вицокує стрілками, відраховуючи нічні секунди. Нащо його нервувати? Хай думає, що ми от-от заснемо…
Історія перша. Про сварку з сусідом, злу Мишу і мудру пораду Сірої Кішки
Рудько опинився на одній полиці з Альбертом випадково.
Господар крамниці у той день був чимось дуже заклопотаним. Тому й доручив розставляти нові іграшки помічнику.
А той, що й казати, був хлопцем старанним, але, певно, не дуже кмітливим. Бо вирішив, що ведмежатка зрадіють, якщо опиняться поряд.
Звісно, Альберт обурився: до нього, найпершого красеня в усій крамниці – білосніжного, пухнастого, та ще й із великим рожевим бантом на шиї – та й підселити такого сусіда!
Плюшевого, ще й яскраво-рудого кольору. Не іграшковий ведмедик – справжня морква! Що вже й мовити про бант? Де там!
Чи й диво, що він спробував непомітно відсунутися? Ще забруднишся від такого незграби! Та іграшки вдень не рухаються своєю волею. Тому результат цих спроб помітив хіба що збентежений Рудько.
Господар помітив невдале сусідство запізно. Вже коли ввечері зачиняв крамницю і наостанок звично озирнувся на всі боки: чи всюди панує лад? Хотів було повернутися, та лише махнув рукою: і завтра можна виправити помилку!
Клацнув великий замок на дверях. Господар крамниці пішов додому, бурмочучи щось про невдах-помічників, не здатних відрізнити дешевої цяцьки від дорогої іграшки.
Геть знічений Рудько хотів би познайомитися із гордим сусідом, розпитати, як живеться іграшкам у крамниці.
Пояснити, що він з’явився на світ не так давно (тобто, кілька днів тому, але іграшкові ведмедики, сонечко, зовсім не вміють рахувати, бо хто їх цьому вчить?). І далеко-далеко звідси. А оце вже правда, бо Рудько був дуже чесним ведмежатком.
І там, у майстерні, зшиваючи його із клаптиків тканини, робітниці гомоніли, що нічого собі ведмедик виходить, симпатичний, он, яка усмішка славна. Хай і надто вже яскрава тканина трапилась того разу.
А потім разом із іншими іграшками Рудька запакували у спеціальні ящики, аби не пошкодити у довгій дорозі, та завантажили на корабель. Звісно, сидячи в темному ящику, Рудько нічого не бачив, але добре запам’ятав запах моря…
І ще, він встиг потоваришувати з іншими іграшками на кораблі, почути від них багато дивних чуток про крамниці… І тепер Рудькові дуже цікаво, що ж тут відбувається насправді …
Але рудий ведмедик лише покрадьки глянув на Альберта і промовчав. Бо видно було: набурмосений сусід і слухати його не схоче.
Та ту у закутку почулося таке страшне шарудіння, що Рудько не втримався: мимоволі присунувшись трохи ближче до Альберта і прошепотів:
- Що це?
- Це? – трохи зневажливо відгукнувся той. – Це – страшна і голодна Миша. Вона дуже полюбляє псувати іграшки. От знав я одного ведмедя, якому вона погризла лапи – довелося зашивати.
Рудько спробував непомітно підібгати свої нижні лапки, при цьому відчуваючи ніяковість: он, сам Альберт нітрохи не боїться. А той вирішив остаточно добити страхополоха:
- Ти не трусися: такого страшка, як ти, і Миша гризти не схоче!
Однак Альберт був не таким вже й поганим ведмежам, як то могло видатися. Він саме збирався заспокоїти наполоханого Рудька, та не встиг.
У той день у Миші був дуже поганий настрій. Тож, почувши розмову, швиденько видерлася на полицю.
Потім вона запевняла, що хотіла трохи пожартувати. Але звідки це було знати дурненьким іграшковим ведмежатам?
- Маєш рацію, - пропищала Миша, - таким красенем, як ти, смакувати приємніше. Проте, потім справа і до рудого сусіда дійде, бо небагато наїдку з іграшкових ведмежат.
«Забирайся!» - ледь чутно пискнув Рудько, Альберт же і зовсім онімів від жаху.
На щастя, тут у справу втрутилася Сіра Кішка. Потім вона дорого сердито шипіла на ведмежат: ну, що взяти з новенького Рудька, а от як міг забути про неї Альберт?!
Той навіть не виправдовувався: усі знали, що Сіра Кішка була не дуже привітна і мала надто волелюбний характер, щоб сидіти у крамниці весь час. Але у ту мить, коли була справді потрібна, з’являлась ніби з-під землі.
От і зараз, вона швиденько Мишу в нірку. Як слід вишпетивши розбійницю, Кішка легко скочила на полицю з іграшками. Мимохіть давши принишклому Альбертові доброго штурхана, вона звернулася до Рудька:
- Слухай-но, малий, якби мене десь так зневажали, я б там не затрималася і на зайву хвилину! Пішла б собі шукати кращої долі.
- Але ж я не можу піти, - знічено виправдовувався Рудько.
- Чого це? Лапи у тебе цілісінькі, - Кішка зробила виразну паузу, немов хотіла додати: «Завдяки мені».
- Але ж іграшкові ведмежата не можуть ходити самі! Це всім відомо! – у відчаї вигукнув Рудько.
І почув у відповідь обурене:
- Ну, знаєш! Боягуз завжди знайде переконливу, на його думку, причину, аби чогось не робити!
Після цього Рудько не насмілився сказати, що не знає, куди йти. Лише знічено прошепотів: «Та кому я потрібен такий… Яскравий?».
Кішка схилила голову на бік і уважно оглянула співрозмовника.
Вона щиро пишалася своєю гарною попелястою шерсткою. Тому ніяк не могла щиро сказати Рудькові, що він – писаний красень. Але Кішка тут же знайшла вихід:
- Ти ж іграшковий! Тому тебе можна перефарбувати. Варто лише потрапити у ту майстерню, де тебе виготовили. Тоді ти матимеш цілком пристойний вигляд. Звичайно, як на іграшкового ведмедика.
Рудька вразила справедливість цих слів. Але як же вибратися хоч із крамниці?
З тяжким зітханням: «І де ти таким незграбний узявся на мою голову?» – Кішка ледь підштовхнула його лапою. А потім, на підлозі, поки переляканий та гордий собою ведмедик робив перші непевні кроки, вона поблажливо стежила за його успіхами і давала корисні поради.
Думаєш, сонечко, що іграшковому ведмежаті важко рано-вранці, тільки-но відчинять крамницю, непомітно прослизнути із сіней на вулицю?
Відкрию секрет: не так це й було важко. Дорослі нечасто дивляться собі під ноги і не чекають такою спритності від іграшок. А дітлахи у таку пору ще солодко сплять.
Тож Рудько скоро опинився на вулиці, розгублено роззираючись навкруги. Потім востаннє глянув на іграшкову крамницю, до якої не те що звик, але ж це було єдине відоме йому місце. І заходився шукати собі прилисток на день. Досвідчена Кішка застерегла, що краще, аби не наражатися на зайві небезпеки, подорожувати містом уночі.
«Щось мені підказує, що на твоєму шляху й так вистачить пригод», - на прощання додала вона. І дійсно, не помилилася: попереду на Рудька чекало чимало пригод…
Але це вже інша історія. Давай-но, послухаємо її завтра?
Глянь-но, сон вже переминається на порозі, чекаючи, коли ми його впустимо до кімнати. Спокійної ночі, сонечко.
