- Росинко, донечко, ти де? - гукала поважна мама Хмара. – Ой, лишенько моє, що за дитина! Знову з уроків утекла.
На вулиці спохмурніло, бо сердита мама Хмара закрила собою не лише Сонце, а й всеньке небо, вишукуючи непутящу дитину.
А Росинка зовсім не збиралася втікати, щоразу воно саме собою так виходило. Вона ж не винна, що життя на землі цікавить її дужче, аніж школа Пухнастків-Хмаренят та всі ті набридливі балачки у ній. Внизу так красиво – зелені ліси, барвисті луги, пахучі квіти, блакитні стрічечки води, аж дух перехоплює. Правда з висоти то все таке крихітне. Має Росинка хорошого приятеля, сонячного зайчика Сяйлика. То він так багато про землю розповідає, бо чи не щодня там буває. От би то все зобачити зблизька. Але це для хмаринки не можливо, бо якщо вона спуститься на землю – загине. Учителька Хмарита Гримівна так і сказала:
– Хмарка може дозволити падати на землю лише певній кількості води, а не всій відразу. Інакше, обезсилена та зморена Сонцем, не зуміє піднятися з землі і пропаде. А школа Пухнастиків-Хмаренят існує саме для того, щоб научати таким премудростям і… - тоді пані учителька суворо глипає в бік Росинки та продовжує. – І для того, щоб непутящі молоді Хмаренята не накоїли дурниць.
Росинка, зачепившись за шпиль гори, замислилася. Нудна у неї школа, цікаво там мало. Про те, чому трава зелена, а квіти барвистіші від кольорів тітоньки Веселки там не розповідають, на жаль. Сяйлик і той більше знає. Коли ж Росинка задає подібні питання, все закінчується лише сердитим погримуванням вчительки, зауваженнями в сльозливому щоденнику та шпетанням вдома.
- Ось ти де! - загримів майже над вухом сердитий голос мами Хмари. - Ти мене до буревію доведеш, дівко! Будеш продовжувати таке витворяти, нічого путящого з тебе не виросте! Залишишся такою ж напівпрозорою плямкою. В інших діти, як діти – чемні, вже білокучеряві, а ти… Де ж це бачено: Хмаринка з поважної Родини Темних Хмар приятелює та швендяє з якимсь там клаптиком світла! Сором!
Росинка лише важко зітхнула – ніхто її не розуміє. Навіть мама. І помріяти не дають, тільки торочать – літати, збирати воду, рости, темніти, з тими не водитися, туди не летіти. І не доберуть ніяк дорослі, що лише отой клаптик світла, тобто Сяйлик, її розуміє!
Навіть вночі спати не могла – така була засмучена.
Вранці зійшло сонце, а разом з ним на світ божий випурхнули його діти – сонячні зайчики.
- Привіт, Росинко! – заспівав сонячно Сяйлик та залоскотав хмаринку.
Хмаринка лише журливо відмахнулася.
- Що трапилося, мала? Такий погожий день, а ти сумуєш. – не вгавав Сяйлик, тоді глузливо додав. – Ага, зрозумів! Для поважних Хмар погожа днина – це коли мокро і нема сонця. Не хнюп носа, Росинко! Ти ж не така!
Росинка і не зчулася, як вибовкала про свою мрію другу.
- Не журись, мала! – відповів безжурно зайчик. - Всі добрі та світлі мрії обов’язково збуваються – цього нас вчили у школі Сонячних зайчиків. Тільки треба вірити, Росинко! Дуже вірити!
Тоді Сонячний зайчик весело запурхав у небі, радісно стрибаючи по пухнастих голівках молодих хмаренят.
Минув місяць. Мама Хмара таки примусила свою вперту дочку ходити чемно до школи і навіть, здалося, дитинка взялася за розум та викинула геть з голови негожі для майбутньої Хмари думки та мрії. Та Росинка продовжувала мріяти, нехай лише у сні.
Настав День народження Росинки, день, коли вона з напівпрозорої хмаринки мала перетворитися в поважну дощову Хмару. Таку, як її мама і тоді, знала Росинка, її мрія так і залишитися нездійсненою і вона більше не побачить свого приятеля Сяйлика. Сонячні зайчики не люблять та побоюються темних Хмар. Раптом, поруч залунав веселий знайомий сміх:
- Привіт, мала! З Днем народження. А в мене для тебе подарунок. Не можу я дозволити, щоб моя найліпша колежанка стала Чорною Хмарою. Бр-р-р-р… Бо я – егоїст і не люблю втрачати друзів.
Ранок. Як хороше довкола – співають пташки, пахнуть квіти, зеленіє світ! Росинка бреде зеленою ранковою травою у прозорому предовгому плащі, який зачіпає собою і дерева, і гори, і луки. Це подарунок Сяйлика. І там, де вона проходить і до чого торкається її намітка, залишаються диво-намистинки, крапельки води. Все живе називає їх росою. Мить, і з-за обрію вигулькнуло Сонце і намистинки заграли-засяли коштовними самоцвітами в його ніжних променях. А плащ Росинки враз перетворюється на крила – ось вона вже на небі, жива і щаслива і знову звичайна напівпрозора Хмаринка Росинка.
