В прокуреній цигарковим димом кімнаті лежала напівгола світловолоса дівчина. ЇЇ тіло раз-по-раз здригувалося, неначе боялося чогось таємничого, містичного, незвіданого… З її сірих, мов лондонський туман, очей лилися сльозинки-капельки дощу.
Ще вчора Ірина була такою щасливою, що не помічала, скільки лайна витає у цьому сумбурному світі під назвою «життя». Ще вчора вона – студентка першого курсу журфаку – радісно наспівувала улюблену пісеньку гурту «Мандри», а сьогодні…
Сьогодні…
Що???
Пустота.
Її старший брат Олег пом… Ні!!! Ні, не пом… Він живий… Він просто на деякий час пішов від неї.
Ні!!!
Він помер…
Дурна якась смерть: десять років тому потрапив у страшну автокатастрофу, жінка і малесенька донечка загинули, а він вижив…
Для чого?..
Лежачи в лікарні, намагався вкоротити собі віку й виплигнути з сьомого поверху, уявляєте? І виплигнув… Пролетів чотири поверхи й повис на дереві. Вижив…
Для чого? – питав він сам невідомо у кого.
І тут змирився, начебто… Засудили на десять років.
А відсидівши майже увесь строк, невідомо як, але загинув від удару струмом, ремонтуючи чайник.
Для чого? – уже питала Ірина у Бога, але Бог, як і завше, уперто відмовлявся говорити.
Сьогодні Ірина ще довго не могла заснути. Страшні думки картали її душу… І ще він. Братик. Вона не могла повірити, що його більше… Ні! Цього слова вона не скаже. Він – є!!!
Ось так, здається, живеш спокійно, ніби все йде, мов по маслу, не помічаєш біди та горя ближнього, а коли це торкається тебе особисто…
Жити стає нестерпно…
Іра перевернулася набік й поглянула у вікно, через яке пробивалося срібне місячне сяйво. Саме таке сяйво братик любив найбільше.
Не витримавши складних спогадів, Іра уже вкотре запалила цигарку. Кільця диму повільно підіймалися вгору й непомітно зникали десь під стелею.
- Кинь її. – почувся тихий чоловічий голос, знайомий до болі. Ірина стрепенулася, серце забилося так, ніби птаха позбавлена волі.
- Хто Ви? – запитала дівчина, намагаючись вбачити у темноті особу,з котрою спілкується.
- Брат.
- Олег? Олеже, ти? – Ірина голосно викрикнула, зірвалася з ліжка, але… Чому радіти, якщо Олег помер… Його уже… Але ж голос?!! Вона ще раз пильно оглянула кімнату – нікого! – Нажаль… - прошепотіла вона й знову лягла на ліжко.
Проте зараз її тіло проштрикнуло відчуття, що в кімнаті хтось є. Вона повільно повернула голову вбік ліжка напроти неї. Їй на мить здалося, що на ньому сидить чоловік дуже схожий на Олега і… курить…
Цигарковий дим кільцями підіймався до стелі й розвіювався.
- Олег? – тремтячим голосом мовила дівчина.
- Я. – відповів чоловік, який начебто й не існував узагалі.
- Олеже, ти живий?!! – вигукнула дівчина й кинулася в обійми братові, проте лише безпорадно звалилася на ліжко. Обійняти брата не вдалося.
Іра повернула голову і знову помітила Олега. Тепер він стояв посеред кімнати й пильно дивився на сестру. Він був такий, яким вона його запам’ятала: високий, худорлявий красень з пишними чорними вусами та проникливими сірими очима. Зараз він був живим.
- Привіт, Іринко. – мовив він. – Ні! Мовчи. Я – мертвий. Я – лише витвір твоєї уяви.
- Тоді, чому ти прийшов? – схлипнула дівчина.
- Мені сумно там… Одному… Там немає ні пекла, ні раю… Я не знайшов там ні бабцю, ні батька… Нікого! Як мені тебе бракує.
- То я піду з тобою.
- Дарма. Живи своє. Прийде час – прийдеш, але… Але не до мене. Смерть – пустота. Там! – немає нікого. Тому живи.
- Але чому життя таке жорстоке?
- Тому що смерть ще більш жорстока. Звикай…
- А ти звик?
- Я – ні. Але я заслужив смерть. Проте життя вирішило мене провчити. Я убив цілу сім’ю… Чужу… Тобі загинуло чотирнадцять осіб… І дві мої маленькі королеви…Я – заслужив… А ти живи.
- Олеже…
- Іро, слухай я тут, аби спитати чи можна приходити до тебе?
- Звичайно, що за питання.
- Дякую, сестричко. Кинь вбиватися за мертвим, вбивайся за живих…
Здавалося, що ночі й не було зовсім. Ірина прокинулася рано-вранці здивована своїм спокійним ставленням до смерті брата, адже він не мертвий, він живий.
Її душа очистилася від смерті, адже вбиватися потрібно не за мертвих, а живих… А очиститися завжди допоможуть сльози-капельки дощу…
