Слово “культура” має більше двох тисяч значень. Для мене — це світ навколо. Те, яким ми його бачимо — і те, як на нього реагуємо.
- Добридень, панійко. Я тут сяду, дозвольте? Ви така гарна, з вами так приємно хоча б просто посидіти поряд. Ні, ви не думайте, мені не потрібні гроші, мені їх стачить, я так, просто... приємно, панійко. І знаєте, панійко, в мене є дочка. Навіть дві. Одна, старша, вже працює на фабриці, дитину бавить. А молодша ще вчиться. На кухаря. То хороша спеціальність. Ви теж вчитеся, так? От і вона. І кожна має де жити. Старша, правда, з чоловіком. І кожній я щомісяця даю по двісті гривень. Не багато, правда, але ж і не мало. І, завважте, щомісяця. Я хороший батько, панійко.
Є речі, про які не прийнято говорити. Всі про них ніби знають, зіштовхуються час від часу, - і звично відводять очі, викреслюючи зі свідомості щойно побачене зручним і затишним переконанням: цього не існує. Не тут. Не зі мною. Зрештою, вони самі винні. А загалом, в наш освічений і цивілізований час цього просто не може бути. Все. Крапка. Переступити і йдти далі.
- Панійко, дозвольте я пригощу вас. Ви п'єте? Ні? Тоді морозиво?
Гаразд, як хочете. Ні, не подумайте, я не залицяюся, я так. Просто ви гарна. Молода і гарна. А я не самотній, ні. В мене є подруги. Були. Двоє. Надія та Оксана. Знаєте, з цих, з бомжів. Ми часто пили разом, я їх пригощав, почасти приносив речі жінки-небіжчиці, втім, їх там не багато лишилося. От так собі товаришували втрьох. Ви знаєте, вони ревнували одна одну — страшенно. Надія якась зручніша, раніш її знав, а от Оксана... красива була суча дочка, ох же ж красива! А вони билися — ледь волосся не летіло! От так-таки... через мене, чи чуєте? Рознімав їх, атож. Я добрий, панійко, я не ображу. А минулої зими... ви пам'ятаєте, яка була зима? Холодно — страшенно... Спочатку замерзла Оксана, от тут, у цьому парку. Так шкода!
Ми сміємось над страусами, які з переляку ховають голови в пісок і над очевидною недолугістю такого способу вирішення проблеми. Але африканські птахи, прилинаючи до землі, насправді дослухаються, що ж саме відбувається навколо, хто наближається до них — і звідки. Це тільки люди знизують плечима, з легкою байдужістю відмовляючи чомусь в праві на існування. І, затуливши очі, щиро вірять, ніби цього й справді не існує.
Ми її поминали з Надією, вона ще плакала і тішилася, і казала, що замерзнути — то дурна смерть, вона того не попустить, просилася до мене, але ж... одна справа — пити і того, ну, ви розумієте, але як же я міг взяти її додому? Вона ж, вибачайте, бомжиха, а в мене дочка вчиться, і я хороший батько, ви не подумайте. Тож, пили ми з Надією, згадували... А за місяць, у лютому, і Надія моя замерзла. І теж-таки на лаві у парку. До біса було холодно. Я ще бачив, як її забирали, та що ж міг зробити? Додому ж не поведу... от вас би повів, ви з дочкою моєю майже однолітки, подругою їй були б... Що? Ні, то я так... Панійко... Куди ж ви, панійко? Зачекайте! Я лише... зачекайте...
Хто рахував, скільки людей замерзло в Києві, століці майже європейської України, страшними зимами 2007, 8, 9 і 10?
Ця розмова відбулася навесні в одному з міських парків.
