Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 312 с.
Володимир Сердюк за походженням буковинець, живе і працює в Києві, літератор, перекладач, кіноактор, журналіст, автор трьох романів. Лауреат літературного конкурсу "Коронація слова" за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму "Аналіз крови") та за 2005 рік (2 місце за п’єсу "Пенсійні справи").
Древні греки, котрі, як відомо, знали майже все, називали смерть найголовнішою справою життя. І автор передслова Василь Кожелянко вважає, що «мистецтво вмирання – найважливіше з усіх мистецтв». А й справді! Філософи всіх часів і народів у своїх вельми мудрих книжках не оминали тему смерті, особливо акцентуючи на її, смерті, неминучості. А ґеніальний письменник Михайло Булгаков вустами Воланда неприємно загострив проблему: « – Так, людина смертна, але це було б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово (виділення моє – Т. Д.) смертна, ось у чому фокус! І взагалі, людина не може знати навіть того, що робитиме сьогодні увечері».
Роман В. Сердюка читала з певною пересторогою, бо відчувала якусь дияволіаду – поблизу блукали тіні Данта, Гоголя і Достоєвського. Мої сни перетворилися на фантастичні містерії у дусі Гофмана, правда, без його романтичної містики, але жахливі у своїй буденній реальності. Та дивна річ! Попри назву, роман не песимістичний, з плином читання книга захопила, звільнивши від усіх варіацій забобонів і комплексів на тему memento mori! і я в котрий раз упевнилася, що їстинний талант завжди неповторний.
Композиція твору підпорядкована наскрізній «смертельній» тематиці новел (89 основних та чисельні короткі відступи – вправи у стилі посібника гри на арфі), на перший погляд, не пов’язаних між собою, але це не так.
Через відмову від стандартів, експериментальну форму, роман вимагає вдумливого прочитання, без поспіху. Головні персонажі існують у різних іпостасях: Старий Шаман, якого веде Великий Дух, Фея, котра мешкала серед людей і мала маму, Метелик, Олена-Хелена, Хлопець, Я, товариш Мишко, Микола – руда борода і вельми багато інших втілень-перевтілень авторького ego. Вирушає в останню мандрівку генерал Грант (Улісс Грант? Одіссей?). І кожен герой вмирає. І кожен раз інакше. Вмирає фізично, або духовно, в різних ракурсах. В. Сердюк оповідає про усілякі форми-варіанти величного акту вмирання: куля-граната-ніж-меч, туга-розпач-безнадія тощо. Та найгостріша й найбезжальніша смерть від самотності, від неможливості кохання, коли вмирає душа: «По суті, то був кінець, але я з хворобливим задоволенням летів туди, підсвідомо відчуваючи, що повністю анігілювавшись, перетворившись на ніщо, поступово скидаючи з себе, в міру наближення до неї, не лише частини тіла, а й непотрібні мені думки та бажання, я вибухну там, за межею, у якійсь новій якості, можливо, зливши воєдино обидві сутності, які раніше були мною та нею». І тут виникає паралель із творами сучасних психологів-інтелектуалів (А. Менегетті «Мудрець і мистецтво життя», Р. Пірсінг «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом»), в котрих автори задаються проклятими питаннями людського існування, намагаються запровадити нову систему життєвих цінностей, філософія якої примирить життя і неминучість відходу.
Філософсько-культурні паралелі поглиблюються, коли герої отримують імена-перифрази (розгорнутий троп, котрий веде свій родовід ще від поетики скальдів). Ця стилістична фігура замінює конкретність на описовість: той, хто сидить у ній; той, хто сидить у мені; той, хто підвів мене до останньої межі. Ескізність простору авторського мислення перетинається з тінями і примарами найневловиміших інтелектуальних впливів: «Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши». І хоча нічого принципово нового у цій делікатній риториці нема, звучить ориґінально.
Автор вибудовує заінтриґовуючу подорож: різні часи, різні країни, різні культури, різні епохи, правда, іноді дещо втрачає логічну послідовність. Але, гадаю, що стереоскопічність оповідального руху, а з іншого боку, повторюваність ситуацій, «курсування» персонажів по різних новелах, що деколи набуває ознак трешу – серіального кінематографічного драйву – суть стилю письменника: форма стає важливішою за смисл. Отакий парадокс! Наголошую, що про механічне складання та квазідуховність тут мови нема й часом не зовсім зрозуміло, на чім то все тримаєься? На мікронному «ледь-ледь»! Один невловимий ритмічний крен – і читач опиняється ув іншому вимірі, й сам стає чимось невловимим. Дальні світи прозирають у ближньому, зовнішнє у внутрішньому, небесне у земному й навпаки. Двоїсті образи нашаровуються, стають туманними, неясними, невідчутними – хтось когось кудись кличе, чекає... «Нічого цього немає. Існує біль, що спалахує, як квазар і пульсуючий, як вистигаюча Нова. Біль, не як відгук тіла на поступову дезінтеграцію і розрив зв’язків, а як стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».
Переконана, що роман В. Сердюка «Мистецтво вмирання» – це взірець доброї інтелектуальної сучасної прози. А фінальну фразу своєї рецензії я позичила в автора: «З мого ока викочується сльоза, але губи розтягуються в напівпосмішку. Колись, не зараз, я знаю, вона захолоне маскою Гіппократа».
