Місяць повний у хату світив. Ганна звечора затулилась од нього шматком газети, а тлустяк з півночі ліниво проплив між зірками й знову нахабно зирив у закутки. Ганна так за день наробилася, що сил не вистачало, щоб із ліжка звестися... Серце, мов у нариві, болем сіпало. Од груби густо тхнуло сажею і гірчило. В голові дурманилося. До цього здрімнула трохи перед телевізором, то навіть не чула, як він пікав, коли програма скінчилася. Прокинулась, як Андрійко повернувся. А він аж по другій годині приплентався — похнюплений, погляд пригаслий, видно, нічого йому ніде не перепало. Бо де ж того зілля візьмеш, коли Григоруків обох міліція загребла. Вони то відкупляться, хіба вперше в них наркоту відбирають. Андрійко тепер мучитися буде, адже не може без ширячки тієї. В ліжко он ліг — воно, зараза, ним крутить, спасу немає. Коли б не вчинив щось із собою, бо якби ото весною була не одірвалась од городу та не забігла до хати (серце недобре відчувало!), то вже й найменшого б не стало. Вени на руці перетяв, і спливав кров'ю. Вона тоді йому грошей на наркотики не давала, хотіла, щоб полишив те горе, а воно тільки на гірше, бо ледве виходила — і лікарям платила, і тим, хто кров для нього здавав...
Стогне, зубами скрегоче. Якби ж то знаття, що Григоруків заметуть, то із запасом купили б отих ширячок, бо є гроші — бичка здали й поросят почали розпродувати, льоха аж дванадцятеро цього разу привела.
Взавтра у Горлик можна було б з'їздити та взяти там, чи, здається, завтра не базарний день. Коли б тільки до ранку дотягнути, а там він, може, десь у хлопців роздобуде, бо таких як він у селі вистачає. То раніше старшого її Миколу за прокаженого вважали, наркоман, бачите!.. Голова сільради аж піною брався, коли десь Ганну зустрічав, довідку для собезу давати не хотів, а в самого зараз онука «на голці сидить» — скільки не лікував, нічого не допомагає.
А Миколка що, вернувся з Афгану без ніг — молодий, то й затужив. Смак того заморського зілля на війні вподобав, бо курив і коловся... Військкомат і машину йому виділив, та їздив він нею мало, уколеться та й спить собі. Попоїсти любив, картоплі смаженої сковороду мов за себе кидав. Зірвався на машині з кручі, то хоч не мучився довго...
Ганна прислухалася. Наче не стогне, рівно дихає спить неначе. Дай Боже...
Із Костиком (середульшим) вона настраждалася, напереживалась, як могла рятувала. Викликали її в технікум й кажуть: сина пильнуйте, бо з наркоманами злигався. Спочатку лиш обкурювався, а тоді теж на уколи перейшов. Скільки сліз виплакала, як просила, як умовляла. .. Мотоцикла йому купила, якого вже хотів, і магнітофона — не допомогло. Вколов собі щось не те, то й забрала з моргу синього, з ватою у носі... А такий же розумний хлопчина був їй завжди допомагав по хазяйству, й учився гарно: задачки всім хлопцям на вулиці рішав...
Які ж болючі оті діти... Ночей недосипала, няньчила на щастя думала — три синочки як дубочки, а воно, одні сльози. Хотілося на старості десь голівоньку прихилити, й за могилкою щоб хтось приглянув... Спить, Слава Богу, а прокинеться, одне на умі: вколотися.
... Ганні верзлися бридкі, смердючі щури, вони зирили на неї з кожної шпарки і шкірили свої гострі зуби, вона гатила їх ґаблями, а ті витріщали звірячі очі, й сичали, мов ті змії. Жінка від жаху прокидалась, і знову довго не могла заснути від сліпучого місячного світла.
Щуриха жила у свинячому хліві вже кілька років. Падлюка, не тільки їжу свинячу крала, а й підстерігала, як льоха пороситься, то поросятиною завжди першою ласувала. І ніяк не можна було її вивести. Щурят витруїла, старого капканом спіймала, а цю, гадину, нічим не візьмеш. Хитра: не їсть отруєного і в пастку не попадає. Бо тих малих вона витруїла, а ця велика, бестія, Ганни не дуже боїться, зуби вишкірить і не тікає — бачить, гадина, що баба перед нею...
Місяць очі сліпить, але так вставати не хочеться — щоб ліжко не скрипнуло, щоб Андрійчика не розбудити. Дихати в хаті нічим, на дощ, мабуть, тому й сажею смердить. Треба було б щось робити з грубою, та все думалося, що завод їх зносити буде, а за теперішнім часом, видно, ще не скоро, а хата вже котрий рік над кручею стоїть, бо глину для цегли вибрали. Воно й жалко Ганні її під знос оддавати, та що вдієш. Колись була така гарна хата, мов панська, — перша цегляна на селі! Бо тоді ще з вальків усі собі житла лампічили. А як завод цегельний біля них одкрили, то Сава колгосп покинув і туди пішов працювати. Голова через те город одрізав, та чоловік однаково до трактора не повернувся, бо будуватися вони задумали. А за городом не жалькували, бо з городу того й пуття мало було - глинище ж. Сава вдень і вночі на заводі тому і ішачив, ото тільки прибіжить, у рот щось кине й знов ті вагонетки важкенні у піч тручає. Зате ж хату яку побудували! Палац! Велику, простору —- на п'ять кімнат. Вони й світло електричне від заводу провели, було для кого старатися — синочки один за одним на світ з'являлися. Савка дуже хотів трьох синів мати, а Ганна і Догоджала йому, що правда, потайки надіючись, що помічницю собі приведе. Коли ж і втретє в пологовому будинку сказали, то син у неї, бажання своє на невісток майбутніх переклала, щоб хоч вони дівчаток мали.
Щуриха з думок Ганні не виходила. Вона б, може, й не займала її, хай би вже й зжерла порося якесь чи недоїдки свинські, а то ж, падло, хлів підкопує, стіна вже в кількох місцях потріскалася. Що Ганна тільки не робила — і дірки затуляла, й цементом заливала, а вона в іншому місці, паскуда, розривала. Бо це якби нору оту якось швидко чимось закрити, як вона по хліві розкошує, тоді не було б у неї сховку. А хвостату надвір вигнала б, і та, може, й не прийшла б більше, інший би хлів собі підшукувала. Ганна одразу й ухопилася за цю думку, мов за соломинку.
Свиня сердито в хліві рохкала, вона більше хазяйки щуриху ненавиділа. І Ганна зважилася, обережно звелася з постелі, накинула поверх сорочки грубу хустку й тихцем вискочила у двір. З купи каміння на подвір'ї більш плаский вибрала.
Щуриха, видно, вже добре наїлася, бо сиділа на віконечку і вмивалася — на Ганну нуль уваги. Ну, як у себе вдома! Ганна ж як задумала, так і вдіяла: нору миттєво прикрила й схопила ґаблі. Але ж, стерва, не захотіла хлів кидати, вишкірилась от-от у вічі скочить. Махнула раз і вдруге рукою, й бачачи, що діла не буде, змережила хвостату по голові. Затим взяла її за хвіст й на гній викинула.
У щурихи конвульсійно билося тіло, очі ще дивилися на Ганну, але вже якось тепло, без притаманого звірячого зблиску. Кров... Дотепер щуриха бачила кров лише чужу,коли порося кувікало, а вона гризла й гризла його, лигала ніжне м'ясо й захлиналася теплою кров'ю.
«Нехай уже й жила б собі, Бог із ним з тим хлівом, однаково завалиться скоро», — подумалось Ганні. Жалко було. Безпомічне звір'я нагорнуло на неї жіночу розчуленість, хоча, що вже зроблено — то зроблено. Нічого не повернеш. Смерть усе дужче і дуж че оволодівала щурихою, а очі вже в нікуди дивилися. Сіренька пухнаста тушка з мерзенним хвостом застигала. І в Ганни руки теж бралися гусками — ночі прохолоднішали. Треба було йти до хати, а вона все ще дивилась у кручу, — там бовваніли споруди цегельного заводу. Не працює вже. Спочатку лише кольорове залізяччя розтягали, а тепер уже й вагонетки та рейки розкручують.
Їздила Ганна і в район жалітися, що круча аж під саму хату підступилася і земля зсовується — і слухати не хочуть, кажуть, як уже не буде в чому жити, тоді приходьте й будемо думати. Марчак за голову райради, їхній же, сільський, а свого сина, падло, в Афганістан не відпустив, одкупився, тепер он онуками своїми тішиться. Миколки немає вже... Немає...
Ноги до прірви понесли. Там темно-темно.
...Вона тоді зранку суп доварювала (Савка більше супи любив і ще локшину в молоці), засмажку кинула й по кріп на город пішла. На завод глянула — а Савка ген глину у вагонетку вантажить. Угледів її й руки рупором склав: хай суп вихоло-ня — є — є — є!
Вона посміхнулася та до нього: звідки знаєш, що вже зварила?
— Аж сюди пахне, — він їй на те.
Вони завжди обідали на просторім подвір'ї, лише в негоду насипала пахучі полумиски та накривала стіл на веранді.
Насипала того супу, а він уже й шкіркою взявся, вихолоняючи, а Савки все не було. Вона до кручі, а там обвалено довкруг, глиною пригорнуто, і люди наче в мурашнику копошаться. Коли Савку відкопали, він іще дихав, але був без пам'яті, і доки та «швидка» приїхала, одійшов чоловік. Як споряджала покійника у дорогу, пам'ятає невиразно, дорікала тільки за те, що хату побудував. Бо для чого було будувати, коли жити в ній не думав?
Потім сама біля вагонетки стала: треба було за цеглу відробляти, й синів на ноги ставити. Самотиною все, бо кого не приймала, непутні: злі чи п'яниці... Тай не прагла вона тієї чоловічості, хоч і молодою тод іще була, — так ухоркаєшся за день, що аби лише до подушки припасти. А Саву чи хто замінить? Добрим, веселим завжди був, і пошуткує, і поправить, де треба.
Тепер завод став, бо зараз майже не будуються люди, маєтні десь, мабуть, з-за кордону будівельні матеріали завозять, в упаковці все, — цеглу в селі не вигідно випалювати – вугілля дороге. А круча он до самої призьби дотягнулася, глина обсувається. Ще в позаминулому році мали сплатити Ганні, вона й папери всі попідписувала, й обійстя в селі собі підібрала, добре обійстя: і криниця у подвір'ї, і город до долини. Та не дають грошей отих.
Серце болить, бо зірване... Не камінне воно ж у неї, хіба можна було все оте витерпіти. За найменшим майже слідами його ходила. Не вберегла...
Андрійко не спав. Глянула й одвернулась - одна тінь од дитини. І ще біль в очах.
Ганна взяла зі сховку гроші: іди, купуй...
А він так тверезо й проникливо на неї глянув, як ніколи: не треба, нене... — Вперше ненею її назвав. — Я вже другий день без голки. Рішив покинути це. Піду вчитися, вам допомагатиму...
Андрійка у тяжкій пропасниці ламало, трусило. І губи сині,
обкусані.
— Чи ж вийде воно в тебе, щоб не колотися? — спитала Ганна обережно. -— Може, краще в лікарню відвезти тебе?
— У хлопців уже вийшло. Олесь Левуиський, Григір Тасійчин... Без голки обходяться. Я теж не хочу більше. Баста! Ми з вами, мамо, одні залишилися. З усієї сім'ї...
Ганні вірилось і не вірилося, бо скільки разів він збирався те зілля кидати. Але «ненею» вперше назвав. Та вони й не говорили з сином останнім часом. Андрійко все спить, та іноді лише скрикує у своїх наркотичних мареннях. А це, бач, і поговорили по-людському. Має ж Бог, зрештою, на Ганну зглянутися, бо навіщо тоді життя давав? Для мук одних?...
...І знову була довга ніч, і знов місяць уповні прискіпливо до хати зазирав. Андрійко кричав, стіну нігтями шкрябав...
У хвилину затишшя Ганна на майбутнє оком накидала. Мріялося, що вивчиться Андрійко, ожениться, а невістка діток наведе — дівчаток тільки. Вона їм стрічок накупить гарних, кофтинок, спідничок... Невісткою бачила Леську Солтикову — там така краля — при тілі, груди такі, що не голодували б малюки... Раніше невісткою її називала, а як пішов Андрійко братиковими доріжками, то вже й вітання Лесьчиного соромитися стала. Може, воно й наладиться. Молодесенький він іще...
Перед ранком здрімнула. Недобре Ганні щось снилося. Андрійко розбудив: підіть до цигана, мамо. Не просив, а наказав як завжди. І враз усе оте хороше, красиве, зібране Ганниними думками, на дрібнісінькі скалки розлетілося — не визбирати. Посіріла хата. Надворі теж все посіріло. Небо кондубасилося, дощ сіявся, а з-за Бугу ще чорніша хмара.
Циган наповнений шприц виніс.
А воно ж так гримить і блискає. Навпростець додому йшла, аби гроза не перейняла. Не встигла — геть до рубчика вимокла. Вбігла в хату та до Андрійка спересердя: принесла ось... Він же, біднесенький і не ворухнувся. Й очі йому Ганна сама закрила. Хай спочиває.
Щуриха на гнійнику теж згаслим поглядом зирила на Ганну, шерсть од дощу злипшася, гюкублилась. Раптом очі звірка зблиснули й відкрилися: бач, ти моїх дітей потруїла, й твої теж пропали... Ганна прогнала від себе примару й перехрестилася, бо так, не доведи Господи, й збожеволіти можна. А їй же ще сина женити... Стояла над кручею, на дощ не зважаючи. Великий шмат землі зсунувся вниз і розсипався чорною плямою на дні ями.
