Вода спішила до гатки. І тут, на бистрині сріблясті головники з червоними перами - один в один - пожадливо хапали наживку за кожною проводкою, і міцна силянка з доброї дратви все поповнювалася новими бранцями. Савустян швидко знімав здобич з гачка, просилював їй крізь зябра залізний кінечник - і та знову плавала в річці, але вже не вільно, на прив'язі. Швиденько чіпляв на гачок наживу й шморгав вудку на течію. Савустяну ще ніколи так не таланило в риболовлі, як сьогодні. Колись ловив з хлопцями линків, верховодок - так, аби лиш на сковорідку вистачило. Багато риби можна лише сіткою спіймати, коли в гарному місці поставити.
Вода в Бузі така чиста й пахне лататтям і татарським зіллям. Глафіра теж інколи коси у зіллі річковому миє, хоча частіше любистком - волосся од нього ніжне, пухнасте. Вони тут вечорами ходили понад берегом, взявшись за руки, і Савустянові так хотілося поцілувати дівчину, але не насмілювався. Та й не цілувався він ще ні з ким насправжки. В дівочому гуртожитку, правда, "пляшку крутили" на вечорницях, а так як ото хлопці розказували, у нього ще ні з ким не було.
Глафіра його сама вчора поцілувала. Принесла з сільради газету, а там вірш Савустянів надрукований. З тих, що він читав Глафірі саме тут, біля гатки, на березі під тихим зоряним небом:
... Скіфські коні пролетіли,
Степом - грім,
Понад Бугом - вихор чорний,
Чорний дим.
І котилися шоломи,
Скрегіт, тріск,
Покривавився у небі й сонця диск.
Ой, попереду неволя,
Чужина...
Все покрила таїною
Давнина.
І дійсно тут колись проливали кров прапрадіди. Весняна
вода вимила в березі шолом відчайдушного воїна, у Савустяна
в кімнаті лежить - відмитий, відчищений. Отоді й вірш
написався. Він збирався з школярами піти на те місце й
розкопати берег - може, й ще що-небудь знайдеться.
Під віршем підпис: "Савустян Ганчевський, учитель із Тернівки."
Його вірші не вперше в газеті друкуються, то почалося ще з Харкова, де він навчався. Вразило оте "учитель з Тернівки". Савустяна лише направили сюди на роботу, а чи вийде з нього отой "сіяч доброго, вічного"? А може, він як Сосюра вірші писатиме? Поет приходив до них на зустріч, вся зала перед ним тоді встала: й викладачі, й майбутні учителі. А Володимир Сосюра довго тоді читав свої вірші, а йому плескали і просиш читати ще. І він читав, розповідав про свій донецький край, де теж довгі степи. Савустян дав тоді відомому поету кілька своїх віршів, і вони невдовзі, з незначними поправками, з'явилися в газеті.
На воді сплеснула хвостом велика рибина, і кльов ураз мов обрізало, та Савустян з того не жалкував, он за годину скільки накошкав. Тітка Наталка, звичайно, зрадіє. Рибки насмажить - ото буде свято! Вона й порадила Савустяну цю риболовлю, ще й сказала ,в якім місці ловити. Коли б не риба, то тітка Наталка не вижила б тоді в голодних роках. Буг майже все село од голоду порятував.
Савустянових батьків та братів старших ще раніше до Сибіру вислали як куркулів.
Секретар комосередку тоді викликав та й каже: "Пиши заяву до комсомолу, Пиши, дурню, то хоч живий залишишся",
Савустян розказав удома батькові, а той теж: "Пишися, синку..."
"Вони ж ще кажуть, щоб і від вас відрікся!.."
"Відрікайся," - наказав...
Наче це так легко зробити.
І ось він - комсомолець. Ходить зі щупом, шукає у селян сховане збіжжя. Ой,не для Савустяна те заняття... Секретар і порадив: "Коли ти такий грамотний, то на вчителя їдь учитися". Поїхав... Ось і вчитель вже. А воно так сумно і голодно вечорами. І як ще довго до занять!.. Червень тільки закінчується.
Тернівка - велике село, не таке, як було колись його рідне
- маленьке, затишне. Он і млин свій на Бузі будувати закінчують, На фронтоні цифри з паленої цегли пломеніють: "1937". Важке число - ні однієї парної цифри, Пара - це непогано. Тітка Наталка, в якої він за квартиранта, каже Савустянові, щоб не йшов у прийми - хай невістку до неї приводить. Наче вони з Глафірою й братися збираються,
- До осені весілля якраз і доспіє, - сміється тітка.
Чужа тітка замінила йому зараз сім'ю. А свої рідні... Мати б зраділи, певно, дізнавшись , що він поважним чоловіком став. А батько бажав, щоб усі чотири сини на землі працювали... Відібрали землю, все одібрали. Савустян заїжджав у своє село - все до болю рідне, а земля їхня біля могили козацької сяк-так тепер поорана. Питав у сусідів, чи не написали кому його батьки. А з Сибіру жодної звістки.
...Коні в них добрі були і плуги з міцного заліза. Така рівна скиба лягала! А весною над полем жайворонки співали, і повітря стояло таке чисте і запашне, мов вистояне вино.
Хлопці на базарі обновам раділи, а Савустян – книжці...
Чисті води Бугу течуть собі до Чорного моря. Рибинки маленькі - щойно з ікринок - табунчиком біля берега.
Степова гадюка вигрівається на сонці, їй теж, бач, тепла хочеться. І трави соком обпиваються. Зелено-зелено довкола! А ген на лузі череда пасеться - ледве-ледве цятки проглядають. Від зарічка дівчина у синій спідниці йде, Наче як Глафіра. Справді, вона ж сьогодні за посильну у сільраді! Мабуть комусь якусь звістку несе. А кому - йому чи отим, що млин будують? Вість ота гарна чи погана?
Засапалася, посміхається кутиками губ, а сині очі - безмежне море.
- Щось сталося? - спитав, стримуючи хвилювання,
- Нічого не сталося,.. Добре все, За тобою скучила - от прийшла, бачиш...
Він підійшов упритул,в одній руці вудка, в другій - силянка.
В Глафіри ноги оброшені, спідниця підтикана, стегна білі аж сліпить очі.
Жбурнув геть вудку, обережно поклав у траву рибу; головники ловили ротами ранкове повітря і в знемозі били хвостами.
Глафіра перехопила той погляд і обсмикнула спідницю. А перед очима в нього все пломеніло-пломеніло, мов сонячні зайчики на воді.
Глафіра була сьогодні якась незвичайна, трохи, здається, стурбована.., Коси любистком пахли...
- Любиш?
- Люблю.
- Так люби мене, Савустянчику, люби сьогодні, зараз люби... А поцілунок солодкий і ніжний, Хміль у голову. Душно.
- Люби мене, Савустянчику... - І сама поклала його руки на свої груди..., - Люби, Савустянчику,я сьогодні вся твоя, чуєш?.. Кохай, як чоловік жінку, чуєш?
Пахне молодою травою й татарським зіллям... Пахне, дух забиває...Трави налиті, аж бринять... Скоро під косу ляжуть.
Казала ж тітка Наталка, що на осінь доспіє весілля,а воно, бач, і раніше... І справді так солодко, наче ось-ось життя закінчиться, тому настала остання п'янка радість. Паморочиться голова.
- Ходімо, любий, скупаємося в Бузі... Хвиля огорнула їх лагідно і тепло.
... Рибки манюсінькі на сонці боками виблискували. Так багато тих табунчиків, аж вода біля берега почорніла. Живуть...
Гадюка на камені вигрівалася.
Головники краснопері у траві підсохли, хвости у них поскручувалися.
Уже на березі відчув, як тремтять у Глафіри пальці, очі слізьми бралися.
- Тобі треба йти, любий. - Куди?
- У сільраду. Приїхали за тобою... військові.
Ішов поволі немов повстяними ногами. У скронях стугоніло: "Дізналися, що в селі був, про Сибір розпитував..."
Савустян найменшим був у сім'ї - любиме дитя. А батько наказував: "Відречися, сину..." Батькові не треба було перечити...
- Йди, любий мій. Я ждатиму тебе, все життя ждатиму. Із сином твоїм або дочкою, чуєш... З кровинкою твоєю ...
- Жди...
... Млин новий на березі, ще й напис на фронтоні, яскравий такий "1937".
Шуміла вода на гатці.
Дуже їй нетерпеливилось жорна оті крутити.
