Баба Міла, пам’ятала, що вона будучи манесенькою, зовсім не хотіла їсти, хоч як її не заставляли, і мати їх по тому легко розрізняла ( двійняжки ж ), а Люся навпаки – весь час їсти просила і завжди що-небудь жувала: пиріжок, огірок, кусничок хліба, кислицю якусь... Всі ці наїдки завше випадали в неї з рук, мочались у пилюку, дитина на це не зважала, продовжувала жувати, і коли рука виявлялася зайвою, виканючувала в матері знову що-небудь і знову безперестанку, ходили щелепи, мов жовна.
А потім їй мати нічого не давала, й вони рвали зелененькі листочки, квіти з акації для їжі, та Мілі їсти як завжди не хотілося й вона віддавала ті пахощі сестричці.
Якось мати нагодувала її чимось дуже смачним, аж солодким. Мати жувала ту смакоту і їй у рот напихала. Міла хотілося, щоб вона й сестричку нагодувала, але її ніде не було.
- Де наша Люся?..
- Нема, побігла гратися…
- А ти їж, їж дитинко, моя люба… наїдайся…
І вранці мати таким же смачним погодувала…
Її спочатку везли возом кудись возом , далі їхали в
будиночках з колесами, і щось страшно свистіло, та вона не скільки од страху плакала, як од того, що ні матері, ні сестрички рідної поруч не було.
Їй їсти хотілося - з того часу прорізався в неї апетит і вона відтоді хліб, що з обіду залишала, аби увечері, або навіть уночі прокинутись, та пожувати, щоб усередині вгамувалося.
І ще Міла щоразу бігала до воріт приюту, яких, бувало, на рік по кілька разів чомусь міняли, навіщось перетасовували дітей, і чекала. Здавалося – от-от прийде мати з сестричкою і забере патронатку додому. Чекала… Особливо хотілося, щоб мати та сестричка побачила її тоді, коли їм нові платтячка видавали, і туфлі парусинові. А весни наступали все швидше і швидше...
Патронацьким грошову допомогу перед випускним видали і вони, звичайно, нову одіж собі купили, й помітно одрізнялися од інших фезеушників – були справжніми городянами. Якби ото не було в Міли гарного крепдешинового плаття та хустки газової, то , може, й не обіймав її так палко молодий інженер - аж до ранку безлюдними доріжками водив, а вона, дурна, й не зрозуміла спочатку, чому чадіє од фарби й нудить її. Бо раніше, на практиці, багато фарбувала у щойно зведених будинках і – і нічого, раділа лише якими гарними після її малярської робити стіни стають. Та раз вже таке сталося, то поберуться, і їм квартиру дадуть і житимуть вони щасливо з чоловіком та з дітьми. Григір такий уважний до неї – в кіно водить, подарунки купує.
Тітка Уляна побачила, як Міла кишки щоразу рве спитала:
- Що добігалась дівка з інженером своїм молодим?
Міла сполотніла:
- Що ж тепер, тітонько?..
- Заміж треба виходити. Чи ж візьме?
Міла й не знала, вони про це й мови ніколи не заводили.
Чутки серед людей швидко поширюються і це стало видно
хоча б то тому, що інженер Смірнов у круглих окулярах, при краватці та білосніжній сорочці, нею до речі випраній та випрасуваній, котрий називав її і “куколкой”, “і нєженкой” і “королєвой” увечері не з’явився, як завше, під її вікном і не запросив “слушать соловйов”. Потім вона його лише звіддаля на будові побачила один раз, казали, розрахунок брав. Хлопці з патронату влаштували йому “проводи” - довго опісля мабуть з синців та гуль вичухувався. Та що Мілі од того...
Подруги порадили йди до лікарні плоду збавлятися. Вона у село до тітки поїхала (родички далекої), порадитись, а та, гріх великий, каже, вбивати своє ненароджене дитя. Скільки дітей у тридцять третім вигибло! Та й тебе, коли до патронату б не забрали, теж на світі не було б . Всіх до д’ної ями на краю цвинтаря, й гробки ставити заборонили. Мами півників та руж насадили, щоб хоч на тому світі груди дітям не топтали.
Тітка Мар’яна одиначкою жила хворою, немічною.
- Живи в мене, а грамотні і в колгоспі зараз потрібні Та в селі все своє: і городина, й хліб і молоко. Чи я тобі дитини не виняньчу, та і ясла дитячі у нас є.
Подумала і залишилася, бо наскучило її життя у загальному кагалі, а тітка хоч і далека родичка, а таки рідня.
Поставили вагарем, бо з атестатом, а воно невдовзі й чоловік непоганий Мілі трапився трапився – приїжджий із західної – а про її вагітніть, крім нього та тітки так і не знав ніхто. Синочок – красень! Невередливим вдався – як погодує його звечора, в пелюшки вбере, так до ранку й спить солодко і батькам відпочинок дасть.
Розшукав її той інженер, приїжджав у село, розпитував людей про неї, може й жалів, що одмовився од свого щастя. Але на очі Мілі не показався, не став душу ятрити.
А Богдан майстром на всі руки був. Теслею в колгоспі працював – за рік дім поставив – палац вирізьблений.
Міла двійнятами за це чоловікові рідному оддячила. Гарно жили. Забулося і жахливе дитинство, і голодні дитбудівські вечори – тоді завжди їсти хотілося. А три хлопці, мов три дубочки Тільки за мамою та сестричкою серце її тужило, казали в тридцятих роках усіх в Сибір одправляли: винних і невинних...
Коли тітка помирала, й сказала, Мілі наодинці як воно тоді
насправді трапилося, і зрозуміла вона, чому те м’ясо таким солодким було. У тридцять третім не тільки собак та ховрахів їли. Зрозуміла за що матір у тюрму посадили.
… Та жінка довго під акаціями старими сиділа, чесала сиві свої коси, і все на неї позирала, а вона на господарстві поралась - то погодувати всіх треба, то випрати, то дітей пожаліти - купив їм новенькі ровери, то вони не скільки їздять скільки падають, коліна та лікті збивають, сопуть, проте вперто тягають колеса вулицею. Це – менші – близнюки, а старшого й не чути ніколи – як навчився читати, і не розлучається з книжкою, читає яку б до рук не взяв. Розумний і говіркий, тай брови супить, як батько його – інженер.
Немічна якась жінка. Міла локшини їй з молоком насипала й винесла. А та: “Спасибі, дочко!” – і не їла, а довго так на неї дивилася, дивилася, і Міла не могла згадати, де вже вона цю жінку бачила?.. “Спасибі, дочко, спасибі. Мілочко…”
Та й розплакалася…
Мілу враз наче громом вдарило: “Це вона !!!”
Такі ж темні запалі очі, вона їх назавжди запам’ятала. У Люсі також були очі темні. І солодке м’ясо… І голос сестрички, яка завжди їсти просила…
– Прости мене, дочко, прости коли можеш...” - немічна,
виснажена, з чорними колами під очима, як і тоді.
Скільки сліз вона за ними виплакала, скільки душевних мук зазнала! Батька свого й не бачила ніколи – казали, криницю копав і земля привалила його.
Солодко пахла квітуча акація. Тоді ці дерева були ще молодесенькими, і Міла могла дістати до колючих гілок , щоб для сестрички рідненької квіту нарвати.
Серце то билося мов несамовите, то зупинялося.
-Нема й не буде тобі, жінко лиха, прощення… - ледь прошелестіли вуста.
Стара згорбилась, та й пошкандибала десь далі…
Цвіт на акації білий-білий, як і локшина розварена у молоці...
Це, бач, за демократії , заговорили про той голод… Хрест на ямі загальній біля кладовища наставили... Церкву на вигоні збудували. ” Прости Господи , мамочці, рідненькій, за гріх отой… бо немає вини твоєї … “
Не помітила Міла, як вже й бабою її стали називати.
…Осінь вже холодом береться.
Старший син її в Києві - начальником великим при
міністерстві, і дочка його вчена, аспірантуру закінчила, а менші діти - по базарах вештаються, бо немає в колгоспі роботи, земля бур’янами заростає, то на рундуках гроші заробляють, щоб прогодуватися, та онукам за навчання заплатити. Осьо мають повернуться з того базару, то виголодніються. Баба Міла у великому казані борщ варить. Діти сердяться: навіщо багато наварюєте? А для неї хай краще залишиться, аніж хтось голодним зостанеться. Все життя отак.
Вітер зриває з акації примерзле листя. Воно шелестить, шелестить.
Наче мати пробачення просять.
