Крульова ніколи не удостоювала мене аудієнцією, хоча й напивалась в пивбарі на Краківській до абсолютного безпам'ятства, і часто “бувала в потребі”, але дивно: ні “сповіді” ні "довірливої розмови" ніколи від неї не чув. Належала до «цвинтарних», їх ще називали «падлиною», що полювали за не прив’ялими квітами та скляною тарою на кладовищах. Були «шушерою», «фуфлом», кожен міг їх облаяти, штурхнути в запліч. За бокал пива залюбки продавали «свою історію», хто лиш бажав слухати, лиш Крульова свою “чорну скриньку” утримувала за сімома замками.
Нині Крульова мала час і натхнення, нині вона таки була достоту - королевою. Блискучий погляд маленьких запухлих очиць був незалежний аж до цісарської зверхності. Почуття безмірної влади царської гідності надавав їй осягнутий чималий капітал. Нині їй було все доступно: сама платила за питво і гордовито виставляла «вуличним» і навіть «базарним», які на щодень навіть не підпускали її до свого «стійла». Таке відбувалось кожного року в час найбільшого свята усього їхнього цвинтарного клану,– “Усіх Святих”. Напевне це свято придумали церковні достойники таки виключно для них, цвинтарних злодіїв, коли “Личаків”, а у ще більшій мірі нові кладовища, що розрослись довкола Львова, мов гриби після дощу, у той день ставали такими собі «клондайками», для “цвинтарних”, бо мало не на кожній могилі баночки, квіти, лямпйони. Одна лиш «Мариська», (так по свійські величають захоронення Марії Конопницької), нині, як похвалилась Крульова, принесла гривень із двадцять. Вона пошановується «цвинтарними» мало чи не святою, бо гріб цей завжди рясніє не підрізаними квітами, (руки б собі ліпше повідрізали місцеві мудрагелики! На спосіб узялись - підламувати квіти, аби позбавити “цвинтарних” їх законного зарібку). До польських туристів мають “цвинтарні” шасунок і повагу: “добрі фацети, ніколи ні квітці ні їм кривди не чинять, а які знічи, які живі віночки приносять! Дай Боже їм довгих літ, здоров'я і головне збережи у них почуття обов'язку до померлих…” То ж нині її розпирала великодушність і любов до ближнього. Най буде для всіх свято, для усієї босоти, аж до останнього цвинтарного щура! Нині вона є правдива крульова, що має свій гонор... Нині нею і її кланом ніхто не погребує. Нині вони виставляють, бо у них гроші, вони королі. Та втіха триватиме лише один цей вечір, бо у Крульови, як і в більшості присутньої публіки, до грошей жодної прив'язаності… І навіть нині, коли в руках досить ваговиті банкноти, їм і в голову не прийде відкласти якусь копійчину на завтра. У тому вони воістину як птахи небесні: не сіють не жнуть, й живуть одним, нинішнім днем. То ж нині й мені посміхнулось щастя – Крульова заговорила до мене.
- Давно спостерегла, як на мене свої журналістські пазуряки точиш, аміго… Уже ж певне назбирав тих пияцьких історій, що пес бліх. То чого так тобі кортить ще й до моєї допасти? Гадаєш там якась родзинка?…
Може уся справа в тому, що у мене її зовсім немає. Я ще собі її не вклала. Може ти допоможеш?.. Так і кортить щось додати, прикрасити, під ретушувати, а щось викинути. Правдиві бо історії дуже вже прісні, сумні, невеселі, банальні й такі схожі… А не говорю бо насправді не вболіваю й не розпачую над своєю долею. Вона мене цілком влаштовує. Скажу тобі більше, місце де стою, вважаю її своєю Говерлою. Піком того, чого могла засягти! Бо не впала я, як усі тут, із якихось більших чи менших життєвих висот, -навпаки зайняла своє місце. Бодай якесь місце, яке я можу назвати своїм й на яке ніхто не претендуватиме… У тій круговерті життя часами цілком несподівано вимінюються полюси. Лише зараз, можливо уперше в житті я запізнала нехай відносний, але спокій…
А ще зовсім недавно життя моє було справжнім пеклом, бо як ще назвати стан, коли йдеш по місту й вчуваєш, як вдивляються у спину чорні вікна і чорні очі, як чорні амбразури... І приспішуєш крок, вже біжиш, та погляди доганяють, жалять. Лише рятівний під'їзд приносить полегшу. Удома. Врятована!.. Таку мала хворобу – агорафобія називається – страх відкритого простору. На мить зітхну з полегшою, але до правди на мить. Що за життя, коли лиш за заштореними вікнами почуєш себе у безпеці Та й то, коли у хаті – нікого. Але коли “хтось” бодай рідні діти, знову неспокій, бо знаєш, споглядають на тебе із зачудуванням, а то й з острахом, та чоловік вже вкотре щиросердно дораджує змінити пристанище на божевільню. Злилась, звичайно, але усвідомлювала, що таки має рацію...
Крульова ковтнула пива, затяглась цигаркою і… розслабилась, як це досконало уміють робити кішки, а ще бомжі – будь де і в будь якій ситуації перебувати в стані повної розслабленості, абсолютного відсторонення від оточуючого світу. Поринула у світ свого спогаду з щирою цікавістю, було видно, що розповідає ту історію вперше, що ще ніщо немає там свого місця, що чинить достоту, як художник, що вперше готує до показу свою виставку і бачить водночас усі свої картини, увесь доробок, але ще не тямить їх внутрішньої логіки, їхнього зв'язку. Ще його самого чекають тут відкриття…
У Марка, мого коханого, була своя квартира, свій кут, своє гніздо. Моє господарювання почалось з миття підлоги. Шурувала кожну дощечку паркету (коли вже щось роблю, то хочу довести це до досконалості). На це пішов день і вечір і кусень ночі, але паркет із темно-брунатного став білим. Увесь наступний день мене аж розпирало від гордощів. З нетерпінням очікувала приїзду Марка, із редакційного відрядження, а звичайно, більше його реакції на мій трудовий подвиг.
Марко заявився аж наступного дня увечері з веселою гурбою приятелів. Коли запропонувала їм здійняти взуття, Марко категорично заперечив:
-Перських килимів не маємо. Підлога є на те, аби по ній ходити. Ніхто й ніколи тут не скидатиме взуття. На білосніжну підлогу - мій господарський шедевр, чоловік, звичайно ж, й не глянув. Героїчно утрималась від сліз. Тямиш, яка дурьоха! Коли б розревілась, коли б пустила сльозу, можливо, інакше б уклалось моє життя. Глибоко затаєна образа і внутрішній протест вилився у досить своєрідну реакцію: із того часу з рік не брала у руки швабру.
- Певне маєш мене за ідіотку, який алкоголь випалив усі мізки, що теревеню отут такі дрібниці. Але власне ті дрібні камінчики падали в мій город і там і полишались ніким не прибрані, а на камені ж відомо, нічого не родить… Ще пригадую свої перші кулінарні спроби. Звичайно, ж нічого не тямила у тій високій кулінарній науці. Та були книги – ціла полиця кулінарних премудростей. А між ними й ведична кулінарія, де наголошувалось, що в усе, що робиш, треба вкладати свою любов, свою свідомість, коли стан свідомості чистий, то й їжа до снаги й на користь. Узялась за справу, маючи солідний теоретичний багаж. Усе починається з добору продуктів. Вони мали бути без жодної урази, найгарніші, тай куплені не у будь кого, а лишень у “чистих”. Мені імпонував той культовий підхід до приготування їжі, бо, що там казати, Марка свого любила, хотілось робити йому приємне. Купивши найгарніше, яке тільки було на базарі м'ясо, й, пропустивши його через м'ясорубку, заходилась формувати котлети, які до того ліпила хіба лише з болота у своєму босоногому дитинстві, та тоді вони бодай тримались купи, а нині розлітались, як заговорені, не допомагали й подвійна порція яєць , ні булка, Все ж до приходу чоловіка декілька котлет таки не розвалились на пательні, а з картоплею фрі, таки досить незле виглядали. Затамувавши подих, подала до столу.
-Що це таке?
-Так котлети ж…
-З чого ти їх приготувала?
-Та з м'яса ж…
-Розумію, але з якого?
-Гарного, найгарнішого, яке лише й було на базарі…
Відкрив холодильник, витяг ще добрячий шмат м'яса, що залишився, скрушно похитав головою:
- Шинка. Так я і знав… Дурепо несусвітня! Хто ж із шинки котлети готує? Чи є межа твоєму ідіотизму? Тільки те й робиш, що переводиш гроші і продукти. Таким кухарям найслушніше місце в психіатричці…
Багацько я ще вислухала тоді. По нині маю на котлети алергію. До кухні від образи перестала й заглядати: Коло так усе добре умієш, коли такий неперевершений з тебе купець і кухар, то готуй, й купуй заодно сам! Кому гірше?
Марко купував й готував сам. З кухні я була вибракувана. Тоді од того не розпачала, ще не збагнула, що це я втратила “свою територію”. Лиш значно згодом, зрозуміла, яке це для жінки горе, самодостатній чоловік! Я замешкала у його домі, але так і не став він моїм. Ніхто не навчив мене тієї премудрості, - завойовувати свою територію. Не увійшла у дім, а як виявилось згодом, не увійшла й у його життя… Якось після десяти років нашого співжиття, він прочитав мені свою коротеньку новелу:
“Він сидів на березі річки, скочував хлібні кульки і кидав їх на корм рибам, здавалось і сам скормив би себе їм, тільки риби в тому потоці не водилося. Вона підійшла, і, обвивши його шию руками, мовила.
- Милий, тепер ми будемо разом, я заберу у тебе твою самотність… Заперечливо хитнув головою.
- Тепер нас буде троє: – я, ти і самотність…”
Це була правда про нас, аміго, ми не стали одне. Лиш значно згодом за перебігом іще десятка років, вкотре прокручувала цю новелу віднаходячи там усе новий й новий для себе зміст. Зрозуміла, що тоді було зачитано мій вирок. Не відбулась! Не відбулась як господиня дому, як жінка, хоча й благословив Господь двійкою діток. Гарних діток, добрих діток, та все ж, о, Господи! Не моїх… А от чому?.. Чому аміго?..
Мені б зараз мали зволожитись очі, аж, бач, - сухі. Ото й є моя перемога. Зуміла це прийняти. Дала собі з тим раду. Усе вірно – я - найгірша. Гіршої годі й пошукати. Не сама я дійшла того висновку. Ту правду про себе почула не так і давно… Та й висловлена вона мені була не прямо… Але боліло од того не менше… Дочка Настуня закохалась по вуха у якогось нацмена – мусульманина, й прийшла до батька на пораду. Була у сусідній кімнаті, і випадково почула їхню розмову. Чуєш, аміго, їй би й в голову не прийшло зі мною порадитись!.. Знову збрехала, не випадково опинилась я у тій кімнаті… Бодай якусь інформацію у своєму домі могла почерпнути лише тихцем, крадькома, по-злодійськи. Давно мене охрестив Марко агентом 001, бо усю інформацію про нього й про усе, що відбувалось у родині я здобувала потайки. На контролі були його записники, щоденники, телефонні розмови. Уявляєш, аміго, у домі, який міг бути моїм, я спромоглась стати лише шпигуном, тайним агентом. І при тому усьому я ще сподівалась на їхню любов… Але я відволіклась.
Чоловік мій напевне таки не найгірша людина в піднебессі, аби потішити мене, казав, що Господь таки обдарував мене талантом, що я добра слухачка, вмію вислухати людину, могла б відтак бути непоганим соціальним працівником. Твій фах мав би називатись “хороша колежанка”, насмішка звичайно, хоча є якийсь відсоток людей, кого я “влаштовую”, і хто мене акцептує, хто шукає зі мною контакту: ближчі й дальші сусіди, знайомі словом усі ті, із ким мій контакт триває недовго. Отже, я бігун на коротку дистанцію. Довго мене не витримують…
Відколи ж втратила роботу – хата стала для мене пеклом. Воно й логічно - нічого мені було робити в дома. Не було у мене там ні моїх обов'язків, ні моєї території. Отож завше замала чиєсь місце, отже, була завадою, була небажаною. Свекруха мене попросту ненавиділа, бо не така, як вона,- не така швидка, не така вдатна до домашньої праці, не рукодільниця, не економна. Діти? Вони не мої. Їх від мене давно відняли. Тільки й того, що їх бачу? Бачу й тільки… Їхнє життя від мене на замку, нема й щілини, куди б можна пролізти, нема царини, в якій могла бути із ними. Одного разу підслухала фразу, яка мене попросту загнала у глухий кут. Її мовила свекруха до чоловіка, коли той надто на мене за щось розійшовся: “Скажи собі, що її нема. Просто нема.” Такою була порада свекрухи, яку я ніколи інакше як “мама” не назвала. Ото ж мусила навчитись жити так, як ніби я й не існую! Та таке упокорення не могло тривати довго. Я далі протестувала, та власне мої потуги, мої експансії у життя чимось нагадували намагання дітвака вийти на льодяну гірку: розгін, кілька кроків і сповзання вниз.
Розгубилась, розчинилась, стала людиною-невидимкою, перестала існувати реально. Шукала й сама себе не знаходила, бо, де я власне? Немає мене в житті мого чоловіка - це вже точно. Для нього навіть розмовляти зі мною - нестерпна мука.
Стіна. Усюди стіна, я намагалась її пробити, до когось достукатись, а розбивала лиш власне чоло. Відтак, злилась, лютувала, виходила із себе, і… боялась, боялась повсякчас... Уже за п'ятдесят, а я ніде, й ні при кому. Ні при кому?
Чому бачу себе лише при комусь? Як нахлібниця? Омела, що не годна існувати самостійно. Не можна мене позбутись, можна тільки прийняти як необхідне зло і не помічати, як наріст, як гулю на шиї чи ще там де. То ж невже це і є мій вимір?
Уже вкотре “пішли” мене з роботи - знову не вписалась у колектив, не знайшла спільної мови… Вкотре виявилась нікому не потрібною… В той день й почали нестерпно “пекти” людські погляди - кинулась навтьоки, на злам голови, мов нага у людському тлумі. Був черговий шалено-запаморочливий лет від простору, від людей, від поглядів. Улетіла захекана у відкриту браму. Притулилась до стінки, студячи обпалену чужими поглядами спину, коли відчула, що хтось побіля мене є. Цей ”Хтось” голосом, у якому не вчувалось ні турботи чи бодай найменшої нотки співчуття, запропонував:
Хреново тобі, подруго, на, сьорбни, - полегшає. Чомусь послушна взяла пляшку й зробила перший ковток. Пекуча рідина приємно розливалась по тілу, перевела подих.
Та ти присядь, он ноги трусяться, не комплексуй, пий ще, вино, воно во благо… Послушна ковтала ще й ще. Захмеліла одразу, хоча й справді, полегшало, якби алкоголь розчинив той мій дивний страх, що сидів у мені і був цілком матеріальною субстанцією. Була вдячна своїй рятівниці. Лопотіла слова подяки.
- Годі патякати фраєрочко. Бухло закінчилось. Може тепер мене пригостиш?
Як же було відмовити? Й ми з новою товаришочкою потяглись ні, не до кав'ярні, до - хази там пили ще й ще. Уперше пила аби сп'яніти, напитись, забутись. Алкоголь заспокоював, заглушав печалі. Уперше за багато багато років веселилась від душі, навіть пробувала співати. Люди, не зважаючи на свою непривабливу зовнішність, не були мені гидкі, - ніхто не дивився з осудом, не докоряв. Навпаки, радо слухали й зацікавлено підтримували зі мною розмову. Заночувала там же на старому тапчані, в обіймах Лідзі. Почувалась затишно, як в дитинстві під ялинкою. Прокинулась, а у горлі – Сахара, а у голову мов би хто клини повбивав. Не кращими були й інші постояльці. Це виглядало, як лазарет чи краще лепрозорій, (бо ураза алкоголем щось, безумовно, має від прокази…). Стояв стійкий ядучий сморід алкогольних випарів, цигаркового диму, що його увібрало геть усе, що здатне було вбирати… Відчуття було таким, якби мене з головою занурили в парашу. Почала никати по квартирі, шукаючи бодай якоїсь рідини. Водотяг був аж у коридорі. Пила просто з крана, але спраги вода не гасила. Млоїло, та вийти на вулицю не ставало сил, - притримувалась рятівних стін, бредучи мов сновида, не тямлячи куди Знову починав повертатись панічний страх. На щастя ангелем - хоронителем нарисувалась у коридорі Лідзя.
- Оклімала маленько? Робимо ноги, бо треба в темпі поправити здоров'я, поки наші нас не випотрошили до остатку.
То була мова людини, яка звикла розпоряджатись, навіть не передбачала якого непослуху чи супротиву. “Засвітили карти” -У гаманці була гривня і ще якийсь дріб'язок. Наполягала, що мушу купити знеболююче й заявитись удома, бодай зателефонувати.
- А ти на харю свою, дивилась? Таку фізію від людей треба ховати: “додому вона піде”,- (перекривила Лідзя), та кому ти там така потрібна? Але не пори носом, зараз поправимось й усе буде чікі-пікі. Наших скарбів вистачило лише на те, аби купити “чвертку” у базарних торговців.
- Роби три бульки й ти в порядку. Алкоголь й надалі обпікав горлянку вогнем, але, о диво, головний біль, а разом із ним внутрішній дискомфорт полишав відразу.
А тепер закусить би чимось смачненьким! Лідзя тягла мене до ковбасних рядів.
- Скуштуємо “рублену”. Вона тобі як? Мало перцю чи не так? Вріжте з того шматка…
Так ми “про дегустувавши” увесь ковбасний ряд перейшли в огірковий, капустяний, яблучний. Було мені весело. Відчувала у всьому тому, який шарм. Продавці чогось нас не лаяли, не проганяли, якби нам і належалось так поводитись…
З годину, провештавшись по базару, Лідзя скерувала на вихід
-Куди тепер? – запитала, вже радше зі звички, бо було мені це абсолютно байдуже, я мовби плила у теплій і неглибокій річці, віддавалась її спокійній течії, і було мені добре й спокійно в тому заколисуючому плині…
- Стригти газони,- аж надто короткою була відповідь.
Так зійшла на цвинтарному видноколі нова зоря з іменням Крульова, а якщо без патетики, розпочалась моя трудова діяльність по стрижці цвинтарних газонів...
-Невже це можливо? Вибач, але в голові не вкладається така карколомна переміна! Відразу, в один день шубовснути з головою у життя, якого усі не те, що бояться, а яке в людських очах є щонайменше ганебним? З благополучної родини, не маючи жодних узалежнень і в один прекрасний день прокинутись пияком і цвинтарним злодієм, та ще й від того пишатись…
- Тю, який ти ретроград. Не пасує тобі? Не правдоподібний сюжет? Ніде вставити банального запитаннячка: “Як ти дійшла до такого життя?” Де процес падіння, деградації? Воістину: маєш очі аби не бачити і вуха аби не чути… Я ж тільки й тверджу тобі: «Не було жодного падіння». Якщо вже інакше не можеш, згадай грецький міт крові і землі, - що людина народжується із землі і так уже виходить, що в однієї є більший домішок золота і вона відповідно благородних, аристократичних кровєй, у когось срібла, у когось міді, на тому трималась й тримається усяка кастовість… В мене ні злата ні срібла, лиш вульгарні метали.
Є таке найбезглуздіше у світі поняття “нормальне життя”, я успішно вилікувалась від нього. Алкоголь став мені щонайпершим ліком, вдаюсь до нього часто, нащодень. Казав Лев Толстой, що життя варте труду, бути прожитим, я ж, небога, ніколи не мала власних сил, аби це зробити. Та з алкоголем усе стало по-іншому, це щось нове, й по-справжньому прекрасне. Таких комфортних станів у мене не було ніколи. Та й врешті, я маю товариство, найкраще товариство з усіх, що дарувало життя. Завжди хотіла мати друзів, та усі від мене відвертались. Ці ж потребують моєї ласки, мого слова, моєї поради.
- Кажеш, вирішила в такий неждано-негаданий спосіб свою проблему. А як було змиритись, як прийняти це твоїм рідним, чоловікові та дітям, що мати і жінка нараз стала цвинтарною, Крульовою з постійною пропискою “пивбар на Краківській”?
- Уяви собі, аміго, з полегкістю. Додому я все таки день на третій чи четвертий, бодай трохи привівши себе в порядок, причалапала. Запитаєш якою була реакція? – Пристойною. Для порядку, “пойойкали”, поплескаали рученьками, попричитали: “Де ж ти пропадала? Ми усі очі за тобою вигляділи…” Але виділа - міни у всіх “квасні”. Усі з кожним днем моєї відсутності утверджувалися й (утішалися) у думці, що я врешті кудись “влетіла”, би найменше заховалась так, що й сама себе віднайти не зможу… Ніхто мене, ясна річ, не шукав. Хто шукатиме підтоптану, із ума-розуму визуту вар’ятку? Бо ж, як казав мій Маркусик: “Лихе не загине”, в чому, зрештою, мав рацію. Я ж говорила без умовку, бо була в певній кондиції, чого ніхто, зрештою, не запримітив, (такого од мене й не сподівались)… Приплела якусь інтернацьку подругу, ніби та запросила мене пожити у себе, і що зараз таки маю їхати в Кіровоград (навіть і не знаю, де воно таке…) після чого очі моїх рідних потепліли, подобрішали, й я зрозуміла, що лінію обрала вірну… Ще менше почала звертати увагу на слова, плела, мов небіженька ногами, й не через хміль, було мені ліньки для них навіть щось пристойне вигадувати. Отут, у тому домі, де ніколи не знала як повернутись, що сказати, де ніколи не мала свого місця, своєї території, де завше сковував мене страх, нині відчула себе вільною, і я, що називається розперезалась… А по – суті, нічого ж не змінилось, лиш стан моєї свідомості… Хоча перед приходом перекинула зо дві “соточки” розум у мене був ясний, бачила, наскільки ми збайдужіли один до одного, наскільки чужими стали. Мене не мучили докори сумління од того, що їх залишаю, що розриваю освячений Богом шлюб. Шлюб безумовно, є священний, але Христос благословив шлюб, а не той жах і пекло, у у яке ми його перетворили! Ці думки снували у моїй просвітленій голові, у той час, коли язик виплітав фантасмагоричні нісенітності. Могла, зрештою, того й не говорити, адже тут попросту не звикли, а тепер уже й не вміли мене слухати. Була у хаті декілька хвилин, а уже їм тяготила. Усі з нетерпінням чекали, коли я врешті заберусь, коли звільню їх від себе. Я не садистка…Сухі дотики вуст, які можна назвати по-всякому, але хіба лиш не поцілунками і я прямую до дверей…
Жінка зручно припалила цигарку, якось хитро зиркнула на мене:
- Тепер і я у твоєму комп'ютері. А мо’ й добре мусить же людина в тому світі десь бути зафіксованою. Це ж цілком новий світ. І не лише для мене… Ти молодчина, що побіля нас крутишся, приглядаєшся, вивчаєш. Нас усе більшає. окупуємо смітники, звалища, кладовища, горища, пивниці, відселені аварійні будинки. Потихеньку творимо якусь свою суспільність Тут також є життя , відносини, взаємини, навіть, якщо хочеш, закони. Ну, й уже, безумовно, симпатії й антипатії, тільки якось не так на мус, ніщо не зв'язується морськими вузлами, назавжди, на все життя. Легко сходимось, і без трагедій розходимось, головне, не дуже прив'язуємось одне до одного, живемо якось простіше, і я б сказала, як не парадоксально це звучатиме - чесніше. У кожному разі менше підступності, підлості, дволичності. Ми майже нічого не маємо, а відтак, майже нікому й нічим не зобов'язані.
Мені найбільше імпонує, що не турбуємось про завтрашній день, не збираємо скарбів, як діти тішимось щонайменшими радощами. Є то й добре, нема – ніхто не робить із того трагедії, якось переб'ємось…. Живучи у бруді, живемо чистіше, як привілейована публіка з мерсами й басейнами. А, що щасливіші, то - це поза всяким сумнівом, бо дихаємо свободою. Це, аміго, насправді свобода. Трішечки тієї свободи я засмакувала колись у “психушці”, страхітливо ображалась на рідних, які мене туди запроторили, та, недовго. Може здатись парадоксальним, але вперше повноту свободи відчула саме там. Свободи від обов'язків, від світу, від умовностей життя. Чого б мала того соромитись, - було мені там добре. Друге звільнення переживаю зараз. Гейби взяла колись із нелюбим мені суспільством цивільний шлюб і от зараз його розірвала....
-То, що скажеш, мудрагелику? Чогось вартує моя історія?
-Напевне, найменше можу сказати на той рахунок.. Сидить у мені той хробачок, що хоче тебе повернути до нормального життя.. Гадаю, це все таки втеча й ти піддалась слабості, й вибрала шлях найменшого опору.
- Я упале яблуко. Як можна повернути назад опале яблуко?
-Повернутись я можу у будь-яку хвилину. Але те життя буде мені не в радість. Завше у ньому відчуватиму себе омелою. Тут моя сутність хоч якось виражена. Я тут сама по собі, не додаток. Омелу називають стовідсотковим паразитом, власне через те, що та не може жити автономно. От і я не могла, не мислила, що коли-небудь зможу. Я й Творця лиш про одне просила, аби не приведи Господи чоловік не пішов із життя раніше за мене, аби не полишилась сама. У цих мольбах була не моя до нього безмірна любов, а страх за себе.
-Нині Господь подарував мені свято - я вільна. Чи можеш ти це бодай зрозуміти, аміго, вільна! У мене пропав страх. Щезла навіть його тінь. Можу радіти, сонцю, свіжому пиву. Живу тут, і тепер.
- Послухай, що виринуло із моєї пам'яті, - коли ти говориш про омелу, - мій комп'ютер починає скреготати й от зараз видав картинку: У нашому селі, у сусідньому дворі, зростала стара дуплава верба, давно б її зрізали, та вкрита була яскраво-зеленою омелою, яку оберігали, бо була пречудовим ліками. Омела живилась від верби, але й верба існувала лише завдяки тому, що на ній поселилась омела...
- Ти невиправний філософ. Дякую, бо хотів мене втішити…Суть не у тім, потрібна чи не потрібна омела, - в іншому - погодишся ти бути нею чи ні…
