(уривок майбутнього роману)
Він мене довго не відпускав. Ми крутилися по кімнаті і розкидали меблі, а тоді палили радянські книжки в грубці з зеленого кахлю. Цілував мене. Цілував кисті рук зсередини, там де спліталися сині прожилки, тоді долоні і пальці, кожен палець зокрема. Допоки я не впала в напівсонну екстазу від надмірного тепла і зачудування. Вмивав мене холодним шампанським, ми допивали вже другу пляшку, а мене й далі мучила спрага. Бульбашки котилися по зелених скляних стінках знизу до верху, залишаючи по собі довгий кометний слід із тисяч малесеньких дітей-бульбашок.
Тоді вийшли в сад. Лише п’ять яблунь, сливка і стара грушка. Засніжені, оманливо в місячнім сяйві виглядали на заквітчаних. Хапали гілки і різко відпускали їх так, що рясний снігопад накривав нас білою ватою. Кинув в мене сніжкою, розпочавши нестримну і жорстоку баталію, ми купалися в снігу, пірнали в нього добуваючи льодові мушлі, розплітаючи рибацькі сіті із чудернацькими рибами-сніжинками, відпускали їх на волю і вони летіли назад в небо, згоряючи як метеорити.
Мокрі і дикі повернулися до будинку, аби допити третю пляшку і захлинутися неспокійним тривожним сном доторків і бажань. Ми пливли усю ніч. Наш корабель розхитувався і безборонний чудом оминав мілину і рифи, кидався по хвилях, черкав дном об морських чудовиськ, боронив наші вуха від викличних співів сирен, ховав від Посейдона, що хотів вкоротити нам віку і не дати повернутись додому. Ми ж бо були послами невідомої сили до бога нашого Коляди, що сіяв пшеницю і мак, що розкошував медом, що лускав горіхи. При самім березі ранку охопила круговерть наше хитке судно і ми пірнули в Різдво хоч ще так довго було до нього.
Розлючені від втрати корабля відкрили очі аби глянути на кімнату по новому. Книжки перегоріли, зелені кахлі охололи і лише ми в своєму ложі були островом тепла, островом надії. Розкидані меблі і речі сумно зітхали через безпросвітність зими і нашу жорстокість до них.
Тоді димна ніжність східного кальяну, який зближує сім’ї і друзів, який розпалює коханців до близькості. Коли паморочиться голова від глибоких вдихань і повільних розмірених видихів, найкраще лягти на килим і розглядати стелю, на ній тріщинами проходитиме кругосвітній шлях і ми мандруватимемо з країни в країну, допоки не осядемо в Південній Америці, аби розпікати свої язики гострими соусами, аби віддавати своє тіло на поталу пекучому сонцю і злизували сіль наперед текіли.
Мої мештики, чорні і зграбні, опушені норкою, грайливо вбрані на ногу, яку він ще хвилину тому обіймав в покорі пристрасті і мчить авто, ковзає по льодовій кірці дороги, мигтить сріблястим сяєвом. І знову мені так хочеться в темінь кімнати, на теплий острів ліжка, щоб плисти безкінечно, небезпечно і стрімко.
Залишаємо позаду мікрокосм авто, де супутники–крісла піднімають у світ споглядального марева і сторч головою кидаємося на бруківку вулиць. Відчиняємо двері казкової шоколадної майстерні, вітрина якої манить з вулиці сербів. Хоч тепер там і ні одного серба-балканця, певно, й не було ніколи. Що ж бо їм робити в грубих стінах купецького міста, нащо покидати солодку їм слівовіцу і Белград Момо Капора, де по Кнез-Михайловій ще й досі бродить один божевільний. Зали майстерні закладені столами з найрізноманітнішими солодощами – плитки молочного і чорного шоколаду, солодкі фігурки левів, десятки розмаїтих марципанів. Пакетик шоколадних цукерок і місто вулицями розбігається перед нами, розшаркується в реверансах і запрошує до прогулянки.
Знову цілує кисті рук і долоні, тоді обпікає подихом шию. Сміюся і їм цукерки. Йдемо до друзів, наша доба для двох в будинку із садом закінчилася. Час ділитися собою із іншими. Ближніми.
В шумовинні завсідників, випадкових людей чи туристів завше почуваємо себе добре, достатньо добре для склянки чаю, гарячого грогу чи малого експресо, або ж львівського пива, коли фантазія вичерпалася до іншого. Шкода, що нема в наш час «Монополь» чи «Центральної» і богемні кола не струшують каварняне повітря благородними суперечками, та і в наших, новітніх каварнях і кнайпах є щось зворушуюче, рідне і неповторне. Та й де-не-де таки стрінеш обличчя місцевого художника, письменника чи журналіста. Найчастіше ж письменницька братія побутує за плетеними столиками літніх майданчиків у вересні, в час форуму видавців. Тоді можна поспостерігати за ними, сидячи в добрій компанії десь в затінку мурів і обговорити останні наші книжкові новини.
На сьогодні в нас «Цукерня», затиснена бруком до першого поверху кам’яниці, задурманює ледь чутним запахом печива і в ній, за старою традицією, можна взяти снідання по-віденськи, коли б нагло ранок застав в середмісті. Та вже полудень, тому обходимося м’ятним чаєм для заспокоєння нервів, які розхиталися від нічних плавань в просторах холодного рідко відвідуваного позаміського дому. На перекус добре згодиться струдель або ж яблука «в шляфроку», можна і чогось іншого, зрештою тут є все для тістечкового гурмана.
За добру півгодини вбігає Ярина. Вносить за собою прохолоду вулиці і передноворічний усміх. Марко проводить з нами ще трохи часу, ми весело базікаємо, тоді він прощається і рушає вирішувати якісь набіглі справи. Ми з Яриною змовницьки переглядаємося.
(...) далі є
Самый богатый и популярный стример казино - Лорд Трепутин рад приветствовать вас в своем замке! Присоединяйтесь к дружному сообществув Лорд казино.
