Життя схоже на великий шматок сиру, що лежить в мишоловці.
Хові Лау.
Сказавши це, він став хлебтати нерозбавлене віскі. Метові було байдуже, як борються з депресією представники інших рас, але поглинання алкоголю в таких кількостях могло викликати небажані наслідки.
Чужинець-філософ, що постійно терся серед відвідувачів, і якого знали всі, хто застряг на "Чорному Колесі" більше, ніж на добу, належав до раси лемурів-верго, підприємливих, азартних створінь, які, хоч і не мали власного виходу в космос, проте зуміли розселитися по всіх вільних колоніях. Мет знав його біду: верго ризикнув і втратив великі гроші. Як можна було не пожаліти цього пухнастого симпатягу з великими, завжди зажуреними очима?
- Та не переймайся ти так! Викрутишся! Відвезу тебе на твою планету, грошей позичу…
- Легко тобі казати – "викрутишся"! – прогугнявив на очах п’яніючий верго. – У тебе ж ні рідні, ні нори, ти сам собі пан. А у мене на Сендері…
- Не буду, не буду! – Мет, сміючись, поплескав чужинця по субтильних раменах.
- У мене на Сендері дві дружини, та ще й шістнадцятеро дітлахів. Хто їх годуватиме? Хто про них подбає? Я! – Хові вдарив себе в груди кігтистою лапою. – Я, бідний нещасний бовдур, якого лиха година закинула в ту чортову діру, де холденські покидьки забрали мій рідненький маленький кораблик з вантажем на чотири мільйони! Ч-ч-чотири мільйони!
Очі верго, й без того величезні, ледь не вилізли з орбіт, проте Метові стало враз байдуже до гримас лемура. Він умить протверезів.
- Холденці? - Мет намагався не видати емоцій. – Де ти бачив холденців?
- Гм… На траверсі Гарму. Там вони й пограбували мене.
Мет, відставивши склянку, придивився до верго уважніше. Ні, на шпигуна той схожим не був, та й не знав ніхто на "Колесі" про його особливий інтерес до місцезнаходження холденських недобитків. Поклавши руку на плече лемура, Мет нахилився до його волохатого вуха.
- Хочеш заробити пару тисяч?
Хові спробував зосередити на ньому п’яний погляд.
- Як?
- Підеш зараз разом зі мною, і розповіси детальніше, що з тобою трапилось. То як?
Жадібність не пасувала до його очей.
- Гроші вперед!
Мет хитнув головою.
- Гаразд, без проблем. Ходімо.
Орбітальний комплекс "Керредар" будувався тріана як база для вивчення Дрібнозір’я, як передовий пост, опора в стратегічно-важливому і цікавому для досліджень регіоні. Однак зміна політичного курсу поставила хрест на її подальшій добудові та експлуатації. Дрібнозір’я віддали молодим расам, не ставши навіть демонтовувати те, що вже встигли збудувати.
Але жоден шмат металу в космосі не пропадає намарно. Через кілька років на "Керредар" висадились пірати, а потім, з приходом на нього Мірана Фа, комплекс перейменували на "Чорне Колесо". Відтоді він став незалежним космічним поселенням, транзитним портом для незалежних трейдерів, раєм для авантюристів і пройдисвітів усіх рас.
Для Мета "Чорне Колесо" стало новою домівкою після втрати сім’ї та батьківщини. Він перебивався усім потроху, беручись за будь-яку роботу, поступово викупив старенький пошарпаний вантажний ког, звикаючи до самотності та життя під штучним світлом. Здавалося б, усе йде на краще, проте минуле не хотіло відпускати його, знову й знову повертаючись кошмарами уночі.
Він намагався переконати себе, що марно жити спогадами, кілька разів пробував створити нову сім’ю, тільки незгасний біль не давав спокою.
Тоді він почав діяти.
Поступово, потроху, накопичуючи інформацію, гроші, зв’язки.
Він не раз чув, що десь залишились ті штурмові групи холденців, які брали участь в нападі на систему Барнарди. Іронія долі – війська, які стали причиною знищення Землі, Холдену та Барнарди, були єдиними, кому вдалось врятуватись. Час від часу вони з’являлись на віддалених планетах, грабуючи їх з наміром поповнити запаси витратних матеріалів, а потім знову щезали в космічній безвісті.
І ось тепер, коли він мав досить холодний, але слід, прийшов час діяти.
Він привів верго на свій корабель, "Пташку-312", що стояла в самому кінці причального комплексу. Коги проектували виключно з міркувань економії для людей, що не страждали на клаустрофобію. Найбільше це стосувалося головної рубки – щоб зайняти місце пілота, потрібно було засвоїти ази йоги. Роззираючись в захаращеній приладами кабіні, Хові в захопленні зацокав язиком.
- Непогана бляшанка…
- Я тебе не на оглядини привів. – буркнув Мет, виймаючи панель з планшет-мапою. – Показуй, де вони тебе перестріли.
Верго вже простяг було руку, але відсмикнув.
- Ти обіцяв гроші вперед! Давай!
Мет видобув з кишені кредитку, і верго миттю сховав її десь у нетрях свого картатого вбрання. Потім, намагаючись зосередитись на мапі, довго вчитувався в маркери, поки нарешті не тицьнув чорним кігтем на ледь помітну білу цятку. Сенсорний екран одразу видав коротку довідку про систему.
- Ось тут вони, виродки, мене й заскочили. Все точно.
- Звідки вони з’явилися?
- А… А хто його зна’? Здається, вектор виходу був від Ядра. Знаєш, друзяко, я не мав часу, ледве в капсулу вліз…
- А то хоч холденці були, чи тебе якийсь сталкер сполохав?
- Можеш мені повірити, все так і було! Що я, не знаю, які холденські "піраньї" на вигляд? У них же такі гармати, що довелось корпуси деформувати, щоб…
- Ясно. Дякую за допомогу. Вимітайся!
- Ти не сумнівайся, я ж…
- Пішов звідси! Хутко!
Підскочивши, мов ужалений, п’яний верго щез із корабля. Прогнавши набридливого лемура, Мет став чаклувати над пультом. Завантаживши в обчислювач вихідні умови, став прикидати сценарії розвитку подій. Виходило щоразу одне й те саме.
Урат. То міг бути тільки Урат.
Мет одразу запросив дозвіл на розстикування, і чекав на нього всі двадцять хвилин, не залишаючи корабля. Як тільки диспетчер дав дозвіл, "Пташка" тієї ж миті, набираючи необхідну для стрибка швидкість, рушила до зони стрибка.
Шістнадцять годин потому Ден з’явився в астероїдному полі Енери, перейшов на ручне керування, і здійснив посадку на одній із нерівних скель, поруч із замаскованою станцією спостереження колишньої Республіка Барнарди. Рівно через годину і двадцять хвилин з її ангару вилетів старий базовий винищувач "Тайфун" у повному бойовому завантаженні, взявши курс на Урат.
У Мета, як і в Коранда Блека, який вже подолав половину відстані до центру системи Амар, залишався час на роздуми. І всі ці п’ять годин польоту у форсованому режимі, він згадував свою втрачену сім’ю, а фото, де цвіли щасливі посмішки, вогнем обпікало руки.
Згасити цей вогонь могла тільки прохолода гашетки.
