"Проблема чистоти генофонду особливо стає актуальною у наш час, коли моральні засади зазнають таких, не завжди на краще, змін та перетворень. Досвід галактичної історії свідчить, що штучне розпорошення раси, навіть коли для цього є переконливе виправдання, призводить до втрати єдності та згуртованості, що, зрештою, стає смертельною загрозою для існування раси взагалі."
Ае Тотореан.
Даелан слухав затамувавши подих, не відриваючи зачарованого погляду від жінки, що гордо стояла на подіумі в напівпрозорому облягаючому вбранні з білого амарису. Слова, сміливі, бентежні, й незвично, неприродно правдиві прокочувалися залою, викликаючи нові й нові хвилі загального захвату та овації. Аенаетіс Тотореан була в його очах богинею світла, яскравою, чистою зорею. Свідомість молодого капітана закарбовувала в пам’яті кожну думку, кожен вільний жест руки. А коли патетичну промову було закінчено на мажорній ноті, Даелан аплодував стоячи разом з іншими двома сотнями слухачів, не шкодуючи долонь, коли вона сходила вниз.
На кілька хвилин, коли Аенаетіс проривалася до виходу крізь натовп, що готовий був підхопити її на руки, Даелана винесло в прохід між лавами, і на мить їхні погляди зустрілися. Йому здалося, що вдарив грім і сяйнула блискавка. То був контакт такої глибини, якої він ще ніколи не відчував. Почуття рвалися на волю, їм не вистачало місця в тісноті грудей, але він німів від величіцієї тоненької, гнучкої, сповненої незбагненної сили жінки. На щастя, слова були непотрібними. Аенаетіс посміхнулась кутиком уст, телепатично обдарувавши Даелана пристрасним потоком емоцій, а потім зникла у вечірніх сутінках за межами залитого білим світлом світу величі.
Зібрання скінчилося, і гості розбрелися по віллі, збираючись у тісні компанії, або знаходячи собі пару. Даелан спинився на балконі, якийсь час розглядаючи власну тінь, а потім рушив навмання алеєю вглиб парку по тонкому, немов павутиння, металевому помосту, прокладеному десь посередині висоти дерев.
Ніч була дивовижною. Теплий бриз приносив солоний запах далекого моря, який, змішуючись із солодким ароматом нічних квітів, давав бентежно-терпкий аромат неспокою, що примушував Даелана йти все далі від гамірливих гостей, забувши про сон.
Парк скінчився раптово, провалився у безмежжя відкритого простору, і капітан залишився віч-на-віч з неосяжним океаном, залитим триколірним сяйвом найбільших місяців планети Тайон. Чистий подих моря не приніс йому спокою, навпаки, вічний рух могутньої стихії ще більше збентежив душу, і, розкинувши руки, Даелан кинув у нічну безвість усю силу почуттів.
Після телепатичного вигуку стало легше, він зміг нарешті заспокоїтись і просто насолоджуватись зоряним небом, тихим шумом прибою, далекими емоційними сплесками інших гостей, шелестом сітчастого листя старих дерев. Репер він міг обміркувати своє призначення, і все те, що почув протягом цього вечора, слова молодої жінки, які перекинули з ніг на голову усі його переконання.
Однак, зосередитись йому не дали.
Тихі кроки почулися ззаду, і легка рука лягла на плече. Озирнувшись, Даелан побачив її.
У білій облягаючій сукні, у примарному сяйві місяців Аенаетіс Тотореан здавалася солодким маревом, чарівним сном. Довгі шипи на голові щільно притиснуті, щілинки зіниць розширені, але не тільки від темряви. Даелан відчув потік хвилювання і збудження.
- Привіт. – прошепотіла вона, опинившись зовсім поруч. – Я почула тебе.
Даелан відчув тепло її тіла, і обидва його серця забилися в скаженому ритмі ірмійських барабанів, бентежно й радісно. Опустившись на одне коліно, капітан поцілував суху гарячу долоню, вдихнувши запаморочливий аромат її тіла.
- Моя панно… - шепотіли враз пересохлі вуста. – Володарко дум моїх…
Вона раптом притисла його голову до живота. У Даелана перехопило подих. Він відчув крізь тонкий амарис, як затверділа нижня пара її сосків.
- Я відчула тебе. Ніхто й ніколи так ще не бажав мене. Ніхто й ніколи…
Він підхопив її на руки і поніс у теплий морок під кронами, загубившись у хвилях її теплих думок. І поки бігли небосхилом три місяці їхнього рідного світу, їх сповивало ніжне сяйво кохання.
