-Додому повертаєшся, наче гість з великого свята!
Овіяне задумою-напівусмішкою обличчя, в очах якого Володимир прочитав тривогу й здивування, був його батько – Георгій Сергійович Лавров.
Син примусив себе усміхнутися на зауваження батька щодо його довгої відсутності посеред вихідного дня. Одразу згадав, що він сам, напередодні, купив квитки у кіно, які тепер залишаться невикористаними.
-До речі, ти сьогодні обідав? – запитав батько, – бачу, – що ні! У тебе стомлений вигляд, ледве на ногах тримаєшся.
Поспіхом прийнявши душ і закутавшись в домашній халат, Володимир сидів тепер навпроти батька з опущеними віями, намагаючись приховати гарячковий блиск в очах, і механічно з’їдав свій обід, навіть не відчуваючи смаку.
-Що з тобою! Сьогодні щось сталося?
-З чого ти взяв? – заперечив Володимир. При цьому вії його здригнулися, а голова похилилася ще нижче.
-Я ще ніколи не бачив тебе таким щасливим!
Володимир не відповів, але відчував, що в цю хвилину, над ним, німбом зависло тихе сяйво. На щоках зрадливо тріпотів рум’янець.
-Каву питимеш?
-З лимоном.
-Краще з вершками. Мати так веліла, бо ти себе знекровив донорством. Вона не задоволена тобою, – продовжував розмову батько.
Володимир слухав батькові настанови без заперечень: йому було приємно, що в його голосі звучала турбота, а не докір.
Лариса Ярцева, названа мати Володимира, була вдовою професора медицини, який по смерті лишив своїй дружині малолітню Юлію. Оксана Лебідь, дружина Георгія Сергійовича, померла при пологах. І хоча мати Юлії і батько Володимира не скріпили своє життя шлюбом, діти, їхні, зростали як брат і сестра. Жили вони в одному будинку на вулиці Кірова в престижних квартирах.
Лариса Андріївна, сама лікар за професією, вдихнула в Володимира дух справи свого чоловіка. Коли оперував її чоловік хірург Ярцев, до операційної зали важко було пробитися. Мов заворожені студенти слідкували за його діями. Юний Лавров у свої неповні двадцять три зарекомендував себе блискучим хірургом.
-Я відпочину трохи, – допиваючи осоружний йому коктейль, сказав Володимир, – а опісля навідаюсь до своїх хворих.
-Як знаєш, – лагідно озвався батько.
-Дякую за обід, тату! Посуд – мию я.
Кімната Володимира вражала чистим затишком, де крім всього необхідного не було нічого зайвого.
Володимир лежав, затуманеним поглядом спинившись на портреті покійної матері. Барвінкові очі надили ясниною, а чорне хвилясте волосся обрамовувало її тонке обличчя, як темне листя оточує квітку.
Він знав, що перебрав красу від неї.
-Я приніс тобі чашку зеленого чаю, – перехопивши погляд сина, сказав Георгій Сергійович. – Він цілющий, як ліки, – додав безапеляційно.
-Я знаю, ти любиш її й досі!.. Тому і не одружувався більше…
У батька ворухнулись і піднялись брови на чолі, обличчя просяяло:
-Мабуть, прийшов і твій зоряний час? – прорік Лавров-старший.
Голуба жилка затремтіла над скронею Володимира.Чорні стріли вій сіпнулись, в погляді сина відбився неспокій.
Георгій Сергійович зрозумів усе:
-О! Та ти закоханий, мій хлопчику! Це ніби заграва висхідного сонця, що відбувається в тобі самому. Гра сліплячого світла в душевному настрої. Хіба ж не так?..
-Я випив плинну зорю! Вічну мить з келиха своєї весни…
Батько пішов з кімнати сина. А Володимир задрімав, потім наче провалився в безодню. Прокинувся серед ночі. Над його ліжком схилилася Лариса Андріївна. Володимир відчув дотик материнських рук і вдихнув змішаний запах ліків.
-У тебе фантастичний злет кров’яного тиску. Ти марив. Щось увісні вигукував. Доведеться робити укол!
-Моє серце сповнене кохання, – насилу вимовив він. Названа мати не надала значення його словам. На разі, вона була дуже стурбована та потривожена станом здоров’я Володимира.
-Після уколу Володимир міцно спав. І тільки перед ранком йому наснилась Мальва. Мов легкокрила Афродіта вона йшла по воді. Невловима. Піннорожева… Змах золоченого весла!.. І раптом, в леготі сонячних зблисків Володимир побачив вершника на крилатім Пегасі.
“Це не твоя наречена!” – скрикнув Володимир. Його могутній голос гучно прозвучав аж десь у піднебессі, наче розкотистий весняний грім, і маячня розсипалась, ніби розбите дзеркало. Марення здимилось. Сон утік. Він прийшов до тями. Щемливо мліла душа. Владність кохання болісно сколихнула кров. Володимир зблід, а потім спалахнув яскравіше троянд. Із вікна дихнуло прохолодою, звільна затріпотіли фіранки. Потому, враз, стало так тихо, що Володимиру здалося, наче він відчував зітхання кімнатних квітів.
Того ж ранку – сяючий і збуджений – він прямував в операційну, готовий до праці. Зібраність, безпомилкові жести, вправні рухи пальців. Все контролював тверезий гострий розум, що чітко усвідомлював – йдеться про чиєсь життя. А душа співала і вабила думки до себе про дівчину-хвилю, відчайдушну акробатку, яка птахом злітаючи з поручня моста, пірнала в Дніпро. Вперше не зважав на гомін санітарів та медсестер, які скоріше скидалися на сорок.
Лариса Андріївна мовчки спостерігала за названим сином, щиро дивуючись вражаючій силі молодості…
“Невже це він так налякав її учора?.. Цього не заперечиш: тривожна діагностика – симптоми захворювання серця”.
-Ходімо пити чай, Володю! – запрошувала вона, коли Лавров звільнився.
-Ти в мене дбайлива мати! – ніжно обізвався Володимир. Він подякував за чай, затим поцілував їй руку. Її ж вуста торкнулися його чола.
Після роботи Володя Лавров відвідав могилку рідної матері.
Над цвинтарем зависло літнє марево: пекло червоно розжарене сонце, вогнем дихало небо, мов щелепи печі. Зрідка налітав вітрець – і тоді шуміли верховіття столітніх дерев, проте, він не приносив з собою анінайменшої прохолоди. У повітрі витав тонкий трунок м’яти, безсмертників. Низько прилягла до землі трава. Квіти прив’яли. Сонним здавався хор коників. Цвів на могилах мак. Його пелюстки опадали плямами крові. Тут спочивають мертві… Земля стала їхніми грудьми, тривожна й насторожена… Ось могилка матері. Дерева листям торкаються обеліску. Володимир довго стояв перед каменем з барельєфом, під яким була похована ця дивовижна жінка; її пам’яті батько зберіг вірність протягом усього життя.
З Байкового Володимир приїхав увесь в роздумах. Знеможено відкинувся в домашнім кріслі. По радіо йшла саме передача про жінок. Під акомпанемент весняних звуків Кабалевського, в яких тремтіла пісня жайворонка, артист читав поетичну прозу, присвячену жіночій звабі і красі:
“І здавалось, в небо впали озера барвінку,
а степом розіслався небесний килим барвінкового
моря,
і твої барвінкові очі зоріють в кожній квітці барвінку!”
“Ніби писали про мою матір, – подумав Володимир. – Матір, яку ніколи не бачив і не побачить живою. Все – текуче, і немає нічого нерухливого в світі... Все змінюється, ніщо не зникає… І не гине ніщо у безмежнім великім Всесвіті!.. Хіба не я продовження її життя… Її продовження!” Він схилив голову в сумній задумі. Хотілось розридатись, закричати з солодкого відчаю…
Прийшла Лариса Андріївна і відволікла свого названого сина від глибокого суму, який опанував його настроєм. Виваженим поглядом окинула його як лікар пацієнта.
-З тобою щось діється, любий!
Володимир завмер: брови пересмикнулись, вуста затремтіли.
-Мамо! – простогнав Володимир. Стрімко взяв її руки в свої, по-дитячому сховавши в жіночих долонях страдницьке обличчя.
-Ти плачеш? – дивувалася вона.
-Від зворушення щастям!..
Лариса Андріївна підвела голову названого сина обличчям до себе. Стурбовано глянула в повні сліз очі Володимира. Ніби небо пролилося з них, порізавшись об чорні вії.
“Як він виріс з тих пір!” – подумки відзначила вона.
-Де Юлія? – поцікавився Володимир, нарешті опанувавши себе.
-Готується до іспитів в аспірантуру, – насумрено відповіла мати.
-Ця наука коштуватиме їй здоров’я, – не знаючи чому зауважив Володимир.
-А ти – вже хворий! Варіабельність гемоглобіну у твоїй крові – жахлива, – голос її послаб, очі посмутнішали. – Дарувати кров в ім’я життя – велика честь, але не в такій мірі, щоб зашкодити собі!
-Мамо! Даю слово: без твоєї згоди на це не піду, – твердо запевнив Володимир.
-Який раз ти вже обіцяєш?
-Останній!
-Іди спочинь, – мовила лагідно.
-Мамо! Володимир обійняв її за плечі. – Я щасливий тим, що в мене є крім батька, ще й така мати. Я дуже люблю тебе і хочу щоб ти про це завжди пам’ятала! Це щира правда.
За хвилину він вже міцно спав, названа мати ніби ввібрала в себе його біль.
