Був літній ранковий час, коли Володя Лавров, поминувши будинок філармонії, легко і весело збігав по стрімких і вузьких прибережних дерев’яних східцях у місті над Дніпром. Чітка естрадна мелодія ритмічно зривалась з японського “Silvera”, якого тримав з собою.
Чорнохвилястим, ніби живим волоссям, бавився легіт. Грація молодого тіла просвічувала крізь тонку сорочку і легкі світлі джинси. Струмиста ніжність барвінкових очей гарно контрастувала з чорними мужнього зламу бровами. Вуста і щоки горіли сяйвом розквітлого олеандру.
Володимир Лавров прокинувся сьогодні з радісним серцебиттям. Йому приснивсь бентежний сон. Наче він спочиває в ліжку і відчува, як тонко й високо бринять його нерви, як чутливо загострюється слух, і раптом – спальню заяскрила дивовижна плинна зоря. Срібно відгукнулось скло у вікні – до Володимира наближалася дівчина, що було схоже на мерехтливий лет птаха Фенікса. Обережна, трепетна, осяяна щасливим усміхом, вона осліпила його, і він розкрив повіки. Запаморочливе пробудження пролилося на нього, мов перше сонячне проміння на ранковому холоді.
Все ще під впливом того сну Володимир, швидко, наближався до пішоходного моста. Сам міст уже прозирався крізь колихке зело дерев, скидаючись на велетенського птаха. І коли юнак, нарешті, ступив на нього своїм упевненим кроком – тіло на мить втратило рівновагу: міст ніби згойднувся…
Вийшовши на середину моста Володимир спинився і став біля поруччя. З насолодою відчув як співає у вухах вітер, ще прохолодний, хоча в ньому вже відчувався подих теплого дня. Юнак поглянув на собор, що ніби плив в ранковім, білопрозирнім тумані, який димився навкруги і, струмлячись зникав безслідно в океані неба. Київ велично підносив своє чоло, осяяне променями святості. Золоті бані палахкотіли відблисками променів ранкового сонця. Внизу, у воді, ці промені тремтіли міріадами ясно-рожевих іскор.
Володимир любив незрозуміле, тужливе і водночас бентежне відчуття, що охоплювало його тут. Але сьогодні спалах дивних емоцій зумовив не лише сонцесхід, скупаний у просторіні Дніпра, а й магічний сон, що входив у його життя, як новий день. І наче одкровення сяяла йому краса крутосхилів Києва, та сама – древня зваблива і тепер дбайливо оновлена.
Міст був улюбленим місцем Володимира. Сюди він приходив мріяти. Мрії – складова шарму молодості! Крилаті птахи, що живуть у нашій душі!.. Любив охоплювати зором крутосхили міста і голубінь ріки трьох братніх народів, яка котить величаві хвилі крізь віки.
Сьогодні вихідний. Кількість перехожих, що поспішали на пляж,
зростала. Хвилювання метушливого світу людей пожвавилось… Володимира оточували різні голоси.
Володимир прислухався до своїх думок, до неспокійних поривань серця.
“Адже крім сну нічого не було, – повторював подумки він, а батько прорік, що є сни схожі на коди, і що цей сон – віщий, бо хтось таки приб’ється до нього, Володимира”. Силкувався в уяві відтворити образ дівчини. Але подібно тому, як сліпий здатний відчувати тільки форму, а не кольори, так Володимир марно намагався сфокусувати свою уяву на барвах привабливого сліпучого сновидіння.
Він глибоко вдихнув напоєне сонцем повітря. Солодкий невблаганний щем охоплював його єство, спалахував гарячим полум’ям у тілі, прискорював серцебиття…
Несподівано почувся легкий сплеск води.
“Хтось пірнув з мосту”, – майнула блискавична думка. Нажахані перехожі метнулися до поруччя і, товплячись, в захваті дивилися вниз. В одну мить Лавров змішався з ними і побачив у ріці, як на долоні, дівчину. Він був глибоко й приємно вражений: здається – химерна мрія вибухнула явою, набула плоті, і її дух став реальним, і тепер його охопили справжні, а не уявні почуття.
“Дочка акробатів Біленків”, – почув з натовпу. – “Надзвичайно чіткий стрибок!”
“Та це ж студентка нашого університету!” – скрикнув чийсь молодий голос…
“Невже?” – засумнівався інший.
Дівчина ніби гралась у вирі, а її тіло нагадувало рухливу водорість. Поруч пролітали моторні човни. Весло із байдарки ледь не черкнуло її голови. Кормчий гучно вилаявся. А з натовпу глядачів зірваною струною пролунав зойк. Люди приклякли до неї поглядом, занімівши від раптового переляку. Застиг і Володимир Лавров. Він увесь палав від романтичного збудження. Ріка гойдала дівчину бурхливими хвилями, стрімка течія несла її за собою. Нарешті вона повернула до берега і тільки тоді схвильований юнак відчув полегкість.
Лавров пішов відшукати її. Його пекла цікавість.
Ще здалеку побачив, що вона не сама. Наблизився і став, заховавшись у тінь прибережних верб.
Микола Терен, стрункий і худорлявий, стояв навпроти дівчини. В лівій руці тримав палітру, правою хутко вправлявся пензлем. Очима жваво метав з натурниці в свою роботу.
-Мальво! – м’яким голосом звернувся до дівчини, – ти маєш повністю розпружитись. Відкинь думку про те, що позуєш…
Погляд Лаврова прикипів до натурниці, яка недбало примостилася на стовбурі колись міцного, збореного часом дерева: природна досконалість була її принадою. В цю хвилину завмер і весь світ довкола нього, осяявшись дивовижними барвами, ніби у весняну пору веселка напнула неземне сяйво на барвінковому небокраї. Володимиру здавалось, що вся краса світу була поєднана в одній ций дівчині...
“Яка фізична досконалість! Яка витончена звабливість, – думав Володимир. – І яка чарівна простота її сяючої сили! А ніжки – немов у Венери Мілоської…”
-Миколо! Довго ще мені отак сидіти?
-Якби я міг знати! – глибоко зітхнувши, відповів художник. – Ти ж – невичерпна, а в тому не моя провина!.. Краса – мистецтво захоплювати. З тобою мені не потрібно напружувати уяву. Я малюю світ таким, яким люблю!..
-Ти мені дуже лестиш… Мистецтво докінчує недоліки природи, – зауважила натурниця. – А класика вивищує модель мистецтва. Тому вона, як і казка, красива в різних обличчях.
-Мистецтво і є та сила, яка закликає темні безкінечні нічим не обмежені глибини Вічності – звідки людина прийшла і куди по необхідності зійде після – показати своє обличчя – єдиночасне і одне з небагатьох, – додав художник.
Десь неподалік кувала зозуля. Дівчину полонила дрімота. Повіки злегка затремтіли. Вона схилилась на дерево і повністю віддалася своїй утомі..
–Зозуле, зозуле! Скільки літ мені жити на цім білім світі? – запитувала натурниця сонними вустами. Дівчина почала рахувати…
–Ти ніби спляча Аріадна! Коли ти закриваєш очі, тінь від твоїх вій падає на землю.
-Таке скажеш! – Дівчина ожила і зиркнула на полотно. По руху манливих вуст і розкішних вій було помітно, що вона вражена. Рясним шовковим хвилепадом колихнулося її волосся.
-Подобається? – запитав Микола.
-Схоже, ти вкрав мою душу!
-Я тільки осяяв нею блиск і квітучу силу молодості. Він трохи помовчав, ніби збираючись з духом. А потім, червоніючи, ввесь в палахкучій надії, ущипливим, благаючим голосом прошепотів:
-Слова, про мої почуття до тебе, я не здатний відкладати на потім… Їх рухає любов… Незрівнянна! Будь моєю дружиною…
-Ти не створений для шлюбу, бо любиш тільки мистецтво, – зазначила Мальва. – Єднаєшся з жінками через дотик свого пензля.
-Не хочеш за мене йти, бо рудий, – швидко перебив Микола, але образи в його тоні не було. – Ти, мабуть, чекаєш Беллерофонта ? Чи може Персея, або Ясона?! – іронічно додав він… О, краса! Знайди себе в коханні, а не в лестощах своїх дзеркал! Ах, Мальво! Хотів би я залишити на твоєму шляху долі свої легкі сліди.
Вона стримала усмішку, і поглянула на художника, засліпленого сяйвом її анатомічно досконалого тіла і світлого чола.
-Ти безпідставно комплексуєш, друже, – суттєво зауважила Мальва. – Тобі гріх скаржитися на свою вроду, окрім того – доля обдарувала тебе вродженим благородством та інтелектом. То ж не гніви Бога! Але зрозумій і мене… Є почуття в людей, що підіймають їх без крил вище землі, вище місяця, вище галактик… Бути закоханою – це значить піднестися над самою собою. Очі дівчини на мить зімкнулися, немов криючи свою таємницю, а коли розплющилися, їх уже застилала мрійна поволока. – Кохання для мене – не ЗАГС, – озвалася стиха.
-Може заквітчаний сон?
Швидкий віддих розітнув пелюстки вуст. Вони тріпотіли:
-Іскристі вибухи духу, безмежні спалахи зір, океани сміху!
-Любові більшої за нас нам не знести, – прорік Микола. – Небо вбиває Любов’ю… Я обираю почуття земне:
Приходь, кохана, хай дзенить кришталь!
І хай горять і каяття, і жаль в огні
весни…
А час, неначе птах, крилом змахне й летить
в далеку даль…
-Ах, Миколо! Коли серце вибухне любовним ураганом, нехай його хвилям не буде ні кінця, ні меж! Мальва глибоко зітхнула, а затим продовжила. – Тільки Вічність носить у собі невмируще серце кохання.
-Вічне серце, носити в собі, гідна лише земна любов, – прорік Микола. – Для мене, люба, біг часу давно спинився на твоєму святому імені. І я на самотині гортаю сторінки щастя. Знай! Твої вії колишуть темряву, де чатує недремна тиша. До біса затемнення, поки твоя усмішка сяє для мене. Я кохаю тебе!..
Дівчина зашарілася, затим спаленіла , наче рожева півонія, розгублено дивлячись в одверті, чорніші за стиглі сливи очі. В її голові поплив легкий туман, а вії опустились низько-низько, ховаючи замішання. Часте дихання позначилося на дівочих грудях. Здригалися відточені кінчики брів.
-Миколо! До кохання – як до зір!.. Хоча щоранку ми прокидаємось з надією на вічність… Та в хвилюванні метушливого світу надія на диво – сумнівна, як в тому повір’ї, де Ніч в променях місяця надсилає Сонцю свої листи кохання, а Сонце – залишає свої відповіді слізьми на траві. Адже справжній шлюб – це зоряний міст, який довго веде нас одне до одного. Якщо хочеш бути коханим, кохай!..
Микола енергійно стріпнув головою і його мусянжеве волосся вихорем розмаялося по плечах, уже помічених рожевою засмагою.
-Ти виглядаєш вкрай злочинно гарно! Над твоєю колискою ворожив місяць. Я вклоняюся твоїй красі, немов прочанин храму! Ти ніби зіткана з мрії… А мрія, то – душа сутності… Моє ж почуття до тебе – світ дивних перетворень!.. Твоє дихання для мене лине співом, а голос несе пахощі весни.
-Тихше, нас почують!..
Поклав руку на її плече, заворожений погляд затримав на манливих барвах дівочих вуст. Зважитись на поцілунок? Нізащо! Він почував би себе розбійником… І ста життів мало віддать за нього, то як же бути з одним?
На серйозний виклик відвертості хлопця дівчина сплеснула в долоні і розсміялась:
-Дозволу на кохання не просять… Та, годі вже, Миколо! Облишмо це словесне роздягання до самого серця. Кохання – величезна таємниця світу!.. Ключ позапояснення… Краще ходімо хутчіш купатися. Сонце припікає вже так гаряче. Закоханий художник заволодів рукою дівчини, і вони повільно забрели в воду.
День був справді жарким. Дзвеніло у вухах. Небо скидалось на прозоре скло. Виснучи, над піском колихалося зелене срібло верб.
Сонце вже котилось до заходу, коли Володя Лавров полишив за ними стежити. Дівочий сміх лунав йому у вухах, наче гра чарівної скрипки.
“У неї білоперламутрова, палахкотлива усмішка, яка насправді виграє незайманим світлом кохання!”
Вже з мосту Володимир востаннє знайшов очима дівчину та її друга. Вони теж збиралися додому. До берега підплив човен, керований засмаглим веслярем, на якого вони очевидно чекали. Микола обережно прилаштував мольберт. Мальва стояла на носі човна і, скинувши догори руки, розчісувала волосся. Коли човен поплив по Дніпру, Володимир споглядав за нею дещо з другого ракурсу, і якби не маяли її довгі коси, то постать Мальви він міг би прийняти за мармурову статую в ніжнорожевім відсвіті. Здавалось – зупинилась ця висока мить і загойдала його на своїх тремких хвилях. А він, ніби пірнувши в себе, пізнав відчуття безмежжя, яке огорнуло його ніжністю. Тихі води текли під пелюстками уявних зір. Тихі води пливли під товщею уявних поцілунків. Напруга єства сягнула межені.
Серце Володі Лаврова здавалось птахом, спійманим в сильце. Заквітчаний почуттям першого молодого кохання він зупинився, припавши до поруччя. Душа вигравала арфами. Золота блискавиця влучила в серце. Солодка млість розливалась по тілу. У Володимира перехопило подих, яскравим світлом в душу заповзла тривога і світ пішов обертом у рожевім тумані… Струменіли тілом кольори – червоні, жовті, помаранчеві…
“Ось він! – любові дикий щем… Гарячкова радість, ніби сонячний удар!.. Іскристе поривання серця та душі. Вир адреналіну в венах! Ясно-червоний спалах, від якого закипає кров. Я закоханий до непритомності…”
Захитався небосхил. Немов троянда, дівчина пливла водою. “Ловити звук її серця, дихати їй на вуста, подарувати їй свої почуття”, – напівмарив в думці він. Ранячи губи, Володимир пив розкіш густих хвилин з присмаком коралового меду. Полонений пристрастю він готовий був кричати і бути почутим. Щемна музика розгалузила стебла у його крові. Дивний потаємний стогін краяв серце Володимира найщирішими струнами Орфея.
