Таких крутих автомобілів досі я ще не бачив. Їх було три. Усі чорні, із затемненими вікнами. Вони проїхали розбитими дорогами нашого маленького гірського села і зупинилися на його околиці, біля річки, в урочищі Дуб. Ця мальовнича місцевість отримала назву через те, що тут росте одинокий дуб. Височезне дерево з широкою кроною і товстелезним стовбуром знаходиться рівно за десять моїх кроків від Поночки. Так називається наша річка, яка, мов гадюка, звивається своїм руслом і тече вздовж усього населеного пункту. Чому голуба артерія так іменована народом? Я не знаю, та й ніхто не знає, навіть наш вчитель географії Богдан Пилипович, який особливо захоплюється топонімікою, а результати своїх досліджень виклав у невеличкій книжці, яку видав минулого року аж у столиці й гучно презентував її у школі. Навіть у цьому виданні, де детально описується походження назв усіх присілків та урочищ нашого села, жодного пояснення немає щодо виникнення назви річки Поночки. Натомість, Богдан Пилипович точно визначає походження назви урочища Дуб. Це й дурний би здогадався, що воно іменоване на честь гігантського дерева. Кажуть, що то єдиний дуб у нашому районі, а його вік сягає 800 років. Довгожитель. От, якби людина могла прижити стільки… Та де там, й до 80 рідко хто доживає. Однак, мене це мало турбувало, оскільки не уявляв собі, що коли-небудь помру або навіть зістаріюсь. Це віддалена перспектива, тож вона здавалася неясною і, загалом, моє мислення націлювалось на щось приємне: на життя.
Щонеділі, після Служби в церкві, ми з хлопцями збиралися під дубом, розмовляли, планували свої справи, мріяли, а іноді колективно читали книжки. Але це було дуже рідко, проте, чомусь усе прочитане там запам’яталося до дрібниць. Якийсь чарівний то дуб. Його могутність вражала нас. Одного разу спробували обійняти стовбур. Нас було четверо: Сашко, Василь, Микола і я. Ми розвели руки і притулилися до стовбура дуба, торкаючись один одного лише середнім пальцем. Взяти дерево у коло так й не змогли, бо бракувало ще двох таких самих підлітків, як ми.
Однак, цієї неділі нашу увагу більше привертав не дуб, а ті автомобілі, що зупинилися біля могутнього дерева. Я вже давно мрію про таку машину, аби сісти за кермо, запросити друзів і поїхати до Чорного моря. А дівчата… Вони б самі за мною бігали. Напевно, тоді і Юлька не крутила би хвостом, а таки звернула б увагу на мене. Хоча, ні, в такому разі її цікавив би не я… Мрію та мрію, а користі ніякої. Але все ще попереду. От закінчу школу, поступлю в університет, стану юристом, зароблю багато грошей і куплю точнісінько таку машину. От, тільки, за кермом ще ніколи не сидів. Але навчусь. Сашків батько має «Жигуля», сина навчив водити авто, попрошу, щоб й мене навчив. Він хороша людина, не відмовить.
З облюбованих нами іномарок вийшли люди, серед яких був й сільський голова Кошельок Петро Петрович.
Ми зупинилися неподалік, щоб краще усе розгледіти. Серед тих людей обличчя одного мені видалося знайомим. То був високий, пузатий чоловік з кривим носом, що нагадував дзьоб беркута. Саме остання риса впала в око найбільше, а інтуїція підказувала, що я вже десь бачив цього «птаха». Але де? Здогадатися ніяк не міг. І, напевно, ще не скоро здогадався б, якби не підказка Миколи. Він із захопленням плеснув у долоні і аж крикнув:
– Хлопці, я цього пана по телевізору бачив.
– Чого репетуєш? – вхопив Василь Миколу за руку. – Он, вже оглядаються, наче на дикунів.
Справді, незнайомці подивилися у наш бік, але невдовзі відвернулися і продовжили обстежувати місцевість, підійшли й до дуба. Отой кривоносий оперся лівою рукою об дерево, ніби хотів його звалити.
Тоді прояснилося у моїй голові, що цього чоловіка я, як і Микола, бачив по телевізору. Його іноді у новинах показують, бо він «велика шишка» – олігарх. Що воно означало те слово я не знав, але так його називав тато, коли цього пана бачив у «ящику». Яким його вітром сюди занесло, чи то пак, з якого дерева він впав?
Недовго круті дядьки затрималися біля дуба. Обслідувавши місцевість, посідали у свої іномарки і поїхали, здійнявши колесами хмару пороху. Якби дощик зараз полив… Він чудово очищує повітря і оновлює усю природу.
Було про що говорити тієї неділі під дубом, адже не кожного дня у наше віддалене село заїжджають такі автомобілі, які побачиш хіба-що по телевізору. Та й олігарха зустріти у селі – рідкісне явище. Над цим ми найбільше й ламали голову, висуваючи найрізноманітніші припущення щодо мети його візиту.
Ще кілька днів я був під враженням від тієї несподіванки біля дуба, а потім на перший план ставали інші справи.
Ми з друзями не зраджували традиції і продовжували кожної неділі зустрічатися під деревом, яке з ніжністю називали «нашим». І не лише ми любили це урочище. Воно манило до себе багатьох селян, які у вихідні відпочивали тут. Окрім річки і дуба, неподалік смерековий ліс, який тягнеться на гору Камінь. Там, під вершиною, вже на Івана Купала достигають чорниці. Вони ще кислуваті в той час, але такі смачні, що відірватися важко. А які білі гриби ростуть у цьому лісі, щоправда, тільки під осінь, а влітку тільки лисички. Є тут й мінеральне джерело. До нього я часто приходжу по воду для бабусі. Їй вже 78 років, часто скаржиться на біль в голові і шлунку, а мінеральна вода для неї служить найкращим лікарством. Принаймні, вона щиро вірить у чудодійну силу джерела, а віра, як каже наш священик, творить дива. Я й сам люблю цю воду, з насолодою смакую нею.
В черговий раз йдучи до джерела, ще здалеку помітив в урочищі Дуб всіляку техніку і людей, які метушливо ходили тут і щось робили. Наблизившись, я нарахував 9 транспортних одиниць. Поряд стояли два великі вагончик на колесах, де, напевно, планують тимчасово проживати усі ці робітники, що гасали під керівництвом одного маленького пискливого пана у зеленій кепці.
Побачене глибоко вразило мою душу і прискорило серцебиття. Я зрозумів, що наше місце вже не наше, зрозумів тоді й мету поїздки олігарха до дуба.
Несподівано мої очі наповнилися вологою, але на щоку не капнула жодна сльозина, хоча грудка в горлі давила і хотілося заплакати. Але, ні, бо я справжній чоловік, а чоловіки не плачуть. І все ж, біль не вщухав. Пригадались усі ті прекрасні дні, які ми проводили разом з друзями під нашим дубом. Ми його любили наче живу істоту, іноді навіть розмовляли з ним, шептали свої мрії. А він умів терпляче вислухати кожного, пригорнути своєю тінню у гарячий літній день і нашептати листям палку надію і віру у здійснення задуманого. Пригадалось, як ми обнімали свого дуба, вдихали аромат його кори. Тоді здавалося, що наші тіла сповнювались безмежною енергією. Невже ті радісні моменти минулися і ми з друзями вже не сидітимемо під нашим деревом-велетнем? Невже селяни втратять це прекрасне урочище, поступляться одній людині? Він побудує тут дачу, обгородить її високим парканом та іноді приїжджатиме посидіти під дубом, а ми вже ніколи не торкнемося його стовбура. Хіба-що крону із-за огорожі бачитимемо.
А дуб? Чи мріє він про таке майбутнє? 800 літ вільно шелестів людям пісню свободи, а тепер опиниться у полоні однієї, порівняно із собою, слабкої людини… Це так принизливо.
Принісши мінеральну воду для бабусі, я негайно побіг до Сашка і розповів йому про все. Невдовзі, удвох навідались до Миколи та Василя.
***
…Четверо хлопців зажурено сиділи на березі річки і кидали у воду дрібненькі камінчики. Ми мовчали, наче риби, хоча до того бурхливо обговорювали проблему. Хотілося її вирішити якомога скоріше, але не знали як.
Саша запропонував піти до Кошелька. Він, сільський голова, не повинен допустити захоплення Дуба, нехай навіть, якщо то олігарх замахнувся на ділянку з деревом, дуже нам дорогим, рідним. Так аргументував свою пропозицію Сашко.
– Ні, Кошельок не посміє навіть заїкнутись перед тим паном, – сказав Василь і кинув камінчик так далеко, що той не упав у воду, а перелетів аж на інший берег річки.
– То що нам робити? – запитав Микола.
– Не знаю, – відповів Василь.
Я мовчав, бо не мав жодного плану. Але ж і сидіти байдуже та кидати камінчики без причини теж не розумно. Треба щось робити. Зрештою, я підтримав пропозицію Сашка навідатися до Петра Петровича, умовив у цій необхідності скептика Васю, а також Миколу. Влада повинна знати громадську думку. От й пішли ми до сільської ради. Там у кабінет Кошелька нас не впустили. «Голова зайнятий. Зачекайте трішечки», – сказала пані секретарка, тримаючи в руках піднос із трьома чашками кави, від якої випаровувався приємний аромат по всьому коридору. Напій занесла до кабінету Петра Петровича.
Чекати довелося півтора години. За цей час ще дві бабусі прийшли, яким також довелося добряче понудьгувати під дверима влади. А потім якийсь рудий пан з району приїхав. Одне слово, ні бабусі, ні ми до голови не потрапили.
Наступного дня пан Кошельок таки знайшов час вислухати нас, хоча, аби потрапити на цю аудієнцію, довелося чекати стільки, що я вже встиг зголодніти.
– Хлопці, не суньте свого носа туди, куди не треба, – такою була відповідь Петра Петровича на наше проблемне питання.
Василь мав рацію. Не варто даремно топтати чоботи. Та вже інакше не буде. Що зроблено, те зроблено. А результату – катма.
Вчотирьох ми знову сиділи на березі річки, вдивлялися у швидку і галасливу її течію. Звуки природи порушували лише голоси робітників біля дуба. Вони долинали до нас ледь чутно. Ми вслухалися і розвідали, що там розгортається велике будівництво для олігарха з басейном, сауною, бесідками і навіть вольєрами для диких тварин. Однак, найбільше стривожили наші молоді душі слова отого маленького пискливого пана, які із великого мовного потоку долетіли до наших вух коротким фрагментом: «…зрубаємо сьогодні…».
Можливо мова йшла про якийсь будівельний матеріал, який треба рубати, але це тільки можливо. А серця чотирьох однодумно бились у переживанні за долю дуба.
Ми не помилилися. Ті люди говорили справді про наше високе дерево. У цьому переконалися, коли побачили в руках одного робітника бензопилу. Він заправив її паливом із десятилітрового бака, який стояв біля одного вагончика, і завів. Гуркіт мотора цієї потужної пили завдавав страху, бо мав силу звалити велетня. З болем у серці і сльозами на очах ми спостерігали за всім, що коїли ці олігархові слуги. Варвари вже от-от зроблять свою чорну справу.
Ми вдивлялися у широку зелену крону дуба, наче навічно прощалися зі щирим другом. А він шелестів, ніби плакав за життям, яке вже скоро мало обірватися і перенести його у небуття. Ми згадували ще недавні миті, проведені під деревом і зовсім не помітили відсутність Миколи. Де він?
Раптом, у таборі робітників пролунав вибух. Вогняне полум’я спалахнуло високо в повітрі, знявши сірі клуби диму. Перелякані робітники вмить прилягли до землі. Стих гуркіт мотору бензопили.
Вибух налякав і нас. А коли ми підвелися із землі, то встигли помітити якусь постать, що тікала з табору в ліс.
Із того моменту ми прозвали Миколу героєм. І не випадково, адже він наважився чорту на роги залізти. Ховаючись за техніку і гори будівельних матеріалів, тайкома проник у табір. Поки робітники усю увагу звернули на дуба, стоячи в очікування його падіння і спостерігаючи за підготовкою до непростої технології зрубування товстелезного дерева, Микола пробрався до баку з паливом, на який звернув увагу ще в той момент, коли один працівник заправляв пилу. Неподалік на землі лежали ще три бензопили. На них він розлив паливо, відійшов убік і кинув сірник.
Звісно, робітники передумали того дня рубати дуба, негайно приступивши до гасіння пожежі і з’ясування причин її виникнення.
Попри те, що вчинок Миколи ми вважали героїчним, він таки був надзвичайно ризикованим. Спричинений ним вибух був небезпечним як для хлопця, так і для інших людей. На щастя, ніхто не постраждав окрім трьох бензопил і вагончика, на який перекинулось полум’я.
Два дні ми не наважувались наближатися до урочища Дуб, аби не викликати підозр, тим паче, що там перебували міліціонери і пожежники. Кажуть, що й сам олігарх приїжджав з’ясовувати причини надзвичайної події. Зрештою, ніхто нічого не дізнався.
Можливо ми з хлопцями ще не скоро пішли би туди знову, але всі у селі говорили, що дуба незабаром таки зрубають, бо він не вписується у план забудови. Зате у нас склався свій план і ми були налаштовані рішуче.
Як і домовилися, по півночі зустрілись біля Поночки. Мені довелося йти з дому через вікно, аби не розбудити батьків. Їм краще нічого не знати. Вони б не схвалили наш з друзями план і взагалі не дозволили б нікуди йти. Але ми розуміли, що наше діло праве і крім нас досі ніхто не проявляв рішучих дій на захист дерева.
Тієї ночі падав дощ, гриміло, здавалось, сама природа була на нашому боці. Річ у тім, що ми зібралися «шипувати» дуба, тобто забити у нижній частині його стовбура ряд цвяхів, аби при спробі зрубати дерево, цеп, а може й сама бензопила, зіпсувались.
Про такий радикальний метод захисту дерев у якійсь газеті читав Сашко. Він навіть знайшов часопис у сімейному архіві і приніс прочитати всім. Спочатку ми з недовірою поставились до такого способу, попри запевнення автора статті, який до речі є екологом, ніби «шипування» не зашкодить дереву. Важко було змиритися з думкою, що у нижню частину стовбура нашого дуба, від землі до десь 60-70 см, треба забити цвяхи довжиною 10 сантиметрів під кутом 60-70 градусів.
Цвяхи – у дерево? Ні!!!
А хіба вище 70 сантиметрів від землі зрубати дерево не можна?
Залишиться високий пень… З ним теж можна щось зробити. У них он яка техніка.
Попри категоричність, ми таки наважились. А переконав один аргумент із тієї ж статті. Автор писав, що деякі садівники використовують цвяхи для підвищення врожайності дерев, а для такого гіганта, як наш, від «шипування» пошкодження мізерне. Отже, йому це не зашкодить, а навпаки, врятує. Крім того, дуб не треба «шипувати» довкола стовбура, а лише з одного боку, там, де має здійснюватися перше зарубування, тобто, з протилежного боку від табору. Не будуть же вони намагатися звалити дерево на будівельні матеріали і техніку.
… Тієї ночі кожен з нас прихопив із собою по кілька жмень гвіздків, заздалегідь обірвавши з них шапинки, що, відверто кажучи, було зробити нелегко для наших ще слабих рук. А це було необхідно, аби замаскувати цвяхи між корою. Хай варвари зіпсують бензинового монстра і зрозуміють: наш велетень недоторканий.
Дійшовши до дуба, геть промокли. Моє серце билося ритмом баскетбольного м’яча, але весь процес виявився настільки цікавим, що, завершивши «шипування», не хотілося повертатися додому.
Через кілька днів по селу прокотилася чутка, що при спробі зрубати дуба робітники зіпсували бензопилу і страшенно лютували, адже від контакту цепу із цвяхами аж іскри летіли. Не одразу вони зрозуміли в чому річ. Коли виявили, що дерево «шиповане», то тимчасово вирішили відкласти свою хижацьку справу.
– Хлопці, ми перемогли! – з радощів вирвалось у мене, коли з друзями зустрілися біля річки.
– Все ж таки мій батько мав рацію: преса – велика сила. А я не розумів цих слів. Якби не та Сашкова газета, то наш гігант вже лежав би на землі, – сказав Микола.
– Це точно. Молодець, Сашко! – промовив Василь.
– Чого це ви, ми всі молодці, ми разом зробили свою справу, – кинув Сашко, якому було приємно, але незручно через те, що його хвалять.
– Так, але будь-якій дії передує ідея. Вона була твоя, – плеснув по плечу скромного товариша Василь.
– Ідеологи?! – голос Кошелька, мов грім, пролунав у наших вухах. Грізний голова сільради стояв за нашими спинами, тримаючи праву руку на боці.
«Все, кінець», – мигнула у мене думка. Петро Петрович чув нашу розмову та й здогадатися йому неважко, що до «шипування» причетні ми, бо напевно, він ще не забув про наш візит до нього.
– Я вам тепер покажу, шмаркачі! – крикнув в істериці Кошельок, з рота якого аж слиз виприснув і опинився на моєму обличчі. Я одразу витер щоку, бо стало так огидно, як не було ще ніколи в житті.
«Не гарно плюватися», – хотілося кинути, але утримався, бо не в тому ми перебували становищі, коли можна дозволити собі сказати, що думаєш. Тепер нам загрожували неприємності вдома, з міліцією… Боже мій, як з цього виплутатися. І не знаю, що би було далі, якби у Петра Петровича не задзвонив мобільний телефон.
Наш кривдник одразу відійшов убік, за кущі, оглянувшись на нас. Напевно, була якась важлива розмова, оскільки Кошельок стояв, наче солдат, ствердно махав головою, ніби співрозмовник бачить його.
Завжди моторний Микола й цього разу проявив свою мужність: він тихенько підкрався ближче до Кошелика, ховаючись з протилежного боку кущів. Я аж остовпів, коли побачив товариша майже поряд із таким страшним нам головою сільради. Що він робить? Навіщо чортові в зуби лізти?
Після телефонної розмови Кошельок повернувся до нас більш спокійним, щоправда ще лякав міліцією, здивувався де зник «четвертий опришок». Зрештою, Петро Петрович кудись поквапився. Було очевидно, що після дзвінка у нього виникла якась серйозна справа і він не мав наміру відкладати її, зважаючи навіть на те, що розкусив «шмаркачів», яких обіцяв жорстоко покарати.
– Хлопці, нам треба йти за Кошельком, – промовив Микола, повернувшись з-за кущів.
– Ти з глузду з’їхав? – кинув Василь.
– Петро Петрович зараз має зустрітися з людиною олігарха, – заявив Микола, – Зустріч відбудеться біля смерекового лісу. Одне слово, я підслухав телефонну розмову. А ще би треба дізнатися, про що йтиме мова на тій зустрічі. Як кажуть, хто володіє інформацією, володіє світом.
Попри те, що погрози голови сільради на нас нагнали страху, ми наважилися крадькома прослідкувати за ним. Байдуже, нема чого вже втрачати.
Й справді, біля лісу Кошелька чекав чорний джип. З автомобіля вийшов високий молодий чоловік у чорному костюмі і темних окулярах на очах. Поздоровавшись, обидва сіли у машину, але нікуди не їхали, та й сиділи там не більше хвилини. Відтак, Петро Петрович відчинив дверці іномарки і попрямував у напрямку до села, а джип розвернувся і поїхав у інший бік.
Не треба було бути надто спостережливим, аби помітити, що у машину голова сільради сідав з пустими руками, а звідти вийшов із невеличкою чорною сумкою. Що у ній? Це питання наразі нас турбувало найбільше. І дуже хотілося задовольнити свою цікавість, оскільки розмову Кошелька з паном у темних окулярах підслухати не вдалося. Навіть якби вони розмовляли не у машині, а надворі, все ж нічого б не почули, бо непомітно підкрастися ближче було майже неможливо. Навіть спритний Микола цього разу не ризикував.
Ми продовжили слідкувати за Петром Петровичем. Він швидким ходом наближався до власної садиби. Далі ми піти, звісно, не могли, бо зайти у двір до свого ворога – це вже занадто. Однак, ми наблизились до огорожі, якою був обведений дім і все господарство голови сільради, та спостерігали за ним крізь щілини.
Спочатку Кошельок забіг до хати. Схоже, дружини не було вдома, оскільки двері він відчиняв власним ключем. Незадовго вибіг і пішов до комори, що була прибудована до хліву. Звідти вийшов з лопатою і за хатою почав копита яму, попередньо акуратно знявши дернину…
***
Того дня для мене все обійшлося добре, оскільки батькам Кошельок ще не встиг повідомити, що «ваш син – хуліган і бандит». А от Сашкові і Миколі не пощастило, бо їхні батьки того ж вечора про все довідалися і добряче відлупцювали свої чада. Василеві теж дісталося, щоправда лише моральних повчань, бо його тато доволі демократична людина і, перед тим як братися за ремінь, вирішив усе докладно з’ясувати.
Я не тішився своїм щасливим випадком, бо знав, що завтра подібна кара чекає і на мене. Вже того вечора хотілося в усьому зізнатися, пояснити батькам, що якби не наші дії, то дуба вже би не було. Але вони не зрозуміють. Навіть якщо розкрию таємницю про нашого сільського голову, тато скаже щось на зразок «чому пхаєшся куди не треба?» або «тобі більше за всіх болить?».
Вночі я майже не спав, крутився з боку на бік. Заснув лише над ранок та й то ненадовго, бо прийшов Василь і розбудив мене. Він повідомив, що Микола і Сашко під домашнім арештом, а Петро Петрович прямує до моїх батьків, щоб розповісти їх про наші «злочинні дії».
– Чому так рано? Ще лише восьма година. Мабуть, у цього проклятого Кошелька безсоння, – обурено промовив я.
– Безсоння? – перепитав Василь. – Ні, він просто погана людина.
– Знаю. Вчора переконався…
Раптом у дворі знявся галас і гарчання собаки.
– Боже мій, батько ще не прив’язав Бурка, – скрикнув я і миттю схопився з ліжка та побіг на подвір’я, а за мною Василь.
Мій пес вчепився у праву руку Кошелька, а той переляканий кричав не своїм голосом.
– Бурко, до мене! – скомандував я. Пес покірно виконав наказ, оглянувшись на порушника, що посягнув своєю присутністю на чужий двір.
Того дня до нас навідалась ціла група міліціонерів разом з Петром Петровичем, права рука якого була забинтованою. Ще до того я отримав очікуване покарання від батька і моральні повчання мами.
Мораль… Що воно таке, коли усі по-різному це розуміють. А справедливість?
Кошельок таке всяке розповідав міліціонерам, що я аж дивувався про кого йде мова. Виявляється, я з моїм другом Василем навмисно спустили Бурка з ланцюга аби той загриз голову сільської ради. А все через те, щоб народний обранець не доніс істину про нашу з хлопцями «терористичну діяльність» в урочищі Дуб, де влаштували страшної сили вибух, який загрожував життю двом десяткам чоловік; у дуба забили цвяхи, через що пошкодили майно громадян, а точніше бензопилу, і цим самим спричинили загрозу життю і здоров’ю робітника, котрий намагався спиляти дерево. І якби не він, Кошельок, то терористи, тобто ми, продовжили б займатися злочинними діями, в результаті яких не обійшлось би без людських жертв… А ще сільський голова звинуватив моїх батьків у тому, що не займаються вихованням свого сина, який «ходить мов блудний син». «Вас батьківських прав треба позбавити, а оцьому – дорога в колонію», – сварився Петро Петрович, розмахуючи лівою рукою.
У цей момент заплакала мама.
Мені стало дуже боляче, що через мене їй доводиться чути такі слова. Я чудово знав як мама і тато люблять мене, дбають про мій добробут, а цей таке говорить.
– …Замовкніть! – вирвалось у мене.
– Що я й казав? Чуєте? Чуєте як він з дорослими розмовляє? Хіба діти з нормальної сім’ї можуть так поводитися? – твердив своє Кошельок.
– Замовкніть, кажу! Хто дозволив вам ображати моїх батьків? Якщо я в чомусь винен, то я відповім, а маму й тата облиште.
– Ой, який герой! – іронічно промовив Петро Петрович.
…Допит тривав доволі довго. Мені довелося в усьому зізнатися, але я пояснив слідчому, що нікому і ніколи ми з друзями не хотіли зла. Навпаки, спроби захистити дуба робилися з добрим наміром, а сільський голова навмисно усе перебільшує. Йому байдуже чи буде дерево радувати селян своєю красою і могутністю, чи не буде, адже він отримав хабар і закопав його у землю, за власною хатою. Думав, що обгородив будинок високою огорожею, то ніхто нічого не помітить. Але не так то сталося, як гадалося. Не знаю за що той хабар, але я впевнений, це якимось чином пов’язано з будівництвом поблизу нашого дуба.
***
Прекрасне дерево мого щасливого дитинства… Воно для мене таке дороге. Заплющивши очі, обняв дуба і поцілував. У ту мить хтось торкнувся кінчиків моїх пальців на лівій, а потім і на правій руці.
– Друзі! – радісно вигукнув я.
Ми разом взяли дерево в обійми і ще довго так стояли, сповнюючись енергією могутнього велетня, на якому була прикріплена табличка з написом: «Пам’ятка природи. 800-літній дуб».
