Дурня. Справа не в якомусь міфічному запійному характерові. Усе прозаїчніше я – холерик, а іще скорпіон. Не можу працювати інакше… Хоча, одна підозра все ж підточує свідомість: - мушу заповнити увесь свій час аби й секунди не залишилось думці про випивку, (часами удається утриматися місяців два, або й три, бувало й півроку) - мій тихий, особистий, персональний подвиг... Країна не знатиме свого героя. Це справді, бій, бій нещадний з тим драконом, що живе у мені і давно уже просить: «Дай!»
- Знаю чим закінчиться це моцування, бо так було завжди. Рано чи пізно, почну свого “дракона” трішечки підкормлювати… Свято вірячи, що лише трішки. Лишень ковток, не більше 100, 200, 300 грамів… Після трьохсот бажання контролювати себе щезає…
Ні, це іще не запій! Буде тиждень, можливо, навіть два чи й три життя в ілюзії, що п’ю, як всі, що врешті освоїв мистецтво пиття…
Придались ази йогівської медитації. Сидячи в кабінеті колишнього палацу Потоцьких, навіюю собі, що я справді значне “цабе”. Сам настільки переконую себе у своїй брехні, що й інші починають вірити, і… позичають гроші, з легкістю віддають їх під якісь міфічні проекти. Насправді, мені жодного хосену із тих грошей, більшість усе рівно треба віддати за оренду приміщення, на платню персоналу. Насправді - усе життя я винен самому собі. Тепер настав час розрахунку. Я банкрот. Навіть це визначення надто високе для мене, бо банкротом може бути той, у кого щось таки було. Я потенційний банкрот, банкрот по житті. Напевне людям дуже важко визначити ким же насправді я був, бо ж виступав у стількох іпостасях...
Авантюрист? Але де бодай одна моя авантюра, про яку варта б розказати? Задуми бували справді блискучі, та ніколи не доводив їх до кінця. Вистачало мене лиш на те, аби почати, розкрутити…
Можливо, алкоголь Божий захист від мене самого? Господні віжки? Біла цегла в червоному колі? Та коли так, коли сам Всевишній мене зупиняє, видати для чогось Йому таки потрібен. Невже приготував мені місію, по житті про яку й не підозріваю, та яку все ж належить здійснити? – Думка справді гріховна. Я із тих, як не мають права мати право…
Сам не бажаю розплутувати кужіль мого життя. Чи й сам Господь захоче?..
Коли називаю своє життя обманом, роблю це з якоюсь насолодою - отримую дивну насолоду обливаючи себе брудом. Тепер теж брешу найгіршою у світі брехнею, брехнею собі самому. Насправді не погоджуюсь з оцінкою, яку сам собі даю. Ніколи не цінував себе аж так низько. Хай спробував би будь хто сказати мені бодай десяту частину того, що зараз сам про себе визнав! Кожному хто посмів би кинути камінь в мій огород, були б непереливки, спопелив би, розтоптав без жалості.…
Сам довів себе до такого? Напевне – ні! В душі промовляли чиїсь голоси. Лаялись, слали прокльони, бісівська фанаберія! Не доберу, який належав саме мені? Чудово знаю що це таке. Пару років тому знайомий психіатр запитував: чи чую голоси? Тоді іще не чув…
«Білочка» не лякала. Гірше, що не міг визначити, де саме мій голос, моє власне «я»? Чи його вже взагалі немає? Втратив назавжди?! Й вороття ніколи не буде?
Хочеться вірити, що той перший голос що шматував мене доладно укладеними фразами, таки голос моєї душі. Та чий другий? У якому не усе можу добрати, але наполегливо-нав’язливий, що іноді заглушає перший: “Не карайся, не ятри душу, обманюй до кінця, ти зможеш усіх обманути. Головне - не показати тим дурням, який ти насправді. Забудь про своє «я», Роби себе для інших, виліпи який завгодно образ, не хвилюйся, повірять, люди радо вірять брехні, воно й надалі усе буде добре. Був іще й третій, несміливий, ледь чутний.
- Може усе таки досить? Уже й зараз годі вилізти із тієї трясовини? Іще трохи й так зассе, що не зможеш тут навіть дихнути… Та промовляв він боязко, нерішуче, ледь чутно, якщо правду, не намагався його й почути.
- Надурити усіх... Звичайно, приваблювало найбільше. Сотвори черговий фетиш, ляльку - зроби із себе те, чим ти не є...
Звідки в людини це прагнення приймати чужу подобу? Напевно каштан, що росте побіля хати, не хоче здаватись дубом? Галка не мріє нап’ялити на себе оперення сороки?! Найостанніший псюра на смітнику не прагне бути кимсь іншим… Тільки людину постійно не влаштовує її місце під сонцем, зрештою, тільки людина вміє брехати… Усе від того!
Навіть коли мені дуже погано, коли душа готова розпрощатись з тілом, не перестаю блазнювати. То хто ж я насправді? Невже таки загубив сам себе, і вже ніколи не загляну у власне своє обличчя? Хіба лиш там, на суді у Всевишнього мені відкриють ХТО Я. Кажуть, там усе буде «виявлено» phaneroo (не полінувався докопатись до суті того грецького слова), а означає воно «виявляти відкрито, або на людях», отже Бог перевірить та відкрито об’явить істинну сутність моїх потаємних діянь – мого характеру, моїх слів, усіх моїх справ, мого ставлення до інших, моїх мотивів, відсутності у мене любові… Чи, бодай там зумію це прийняти?
Може все це заплутую, бо маю вутлу надію, там, на праведному суді, мене теж не ідентифікують? Може й заплутував своє життя в надії, що навіть ТАМ не зможуть віднайти і зв’язати кінців?!
У житті завдяки всіляким вивертам, вдавалось займати якесь пристойне місце. Невже ТАМ полечу через усі сходини у сам низ?
Вип’ю, аби не лізла в голову вся ця дурня! Закінчились всі запаси, треба вийти в магазин – старанно як завжди одягаюсь, уважно приглядаюсь своєму обличчю – висмикую волосини що чомусь вирішили кущавитись на вухах, ні таки треба одягти гольф – шия почала видавати мій вік …
Усе життя боявся старості: по ранках, (звичайно, коли не в запої), бігав, обливався холодною водою, умивався уриною, аби обличчя було гладке, й не проявлялись зморшки, ходив, витягнутий мов струна, знався з молодими дівчатами, та усе ні до чого, вік брав своє - нікуди не дітись від старості, від яловості, від постійного болю в попереку. Тепер починаю розуміти - не стільки боявся видимих ознак старості, як, хіба, підсвідомо відтерміновував час, коли таки треба буде стати перед СУДДЕЮ, аби почути про себе правду, ту правду, якої все життя боявся…
