Вона була чесна, без усіляких там лозунгів,
взагалі нічим не прикривалася, отак й любила себе, оголеною
(Майже Літвінова)
Я забула якою я є
І про крила, що то є моє
(Герда)
(красива жінка, спокушає)
Я тремчу. Вдивіться........павутиння огорнуло мої плечі, груди, воно коливає мене і я спалахую звуками. Я – музика. Мене вносить до ваших осель, у ваші душі, у ваші почуття. Я не захищаюсь, не рию окопів і не клацаю затвором. Я тремчу. Уся... я розкриваюся...ось воно, моє життя, туго вкладене сповиванцями: нотні зігзаги, тонкі пільці, ніч...Я люблю себе. Суперчесна та супермузична, в моїх шатенових очах – ре. Дзенькую бардзо що слухаєте, відтоді я починаю...
(оповідає) В моїх піснях немає кінця і початку, немає добра і зла. Я заколисаю вас, притисну до свого серця і зовсім трішечки – опущу. Там тепло і там народжуються звуки. Ви розкриєте мені свої обійми поцілунком і замружитесь від щастя. Так було завжди, відтак буде і тепер. Потім ми розійдемось, а я останнім “ля” залишусь дзвеніти у вашому тілі, десь нижче, там, де вгасають всі звуки.
(з награною приреченістю) Я екзистенційна, це успадковане і невичерпне за визначенням. Солодкими, як у сирени, розливами я віднайду вашу душу і приготую з неї найтоньшого смаку паштет, пригощу вас: “Гей, хлопче, наразі два драй мартіні та гілочку мирту”, якою звінчаємо наше блюдо. Паштет з печінки аудиторії поглинається швидко, потім – кашарель, солов’ї з воронам та запах хвої у ванній. Добривечір, Вечір. Я запрошувала тебе на вечерю, але, бачу, з тобою приплентались ще двійко старих друзяк: привіт артистам німого жанру! – музика не обов’язково повинна випромінювати назовні – ми це знаємо. Розкраявши внутрішній простір на квадранти і розташувавши там королів, королев, слонів та пішаків, Музика свавільно зриває з себе труси і що ж ми бачимо? ...(неначе легкий відступ після риторичного питання) (Далі б безсумнівно вбачив би яєчки Фідія, без яких йому не співалось і не малювалось. Ми ж знімаємо капелюхи, присипаючи свій внутрішній простір пір’ям та іншим неліквідом, шаркаємо ніжкою, робимо поворот на 180 і знерухоміємо, бо саме в цей час десь береться скрипка. Вона підбирає розірвані згарячу музичні труси, з тугою дивиться в оті дірки, що їх наробила музика, питається в Бога поради і не діждавши її, віддає йому свою душу. Ну й грець з тобою! (далі йде лайка тонкої панни, очі в прищурі, слова неначебто випорскують з вузької шпарини поміж губ, легка зверхність у голосі і таємна насолода від цих брудних слів). Стара хвойда, говєнна клошарка, жебрачка, муза необдарованих римовиків і текстовиків. Ау фідерзейн, скрипка!
(підбиваючи підсумки і легенько знизуючи плечима)
Еклектика, пані та панове. Падам-падам-падам
(швидкий але плавний перехід) Але я – Єва Браун. Моя рука впевнена, мій слух чудовий, а тіло чуйне. Я вдягаю свої крила, здіймаюсь у небо і зупиняю час. Алілуйя.
Ось на мотузці висить музика. Це моїх рук справа, я не поспішаю забирати стільця з-під її ніг, а зхрещеними руками торкаюсь свого духовного серця. Я дивлюсь на свою музику і пригадаю вираз стародавніх китайців: “Музика повинна бути радісна та спокійна, тоді у державі панує щастя”. Але, ми – щасливі? Тоді я вам заспіваю, заспіваю про те як маленька дівчинка боязко торкається клавіш, інструмент заплямовано свічним огір’ям та мереживом. “Во-са-ду-лі-во-го-ро-дє-бє-га-ла-со-ба-чка...”, золотаві кучері погойдуються, експресія зростає, фортепіано розчиняється у собачому валуванні...ось вони – сходи у небо, туди, де прикріплено (ким? чим?) мій мотузок, на якому висить мій м’юзік. Шовковий мотузок, (грайливо пропонує) спробуйте-но...
(погляд героїні здіймається догори, в замисленому блаженстві, зупинився, застиг, вона на хвильку щезла, з нею – й аудиторія. Через секунду з натугою вона повертається, вириваючи себе з блаженого стану, безсила.
Начебто прохання, але наразі й трішки сердиться на аудиторію котра вимагає її повернення) Досить про музику, я втомилася. Мені зле, налийте п’ятдесят рому, тону в м’якому дивані. (знову починає набирати сили, з’являється чисто жіночий легкий сарказм). У голові пробка, у серці дірка, на ногах мозолі. Мандруюча мадонна – це я. Гов!, пілігріми, ануж бо помузичимо трішечки. (починає забуватися, іі начебто несе у човнику, але з іншого боку вона чудово усвідомлює про що вона говорить). Я пропоную вам пізнати насолоду спільного сприйняття музики, бо ніщо не наблизить нас одне до одного так як це. Легким рухом я приховую свої босії ноги, підтягую до себе пілігріма, хапаючи його за борідку – так я створюю настрій. (починається поступове зростання гучності голоса, рахування дій майже за відсутності пауз). Один, два, три. Я видобуваю вічне ля, пілігрим підспівує, я потопаю в його очах, стрибнула, впала, падаю, чорна діра, час б’ється на кванти, обрій подій спливає, мене віджимає до центру, там, (на короткий час зависає, гальмує, зменьшує швидкість) де розмаже й виплюне з іншого боку, в антисвіт, з його антимузикою. Де зачаровують не звуки, а паузи, де сплачують не за слова, а за пропуски, де стокатто перетворюється на легато, а фуга Баха на жахіття Шнітке.
(майже пошепки) “Зберіть мене” і хтось нечутно ставить мій вініл (крещендо від шепоту до захвату). О, коханий голос, о музика всіх музик, о нескінченне щастя плескання рук, мозку, життя. Смерть буде обходити нас, я обіцяю тобі це, бо ти – мій Бог, бо ти – це я. “Ми смєжєни блаженно і лєгко как лєвоє і правоє крило*… Гдє твої крилья, коториє нравілісь мнє?** Наразі вони опущені, кинуті долу квіткою анемони, блукають першими незвільненими акордами у наших душах, закликаючи до споріднення і молитви, до оранки і адюльтеру, до зради собі у фіналі, бо не зрадиш – не зрозумієш. Візьми мене й виплюнь, закликає музика, розчини мене, якщо не в змозі – розчинись у мені, солодка моя, білявочка. Давай-но танго, хочеш танго? Танцюю, вимірюючи свої па з мотивом, що струмує з мене. Хочеш до Парижу? Там весна, шансон, родимка над верхньою губою та запах бузка. Хочеш до Парижу? (як тихі відгомони, згасаюче відлуння) Хочеш до Парижу...хочеш до парижу...хочеш...
