Tam,De Ne Pracye Internet i Zori Duvlyatcya Na Nei…
Все було блискучо – гарним і якось по-голлівудському красиво. Черговий хіт Великого режисера. Романтикою та солодким болем пронизаний ввесь їхній час. Трохи з додаванням перцю – як його характер, молока - як її шкіра, темноти – як їхні очі, відстані – як невід’ємний елемент цих стосунків, плюс інет – як засіб зазирнути у джерело душі, прочитати листа і написати новий. Кілька електронних рядків, за особистим стандартом, знову сповнені обуренням, сумом, трепетом, чеканням й ще не зародженим коханням. Вічного кохання…Її засіб зняти втому й не думати про нього – сісти в крісло, де її “намарафєтять”, і, хоч-не-хоч, посміхайся камерам. Бо це не життя, бо просто так треба. Нудно,але треба. Ми живемо, бо так треба,але ж нас не тримають на ціпку. Є ми – нема нас…А він…Якось казав мені, що дуже довго завойовував її прихильність. Це „довго” тривало десь з місяць, а вона пам’ятатиме його все життя. Довго. Вічно. Скільки відміряно. Ресторани, квіти, прогулянки під нічним небом…Саме в цей час зорі відкриті, чисті, так само, як і їхні почуття. Вони разом йшли, тримаючись за руки – дві небесні зірки на грішній землі. Зі звичайного пекла, де вони жили щодня, потрапляли у бажаний рай,де щось особливо пахуче, сповнене їхніми ароматами, рухами, подихами, зізнаннями зближувало їх ще більше. Вони не знали що буде завтра, чи мають ці стосунки майбутнє…але точно знаю, він захоплювався нею,кохав і намагався зберегти. Але…знову “але”, нема взаємин без “але”. Її чекав літак – робота. А молодик тут, з найкращим другом, заглушував біль келихом пива з сигаретою, чаркою горілки з сигаретою чи сигаретою з баскетболом. Він добре грав у баскет. Пам’ятаю. Та це вже інше. Вони були відділені відстанню в тисячі кілометрів, великими літаками й шумними аеропортами. Допомагав доторкнутись один до одного інтернет. Це сумно, бо дві людини спілкуються e-mailами, клавою та мишкою. Він чекав її. Вони розійшлись: Мілан- Києв-Черкаси; Початок –Любові –Кінець. Здавалося б, їхні дороги розрізані, як стрічка – надвоє; у неї своя половина, у нього- власна. А початок був же один, спільним, вони були суцільним полотном, тепер – одні нитки. Але…вони з однієї матерії. Вона не видалила його номер, а він не забув. Створив спільний альбом, де на фото дві закохані людини, два серця, щасливі очі, перспективні долі. Хто знав, що одна з них обірветься,рано. Він говорив про неї зворушливо,ніжно, без театру й акторів, без образ. They are broke up…but in his words I heard, that love still alive. Все це- реальне кохання,яке переросло у вічність, час чекання, скорбот, запитань без відповідей, відвідань уві сні, монологів душ. Між ними був вогонь, який затушили її сльози. Він не був ідеалом, мав вади, але душа його чиста. У ньому був Всесвіт…Кажуть, Світ безмежний, згодна,його Галактика - суцільне вмістилище чистоти, доброти, любові, дружби…сигаретного диму й похмілля. Батьки викохали його в любові, а та дівчина продовжує дарувати йому свою. Там, де він є, інтернет не працює. Він там, десь в небі, сяє зіркою над її головою, цілує наніч і стоїть позаду. Він відчуває. Я вірю,вона вірить, він відчуває. Спочатку це було схоже на сюжет нової драми розрекламованого кінематографу, але кіно…це сухо, дорого й награно, де акторам, за успішно пущену сльозу, вручають “Оскар”, а в житті…люди плачуть не за гроші.
