Моя бабця Мусія Вікторівна (дід її лагідно називає Муською) дуже любить потеревенити. Цього права у неї ніхто не відбере. Тим паче, що на вулицях гуляє демократія. Сьогодні, як, власне, і кожну суботу, ми вирішили провідати бабцю й послухати її історій з життя. Щоправда, до кінця її розповіді дослуховує лише моя меншенька сестричка Оленка, котра, відкривши рота, мов губка, вбирає у себе все бурхливе життя бабці, а потім цілу неділю переказує мені… Я ж, як правило, завше не витримую подібних випробувань й засинаю.
Сьогоднішній вечір може теж не стати виключенням із правил…
Зайшовши до хатинки бабці, я помітив, що настрій у неї досить піднятий, мабуть, дідусь анекдоти за старою звичкою травив… Тож роблю висновок, що заснути сьогодні доведеться трішки пізніше… Можливо щось розповість цікавеньке…
- Оце, внучатка, - починає сивоголова бабця й на її зморшкуватому обличчі з’являється усмішка. Тільки заради неї я і Оленка слухаємо всі її розповіді. Її усмішка зачаровує. – була я колись молода, красива…
- А зараз, шо? – бовкнула Оленка.
- Зараз просто красива. – відповіла бабця й знову посміхнулася. Боже, яка ж у неї ангельська усмішка. – Ото ж я діла творила. Е-е-й, куди зараз цій молодьожі братися! Ото ми раніше могли розслаблятися, не то, шо зараз… Водка, дівки, цигарки… Ех… - бабця змахнула рукою й подалася поглядом десь на років тридцять в минуле.
- А шо ж ви таке робили цікаве? – питаю я, адже ж я уже парубок, до дівчат бігаю, як не як, а шостий клас. Треба дізнатися усі секрети від старших. Нашорошив вуха.
- Та, веселилися. – буркнула бабця. – Оце згадую, як ми з дідусиком летіли на жовтому міціклєті з діскотєки… Ото було… Діду!!! – зненацька горланить бабця й не дочекавшись відповіді, продовжила оповідь далі. – Ото летіли ми, а не їхали. І тут мені збрело в голову прокататися за кермом. Довго я діда просила, доки не впросила. Посадив він мене за руль, я дала газу і, знаєте, поїхала… Не довго, правда, їхала…
- Скільки. – Оленка від цікавості аж рота привідкрила.
- Трішки.
- І??? – поцікавився я.
- Приїхала. – гаркнула бабця.
- Додому?
- На дерево. – посміхнулася бабця. – Одне колесо повисло на товстелезній гіляці молодого дубка, а ми з дідом злетіли з міціклєта, як тільки я з’їхала з дороги…
- Кла-а-а-с. – Оленка підстрибнула й почала хлопати в долоні.
- То ти так і не навчилася їздити на мотоциклі? – запитую я.
- Та навчилася. – відмахнула рукою бабця й нахилилася поближче до нас. – Ваш дід тоді працював трактористом у колгоспі, на роботу їздив цим самим жовтим міціклєтом, залишав його на бригаді, а сам йшов у поле. Ото, доки він у полі, усі, кому не лінь, гасали міціклєтом по селу. Ото раз мені набридло, я пішла до бригади, бачу стоїть міціклєт. Думаю – заведу й поїду. Еге, де там…
- А шо? – питаю я. – Хіба це складно?
- Без ключів, знаєш, ще й дуже…
- А-а-а…
- Але ж я – баба з огоньком, я колись бачила, як дід вставив три спічки в замок запалення й міціклєт заводився. Я теж вставила, завела й тихенько поїхала додому. Міціклєта загнала в гараж й пішла готувати вечерю…
- А дід, шо? – задригала головою меншенька.
- Шо-шо. Чекала я на нього весь вечір, немає його й немає. Думаю, мабуть, уже десь загуляв, мабуть, вгостили солоденькою і десь під забором ніч ночуватиме… Чекала до ранку, коли він прийшов… Тверезий, правда.
- Де ж він був? – уже не можу витримати я.
- На бригаді. Міціклєта шукав…
В хаті на мить прозвучав лункий сміх.
- От, внученьки, ото жизнь. Є шо згадати й внукам розказати. А то сьогоднішні парубки понапиваються й бродять вулицями… Ех… Я б їм зробила… Я б їм побродила… Сталіна їм треба… Розвели, понімаєш, демократію… Тьху…
Так ми заходили до бабці на веселі розповіді щосуботи, доки її не стало. Проте, частинка її душі живе у нашій пам’яті через її розповіді. І мимоволі розумієш, що «ото у неї було життя, не то, шо зараз…»!!!
