Ця подія мала місце в Астральному плані Чернігова. Квантова точка - Чернігівська область
Я забрів у Легіон Адського Пламеню, що в Чернігові. „Його не існує?”,- спитаєте ви? Ні, я просто зайшов туди помилково. Хоча ні, брешу, я просив вогонь, щоб мене туди пустили, бо я дуже хотів туди потрапити. Так і сталося. Нарешті...
Мені довелося декілька хвилин пройти темним коридором (Чистилищем), аби потрапити в полутемінь, коли зі мною різко привіталися двоє кращих співробітників Адського Пламеню – я з ними знайомий із попередніх нічних подорожей. Потім прийшов головний. Той самий, що пропонував мені товаришувати ще за квартал до цього – тоді я відмовився. Він по-диявольськи посміхнувся, після чого познайомив мене з іншими учасниками проекту: всіх їх ввели в усі галузі міста, тому їх просто неможливо вирахувати. Хіба що досвідченим озброєним оком Янгола, що бояться туди, куди я забрів, навіть залітати. А тих, що не бояться, в кращому випадку вбивають, а в гіршому – відловлюють на півдорозі. Вам краще не знати, що з ними там роблять, на тій Півдорозі, тому я казати не буду.
Із картотеки я обрав собі одну з працівниць пабу, Віку. Я її одразу полюбив... За нами зачинилася шафа й ми опинилися майже в кімнаті, в якій було одне лише ліжко. Хоча, дуже навіть можливо, що там було щось іще окрім цього ліжка, та я не звертав на решту ніяковісінької уваги, бо воно було прекрасне... Ні, не ліжко, а те, що лежить на ньому... Точніше, та...
Її сумління лежало в чорному бюсті й чорних, із тілесними візерунками, трусиках. Коли вперше торкнувся до її чутливої ноги, відчув, що в неї хтось є – читаю думки. Та вона, мабуть, настільки мною захопилася, що дозволила моїй лівій руці торкнутися до її тендітного соска. Щоправда, вона опустила голову вниз і пильно (поки що неприхильно) глянула в мене крізь очі, завбачивши в моїй душі щось таке, чого я сам не знаю. Вона так красиво розсунула зручні ноги вбік і вгору, що її екстаз повним ходом відчула моя душа, яку пробило електричним струмом її брунатних очей. Нам вдалося усамітнитися в ніжному екстазі на півдня, що пролетів зі швидкістю світла, коли не швидше. Її лоно разом із нею тендітно вигиналося під моїми диявольськими пальцями. А ще вона цілувалася найліпше в світі: я їй так і сказав. Вона прикро засміялася. Нарешті я знайшов свою вогняну половину. Але де?..
Тоді, скільки себе пам’ятаю, прийшов головний, що вручив мені посвідчення, в якому значилося моє нове ім’я – GodEvil. Виявляється, мене прилаштували до співробітниць пабу. На щастя, там працює чорнява Віка – чарівна танцівниця. В паспорті мене зробили дволиким: з одного боку документа розташувалася до еротичності маленька дівчина (я), з іншого – патлатий, стильний (та не сильний) хлопчина (теж я). Картку запхнув у задню кишеню й пішов на роботу, бо, по-перше, гульня скінчилася, а, по-друге, треба відробляти день, тобто, півдня з Вікою. Тим паче, я новенький серед цих культових осіб, тому треба показати себе. Випробувань було багато, та найважчим було останнє: піраміда.
Це така собі вулична аудиторія з невидимим непроникним парканом. У ній ми більше схожі на мишенят у клітці, аніж на людей... Нас, мов тих собак, кинули всередину, що кишіла злими (дуже злими) собаками. Зі мною була Віка – трималася за мою тендітну руку. Хижі тварини не довго чекали, і, не довго дивлячись, хижо кинулись на нас, бо хотіли налякати. Та в мене, на щастя, страху до них не було, бо ж це четвертий вимір і вони нас не згризуть, коли ми не захочемо (в четвертому вимірі відбувається все, про що думаєш, а те, про що не думаєш, не трапляється). Тому одна з них (собак) подумала про мене, через що й учепилася за одіж, що висіла на моєму животі, бо накинулася. Зняти її не вдалося, а просити я не намагався, бо вагався, і, тим часом як довкруж купчилося дике гарчання (що потихеньку вбивало інших конкурсантів), кляту собаку вдалося „переманити” на рукав, за який вона міцно (я б навіть сказав намертво) вчепилася. Я почав розмахувати нею (собакою) довкруж себе (на рівні колін) правою рукою (не лівою) і зрозумів, що вона безсило бовтатиметься рукавом, бо вчепилася назавжди. Ще я зрозумів, що зробив напрочуд правильно: собаки заскулили, бо не хотіли їсти свого. А ще вони не хотіли образливо, мов люди, дивитися в мої вічі, що й робили. Їхньою ж собачою зброєю воюю, а важко це – доводиться стежити ще й за Вікою – вона пильно (теж намертво) вчепилася за мою руку. Щоправда, не зубами, а руками, бо вона не собака. Скоріше, фея. Фея мертвого царства. В результаті усього вищесказаного ми втрьох (я, Віка і собака) подолали ці трикляті перешкоди й добігли до кінця. Собака розчинилася у повітрі або чимсь іншим, чим заполонений простір. Наприкінці адського пламеню на нас чекали відкриті ворота зі сплаву, що несли собою не менш адську символіку. По боках від неї вишикувалися провідники – імідж-мейкери Аду – що колись теж проходили через цей іспит.
За воротами нас чекав головний помічник Диявола, який щиро відмітив наші (в першу чергу мої) заслуги і щось мені дав. Мабуть, подарунок. Подарунок від Диявола подивлюся вдома, коли він у мене є. Дивлюся – ключ. Невже мені дали хату? Добрячий дар – нічого й казати. Потім той самий помічник шепнув мені на вухо щось глухе стосовно Віки й відмітив мій вихід із ситуації з напрочуд кусючими злими собаками. До мене ще ніхто, окрім Диявола, до цього не додумався – лише бігти. Тому в мене, оскільки я тямущий хлопець, реальні шанси стати його помічником, що й мені запропонували. На заздрість іншим новачкам, яких поїли. Це революція в домі Диявола, тому ми пішли в бік великого, мабуть, дорогого, чорного авто – мене чекала Віка в подарунок. Що буде завтра і чи буде воно взагалі?
Нарешті я зрозумів, що ніякої Віки на арені поруч не було – лише ілюзія. Тепер вона сиділа у машині з прочиненими для мене дверцятами й щиро усміхалась. „Так-так, на арені її не було?- думаю.- Ну, звісно, не було. Вони ж не будуть приносити в жертву свого співробітника, що займає одну з найвищих посад у конторі, заради якогось мене”. Проте інші обов’язково будуть гарматним м’ясом, бо ж як перевірити професійні навички потенційних послушників, коли не смертю? Сьогодні зранку більшість (тобто, всі, окрім мене) послушників прокинеться мертвими, бо ж вони не пройшли екзамен із собаками, що теж були ілюзіями. Чи, може, нікого, окрім мене, на арені не було? Звідси виходить, що гарматним м’ясом є тільки я... Невже все, що нас оточує – ілюзія? На це питання мені відповість Віка, чия рука лягла на мій лінгам.
