Він пакував валізи швидко.
«Боюсь, що коли не квапитимусь, то з`явиться час подумати над тим, ЩО роблю», - його видавали сполохані думкою очі і тремтливі руки.
Діставав із шафи чорну краватку у несміливо білу смужку, сорочку із брехливого шовку та костюм кольору брудної щирості. Згрібав з полиць свої книги і кидав до валізи. Ті, набиті літерами прямокутні штуки, падали і розтрушували на килим свій трухлявий зміст. Її це дратувало, бо трухлява залишала сміття, а його й без того за останні півроку назбиралось: у щілинах його пояснень, потаємних кишенях виправдовувань, на важких чоботях мовчанок.
Заглядав у шухляди, рився у спогадах, щось там знаходив – відносив до валізи, обережно так, щоб не розгубити своє минуле і не залишити в її кімнаті.
«Ще забери обіцянки і дешеве «кохаю»; вони в бляшанці з-під почуттів», - вона.
Йшов на кухню. Бачив на пательні згорене серце, на столі – виделку, миску...
Закрив валізу, накинув пальто, зашморгнув гудзики, не зачинив за собою дверей, вийшов.
І лише згодом збагнув, що на петельні лежало його серце...
