Мот загальмував, і хлопці злізли. Двоє здоровил, подібні, як пляшки пива: штани, майки, жилетки, руки, ноги, писки. Хвацько пов’язані червоні бандани цілком сховали одному правий, іншому лівий бік голови – чи є там вуха, не розбереш. Правовухий, тросом чіпляючи мот до стовпа, зиркнув через дорогу й штурхнув брата:
– Гля, – і додав, – Право.
Лівовухий глянув ліворуч і заробив ще один штурхан.
– Право, – повторив перший і махнув рукою.
– Ой, ну її. Хіба що дуже хочеш.
З вікна кафе їм радісно махала рукою тоненька дівчина моделі «коза-дереза» – сіра, зграбна і тонконога. Принаймні, здалеку. Правовухий привітно махнув у відповідь і рушив через дорогу. Чорний мот припав до стовпа, задравши в небо глушник, як агресивний кошак класу «міський забіяка». Господар лишив його. Господар повернеться. Лівовухий поплескав мот – свою пристрасть і прикрість номер два – по сідлу і наздогнав брата.
Хоч надходила дев’ята година, людей в залі не було, крім офіціантки у вітрині. Брякнув дзвінок, і коза-дереза повернулась на звук.
– Привіт, – сказав лівовухий – я Вадим, а це Остап. Налий пива, красуне. І я тебе точно десь бачив.
Дівчина охнула, ганчірка й пляшка мийного засобу випали їй з рук. Посмішка щезла, на обличчі майнули переляк, подив, злість – і все сховала люб’язна професійна маска. Остап знічено глянув на ганчірку й позадкував, тоді як Вадим бадьоро потьопав до стійки:
– Ну і пекло! Щось людей негусто. Може, пиво погане? Жартую, жартую!
Офіціантка поспішила за стійку й націдила два півлітрові кухлі.
– Кава, – сказав Остап і передав їх братові.
– Заварну чи розчинну? – глипнула на нього офіціантка. Вадим засміявся:
– Остап каже, що він за кермом, а «кава», – він кивнув за вікно, – це його Kawasaki Z750. Двигун на сто десять коней, на 5-6 тисячах обертів літає, як винищувач, а на 8 виходить на орбіту. І з виду злий, і всередині – звір. Реальний street fighter. Покатаєш дівчинку? – кивнув до брата.
– Спасибі, остерігаюся... звірів, – фиркнула дівчинка.
– Я б сам покатав, але – обмеження технічного характеру... – Вадим хлебтав пиво, як воду. – Слухай, ми точно знайомі. Тебе як звати?
Офіціантка задерла кирпатого носика. Вадим відсалютутвав їй і прикінчив перший бокал. Остап витяг з кишені відчайдушно горлаючий смартфон, ввімкнув гучний зв’язок і поклав прилад на стійку.
– Остап на дроті, – сказав Вадим.
– Привіт, Васильовичу. Давай завтра на десяту. По фасаду – сьогодні балки підвезли, я ще раз прикинув, вони тримати не будуть – або знімай балкони, або розвантажуй дах. Зроби мені хоч мінус три тонни, прошу тебе. Завтра замовник буде, затвердимо. – Сказав телефон чоловічим голосом. Остап перевернув підставку для пива і щось накреслив. Вадим глянув:
– Якщо три середні балкони зняти і полегшити кути даху?
– Краще п’ять, – подумавши, сказала трубка. Остап поморщився і зробив жест рукою.
– П’ять не вийде, – переклав Вадим, – Але до завтра я щось придумаю. Бувай.
Вадим склав телефон, завмер на мить і повернувся до дівчини:
– Згадав, ти – Марина. А от звідки я тебе знаю – хоч убий. Ми завтра з обіду вільні, Остап заїде по тебе. Працюєш до вечора?
– Взагалі-то, я ще не згодилася.
– Правда? Налий тоді Остапові соку, мені сто коньячку і згоджуйся швидше – йому сьогодні ще фасад малювати. – Вадим узявся за другий кухоль.
Остап і дівчина глянули на нього з однаковим виразом, якого він не зрозумів. Зате ці двоє, здається, знайшли контакт.
– Ти не міняєшся, Вадиме... – Зітхнула дівчина і налила. – Завжди вирішуєш за інших.
– Що я, брата не знаю? В нас же один мозок на двох.
– Помітно, – дівчина повернулася до Остапа. – Як ти це терпиш?
Остап підвів голову, і їхні очі зустрілися. Вона порожевіла, а в очах хлопця запалився вогник: такий, певно, осявав перехід Суворова через Альпи. Вадим пильно глянув на це й підвівся:
– Де вбиральня?
– Від вас ліворуч. – Марина отямилася й потягнулася за порожніми кухлями. Вадим рушив направо.
– Ліво, – сказав Остап і махнув рукою. Вадим заклав віраж між столиками і вийшов на правильну траекторію. Його трохи хитало. Він почув голос Остапа:
– Знаю.
Коли Вадим повернувся, голубки мило туркотали, точніше, туркотала дівчина. Остап же заповнював паузи вигуками і прийменниками. Замовлений Вадимом коньяк стояв трохи остронь, тож вклинюватися між ними потреби не було. Вадим узяв склянку і став терпляче чекати завершення бесіди. Але ці двоє знайшли один одного, тож довелося узяти собі ще пива, і ще коньяку, бутерброд, чіпси, знов коньяк. На цьому етапі кімната нахилилася під дивним кутом, але він не приділив цьому уваги, оскільки звик, що простір щодо нього поводиться свавільно. Скільки він себе пам’ятав – сторони світу крутилися, ніби він сидів усередині гігантського компаса, предмети постійно міняли розмір і положення в просторі, який мав звичку зміщуватися і вигинатися. Принаймні, іншого пояснення своєму топографічному кретинізму він не бачив.
В певний момент він зауважив, що ті двоє вмовкли і якось підозріло поглядають на нього. Відгорнув рукою копу порожніх кухлів і склянок, шарпнувся підвестися, але кімната попливла, в очах потемніло, він почув звук падіння й маринчин голос:
– Ох, давай до мене. Живу через дорогу – дотягнемо.
Вадима захитало на морських хвилях: то пірнаючи, то виринаючи, він уривками бачив своє перевернене обличчя, ліхтарі високо в чорному небі, рідний металевий бік «забіяки», довгий чорний тунель і врешті – нероздільну глуху пітьму...
Він прокидався важко: в очах – пісок, в голові – свинець, в роті – червоний перець. Якось-таки розліпив очі. Кімната була незнайома. Золотилися штори, здоровий фікус фільтрував по-вранішньому низькі промені сонця. Вадим повернув голову і побачив брата, що порпався в шухляді столу.
– А де Марина? – прохрипів страдник. Остап розвів руками. Вадим зі стогоном сповз із ліжка. – Котра година?
«Вісім», – показав Остап. Вадим підійшов до вікна. Третій поверх, через дорогу – клята кафешка, а просто під ними виблискує омитий росою мот.
– Треба вибиратися. – Вадим почвалав у коридор.
Господині там не було. Вадим узявся за ручку вхідних дверей. Повернув. Натиснув. Потягнув. Двері не зрушилися. Він посмикав ручку. Те саме. Вадим повернувся до брата:
– Ми що, замкнені?
Остап кивнув.
– Як так?
Остап стенув плечима.
– Так де Марина?
Остап зітхнув.
– Здорово. Просто клас. І як ми вийдемо? В тебе зустріч на десяту, – сказав Вадим таким голосом, ніби це Остап учора впився, як чіп.
Остап узяв із шухляди фото, глянув і простягнув братові. Той хвилину дивився, а потім спитав роздратовано:
¬– Персонал магазину, який я закрив два роки тому. Так, поруч зі мною справді Марина, і я справді її обіймаю. Що тепер?
Остап вигріб ще кілька знімків: Вадим і Марина в барі, Вадим і Марина на пляжі, Вадим і Марина під ялинкою.
– Слухай, ну було щось таке. Але як вона тобі до смаку – не питання. А зараз давай просто вийдемо звідси. Маєш її номер? – Вадим рушив до телефона.
Але той задзвонив сам. Вадим зняв слухавку. На тому кінці прохрипіло:
– Слухай, Міхей, жарти закінчились. Через годину в Нерубайському, або свою лялю отримаєш по частинах.
– Гей, це помилка, – сказав Вадим. – Ніякого Міхея...
– Сам ти гей. І мені пох, як тебе звати. Приїдеш один, – відповів невідомий, і одразу ляснув жіночий вереск, аж Вадимові закололо у вусі:
– Хлопчики, будь ласка... будь ласка, хлопчики... – маринчин голос. І довгі гудки.
Вадимові забракло повітря, він двічі глибоко вдихнув, і лиш тоді кинув слухавку й упав на диван:
– Здається, ми влипли. Хто в біса цей Міхей?
Остап розгублено кліпав. Вадим розлютився:
– Хіба це наша справа? Ну зустрічалися. Ну звільнив.
– Любить, – сказав Остап. Вадим поморщився:
– Ну любить.
Вадим ще раз підійшов до дверей, поторсав їх... Остап смикнув з дивана простиню й простирадло, зв’язав між собою, зірвав штору... Вадим скептично пирхнув:
– Мелодрама, блін! Чіп і Дейл тебе врятують! Два хоробрі бурундучки...
Остап перекинув отриманий жгут через спину під пахвами, один кінець намотав на руку, а другий спустив у відчинене вікно. Вадим посмикав:
– Витримає? – Остап кивнув. Вадим глянув вниз:
– Не зависоко? – Остап похитав головою.
Вадим перехрестився, вліз на підвіконня й обіруч вчепився у простирадло. Остап поволі травив, Вадим перебирав по стіні ногами. Тротуар наближався. Раптом Вадима сіпнуло і він загойдався між небом і землею, щиро не тямлячи, до чого він ближче. До низу не діставав, але на скільки? Він не смів поворухнутися і розкручувався навколо власної осі, як грузило на вудці. Тріснуло – і хлопець разом із шторою і простирадлом гепнувся вниз.
Вадим порухав руками-ногами, нервово помацав куприк і підняв голову: брат дивився на нього з вікна, поруч маяв шмат роздертої штори.
– Їдь, – сказав Остап і кинув ключі.
Вадим встав, відімкнув мот й осідлав – чи не вперше сам. Кермо було незвично пружним, простір попереду – безмежним, долоні – липкими від поту. Вадим повернув ключ і мот під ним ожив, наповнюючись диханням і гарчанням звіра. Вадим рубонув по педалі – й простір налетів зусебіч. Кава став гопки, як дикий мустанг, і хлопець кинувся грудьми на бак, аж хруснули ребра. Мот стрибнув уперед на півметра, завмер, хряпнувся переднім колесом на землю, і рвонув з місця під сто. Справа вискочив стовп і кинувся під колеса, Вадим ліг наліво, висік підніжкою іскри, почув виск гальмів, кинув кермо направо, виписав кривулю покришками, розминувся із другим стовпом, скинув оберти, вловив бічним зором рух, натиснув газ, стрибнув уперед на червоне... «Що я роблю, господи», – відсторонено подумав Вадим і вписався в поворот...
Він не міг бачити, як брат, хихикаючи, витяг із кишені інший ключ і підійшов до вхідних дверей... Враз загорлав смартфон, Остап зняв трубку й учорашній голос начисто витер посмішку з його обличчя:
– Васильовичу... тримайся. Дзвонили з міськради, їде комісія... за цей, блін, дозвіл. Кажи їм що хочеш, владнай це, інакше доведеться розбирати чотири поверхи... Отак.
– Дівка твоя внизу. Встигнеш першим – забереш і я забуду про бабло. Програєш – забудеш про неї і я вмикаю лічильник. Ясно? – прохрипів виродок у шкірянці. Розтікшись черевом по сідлу червоного Fazer Yamaha, він підкидав у руці дванадцятисантиметровий цвях. Ще зо п’ять таких стирчали в мішені навпроти. Довкола юрмилася різнобарвна-різномодельна зграя мотів і власників. Пахло пальним і трохи – бійкою.
– Слухай, я не Міхей, і не знаю такого... Це помилка якась... – почав Вадим, але червоний фазер перебив його:
– Та мені пох. Їдеш – чи в писок?
Катакомби у Нерубайському були не з найширших, і плутанка там не найгірша – як на звичайну людину. Але для Вадима і перехрестя забагато, тут же він почувався прищавим підлітком, якого викликав на змагання професійний качок. Можливо, на прямій та рівній трасі в нього був якийсь мізерний шанс, але підземні мотогонки із цим типом – певно, місцевим ватагом – справа приречена. Тим паче, що кава, важчий за фазера на двадцять кіло, потужний і норовистий, в обмеженому просторі рулився значно гірше, а вже стати на колесо чи впасти – точно смерть. Яке перемогти – знайти дорогу назад було б за щастя.
– Їду. – Вадим похмуро застібнув шолом. Натовп вдоволено заревів, засигналив і покотив до входу.
«Брату би подзвонити. Щоб знав, де шукати...» – скрушно подумав Вадим. Остапові, з його чуттям простору та навичками їзди, такі перегони заіграшки, а він сам годен лиш язиком молоти, ні карта, ні GPS не врятують – переплутає право й ліво, та й по всьому. «Помінятись би», – подумав, не знаючи, що його брат мріє про те ж достоту.
Тим часом буйна ватага звільнила в’їзд, хтось прикріпив йому карту на бак, ліхтарик – на шолом, пролунав сигнал і Вадим стартонув. Мот рвонувся стати дибки, Вадим хитнувся вперед, приборкав його і влетів під склепіння каменоломні. Довгий і широкий тунель ішов прямо, прямо, прямо і Вадим витиснув п’ять тисяч, гарячково читаючи карту – в кінці праворуч, коридор, знов праворуч, розвилка, ліворуч, розвилка, прямо, коридор, прямо... Кінець коридора стрибнув на нього з пітьми, він вдарив по гальмах, повиснувши на правий бік, кава клюнув носом і заднє колесо винесло ліворуч. Позаду вискнув гальмами фазер, ледь розминувшисьіз ним. Набір обертів – і кава стрибає вперед, Вадим лягає на бак, фазер із вершником ревуть позаду. Короткий коридор, знов гальма, клювок, занос, виск гальмів позаду, ривок вперед, набір швидкості, гальма, клювок, занос...
Це сталося на шостому чи сьомому повороті – Вадим не лічив. Він здалеку націлився в потрібний тунель – зручний, широкий, поворот сто тридцять градусів – і вирішив відірватися від настирного фазера. На всьому ходу вилетів на розвилку, без гальмів крутнув кермо – і простір відігрався над ним за весь попередній талан, підсунувши стінку під самий ніс. Удар по гальмах, поліцейський розворот... падіння. Фазер, переможно рикнувши, пролетів поруч і зник в коридорі. Вадим лежав горілиць, дихав і слухав, як поруч лежить і дише забіяка. Крекчучи встав, потрусив головою, помацав руки й ноги, послухав... Луна роздробила ревіння фазера на сотню уламків – розбери, звідки. Вадим став над двохцентнерним тілом друга і замислився. Спинив двигун, присів спиною до сідла, одною рукою обхопив кермо, другою підчепив сідло, хитнув, напіддавши задом, ще раз хитнув, ще раз – і мот став на колеса. Вадим взяв карту, глянув... Озирнувся довкіл... Це п’ята розвилка чи шоста? Чи геть сьома, хай їй грець? Вадим замислився. Якщо п’ята – прямо, якщо шоста – теж, якщо сьома – праворуч. Усе-таки п’ята – вирішив він і сів у сідло.
Він спинився, коли згубив лік поворотам, підйомам і спускам. Загасив мотор, вимкнув ліхтар і прислухався. Тиша. Серце калатало десь в горлі, хотілося пити. Блукати тут можна до запаморочення, до останньої краплі пального. Десь в цих коридорах червоний хижак мчить до своєї цілі. Може, хтось подолав би його, але не Вадим. Він скинув шолом, згорбився і закрив обличчя руками. Він відчув сотні й тисячі кілограмів каменю над собою, ніби хтось поклав їх йому на голову. Темрява загусла, і затулила йому рот і ніс повстяною рукавицею, піт закапав із брів, заливаючи очі. «Це страх», – подумав він, – «Я боюсь». І прийшла пітьма – безкінечна, безнадійна...
Скільки він простояв – хвилину? Двадцять? Дрібний стукіт лунав звідусіль. «Щури?» – Він вслухався. Щури таких розмірів проковтнуть його не жуючи. Стукіт спинився, і він сказав, хрипко і голосно:
– Я тут.
Марина вибігла із пітьми і кинулась йому на шию:
– Ти живий, ти цілий, ти в порядку? Пробач мені, пробач, як я могла...
Механічно, не тямлячи, він пригорнув її – і відчув, як повітря повертається в груди, як перестає плигати серце, як відступає пітьма. «Це радість», – подумав він, і відчув, що радіє.
– Пробач мені, пробач, ти загубився... – белькотіла вона. – Остап сказав, ти впораєшся, ох, нащо я згодилася... Ти цілий?
– Я-то в порядку. А от що ти тут робиш... при чім тут Остап?
– Ми це удвох придумали, щоб ти поїхав... попросили друзів... Остап сказав, ти зможеш, і що це корисно... вам обом... – заторохтіла вона, вчепившись в його майку.
– Ага. Пастка? – три чверті всеї крові бухнули йому в голову – обличчя спалахнуло, коліна ослабли. – Це нормально, по твоєму?
– Це чудово! – пристрасно сказала вона. – Ти сердишся?
– Дуже.
– От бачиш! – зраділа вона. – Поїхали звідси.
Він завів мот, вона сіла позаду й пригорнулася. Він обережно рушив. Обізвався нескоро:
– Тоді теж зізнаюся. В нас із братом справді один мозок – половина в кожного. Нас розділили в дитинстві, глянь, – Вадим стягнув із голови мокру хустку. Правого вуха під нею справді не було. Тьмяно поблискував череп, залитий ляльково-рожевим пластиком – рівно до середини голови, звідки починалася нормальна шкіра, волосся. Він відчув, як здригнулася Марина. Але сказала інше:
– Для мене це не важить.
Вадим сухо реготнув:
– Знаєш, є речі, на які ми з братом неспроможні.
– Остап сказав інше. І це не має значення, правда.
– Невже? А ти якого хлопця більше хочеш – німого інваліда чи колоду без емоцій, зате із простровим кретинізмом?
– У вас все вийде. І щодо емоцій – неправда, і зараз ти їдеш, хай там що! А Остап, – вона засміялася, – мусів сьогодні сам провести переговори. Ліворуч, будьласка.
В десятій вечора Марина полічила касу, вимкнула світло і вийшла надвір. Настрій був препаскудний. Вадим не дзвонив. Остап також. Ця витівка була ідіотською. І небезпечною. І взагалі... Вона опустила жалюзі – і обернулась, почувши за спиною знайоме гарчання.
Мот загальмував, і хлопці посміхнулися. Вони помилися, преодяглися, й були – однаковіснькі. Водій зіскочив на землю, подав Марині руку і підсадив, поки брат займав його місце:
– Гарно погуляти. Ну, не губіться, не сваріться, вертайтеся і таке інше...
Вона обхопила вершника обіруч, притислася лицем до широкої спини і закрила очі. Пахло шкірою й машинним маслом – найкращий у світі запах. Мот рвонув зі старту під сто, вона притулилась міцніше і прокричала:
– Слухай, а ти Остап чи Вадим?
– Не думаю, що ти відчуєш різницю, – відповів він.
