… Лінза окулярів упіймала сонячний промінчик і зрадницьки блиснула ним в око. Я замружилась, від несподіванки хитнулась і ледь не впала із вузького підвіконня. В останній момент мене підхопили сильні руки і дбайливо поставили на підлогу.
Я ще секунду терла рукою око, а потім вдячно поглянула на свого батька. Він стояв і усміхався – великий, сильний, гарний, - мені, малому п’ятирічному чуду із зеленими очима, які допитливо розглядали світ з-під окуляр.
Я не любила окулярів, бо через них мене трошки дражнили. Але тато казав не звертати уваги. Він обіцяв, що коли я виросту і піду до школи, то зробить мені нові і дуже гарні окуляри. Він вміє, тому що працює зі склом.
Мій тато – скляр. Він робив просто казкові речі! В мене було багато різнокольорових скелець, через які світ видавався таким цікавим і різнобарвним! І вся квартира у нас була заставлена різними штуками, які змайстрував мій тато.
Але найбільше мені подобались три вази. Батько розповідав, що робив їх дуже довго і вклав у них всю душу. Багато солідних осіб, котрі приїздили купувати татові вироби, пропонували за кожну з ваз велику суму. Та він їх ніколи і нікому не продасть.
Бо робив їх для мами.
Мами я не пам’ятаю, бо вона померла, коли народжувала мене. Знаю лишень, що вона була дуже-дуже гарною. Вази, як казав тато, – лише спроба відтворити її красу.
Вони стояли на окремій полиці у його майстерні. Всі три були різними, але водночас мали щось спільне. Можливо, мені так здавалось, бо я знала, що вони створені для мами? Не знаю…
Перша ваза була низькою і трохи приплюснутою, складеною із багатьох різнобарвних скелець. Коли на неї падав промінь, то на стіні розквітали калейдоскопічні візерунки, які можна було годинами розглядати – щоразу утворювались нові. Вона скидалась на радість – така ж веселкова, для кожного своя, особиста.
Друга нагадувала фігуру східної танцівниці. Була зроблена із синього, як нічне небо, скла. А боками тонюсінькою памороззю вились білі завитки, які чудернацько переплітались і, наче шовкова павутина, обплутували вазу. Вона для мене була символом синьої птахи щастя нашого сімейного життя.
А третя була особливою. Висока, тонка, схожа на колбу, бурулькою стояла посередині полиці. Батько зробив її із гірського кришталю. Не мала жодних прикрас, окрім витонченої, пущеної по краю різьби.
Але основною її родзинкою було те, що вона слугувала підставкою для іншого шедевру. В ній стояла незвичайної краси скляна троянда. Здавалося, що холодний та бездушний матеріал ожив і став квіткою. Кожна пелюсточка, вигин, лінія були довершеними.
Я не сміла навіть торкатись цього шедевру. Не те, щоб батько не дозволяв, а просто самій якось лячно було… Складалось враження, що впаде пилинка – і крихка гармонія порушиться. Сама конструкція троянди була унікальною – вартувало впасти променеві на пелюстки, як квітка починала світитись із середини м’яким, ніжним сяйвом. Батько розповідав, що вона була весільним подарунком мамі.
Це для мене, малої, було справжнісіньким чудом. А тато, само собою, добрим і всемогутнім чарівником.
Це було дитинство – пора, сповнена тихої радості життя і батьківської любові.
В чотирнадцять років вона раптово закінчилась.
Помер тато.
Дурна, безглузда автокатастрофа відібрала життя у мого особистого чарівника і неперевершеного майстра своєї справи..
Далі романтика закінчилась: батькова сестра продала всі його роботи, щоб хоч якось компенсувати моє утримання.
Не посміла чіпати лише три вази.
Перепрошую – дві. Синя, помережана памороззю, тріснула в день батькового похорону. А коли я взяла її до рук, щоб спробувати склеїти, вона розпалась на ще кілька уламків.
Отак від тата в мене залишилось лише дві вази – дві маленькі часточки його душі.
Друга – низька і різнокольорова – розбилась, коли мені дали дозвіл відкрити власну крамничку.
Я – флорист. Ховаю своє життя серед квітів, як мій батько сховав серед скла.
А талісманом мого магазину стала ота кришталева троянда, яку батько зробив для мами. Вона стояла у вітрині – холодна і довершена серед феєрверків барв.
. …Ранок видався напрочуд гарним. Зима поволі відступала, даючи дорогу весні. Все співало симфонію життя: тротуарами дзюрчали струмочки талого снігу, з дахів веселим перестуком падали краплі, сонце і усмішки сушили вулички.
На честь такої погоди я вирішила протерти вітрину. Познімала з полиць всі вазони, тільки вазу із кришталевою трояндою залишила – їй також не завадить скупатись. От промию кожну-кожну пелюсточку, впаде на неї промінь – і засяє діамантом батьків шедевр…
Вилізла на підвіконня, взяла шматку і почала витирати скло. Вулицею крокували перехожі, а я радісно усміхалась, підставляючи обличчя променям. Он якісь два молодика махають комусь руками… Певно, хтось їх чекає біля мого магазину… Я зацікавлено глянула – та ні, нікого… Невже мені?
Я знову підняла погляд – на вулиці залишився лише один хлопець. Несміливо усміхнулась і легенько махнула у відповідь. Трохи вище підняла голову і…
… Лінза окулярів упіймала сонячний промінчик і зрадницьки блиснула ним в око. Я замружилась, з несподіванки хитнулась і ледь не впала з підвіконня. Проте помахом руки зачепила полицю, на якій стояла кришталева ваза. Мить – і гучний дзенькіт рознісся крамничкою. Тисячі уламків шедевру розлетілись підлогою.
Серце зайшлось в шаленій істериці…
Я оніміла. Злізла з підвіконня і почала збирати скалки, хоча через сльози, які текли струмками і заливали окуляри, практично нічого не бачила.
Раптом скрипнули двері. В магазин зайшов той юнак, який хвилину тому махав мені рукою.
Я розгублено підвелась з підлоги. Одною рукою швидко витерла сльози, а іншу стисла в кулак. І ойкнула – уламки пелюсток різко впились в долоню.
Розтисла руку – і на підлогу впали закривавлені шматочки. Я опустила очі: внизу, скрапуючи з порізів, утворювалась червона кров’яна калабанька. Кап…кап…кап… і червоні крапельки раптово стали чорними плямами, які росли, росли, росли…
…отямилась я на диванчику, який стояв у кутку крамнички. Глянула на руку – порізи були перемотані носовичком. Роззирнулась навколо – а де?..
Із комірчини, де я тримала інвентар, вийшов мій рятівник. Побачивши, що я отямилась, усміхнувся і запитав:
- Як почуваєтесь? Вам краще? Може, води принести?
- Ні, дякую… - я ще приходила до себе.
- А я от йод у вас шукав, щось ніяк знайти не можу…
- А навіщо?
- Так ви ж порізались! Скалками. Я так перелякався, коли ви втратили свідомість!
Я почала пригадувати…
- Та я крові боюсь… Скажіть, а де ті скалки? – я раптом стривожилась. Невже викинув? Останнє від батька… хоч би уламочок якийсь залишився…
- Я їх позмітав і в пакет зібрав. Думаю, не варто вам на них дивитись – там…ееее… коротше, можете знову зомліти.
- А скажіть – там лише купа скла? Жодного цілого шматочка?
- Та ні… Одна частинка вціліла. Підозрюю, що найважливіша. – він розвернувся і пішов до вітрини. Я, підвівшись, направилась за ним.
Хлопець нахилився, взяв щось в руку, повернувся до мене і, широко усміхнувшись, розкрив долоню.
Я ахнула. На руці лежала ціла-цілісінька голівка кришталевої троянди. Я взяла її і трішки повернулась до вікна, щоб роздивитись, чи немає подряпин або тріщин.
Промінчик, скочивши через вітрину з вулиці, впав на квітку. Вона, як завжди, загорілась ніжним сяйвом… Як батькова усмішка…
Не тямлячись з радощів, я сама засвітилась щастям. А поруч юнак, замислено розглядаючи троянду, сказав:
- Наче янгол усміхнувся… пробачте, якщо лізу не в свої справи, але звідки у вас така краса?
- О, це дуже довга історія… - усміхнулась я…
