або
Незвичайна історія про звичайне питання
– Навіщо ти це зробив?!
– У мистецтві кожен по-своєму шукає істини. Свою я вже знайшов…
****
Якось Олег нарешті зустрівся із Юлею поглядами. Заходячи до університету, він побачив за скляними дверима дівчину з непримітною зовнішністю, але яскравою усмішкою. Та він навіть не впізнав свою однокурсницю. Більш того, не звернув уваги на те, що вона махала рукою. Подумав: «та то до когось іншого». Й не обернувся, щоб подивитись на «адресата» усмішки… Лише попрямував собі далі, дивлячись крізь стіни, підлогу… а він узагалі дивився?
Юлія вчилася на першому курсі Київського поліграфічного інституту. Не те, щоб вона вражала всіх небаченою геніальністю, але дівчина старалась і в неї добре виходило. І до цього часу не надто бурхливе життя так непомітно і протікало б, якби не з’явився цей Олег Сірко. Симпатичний хлопець, от тільки дивакуватий якийсь. А Юля себе не тямила від нього. Сама підійти боїться, зате всіх питається, хто знає про нього. Та викладачі лиш руками розводять, а однокурсники відказують, мовляв, з іншого міста приїхав.
Та Юля не розчаровується. Лиш насолоджується тим, що не зводить очей з високого юнака з довгим мелірованим волоссям. Олег сам завжди похмурий, ні з ким не спілкується і ніби малювати не вміє: все мазюкає, як трирічна дитина.
Навіть Сашко – друг Юлі – намагався її відволікти. Та вона – ні-ні.
– Слухай, а які в тебе плани на канікули? – юнак хотів запросити Юлю в дивовижну подорож, якою жадав здивувати її… Але тільки важко зітхнув, коли та відмовила:
– Я до подруги їду, не в Києві.
Після зимової сесії Юля вирушила до цієї «перешкоди» (як охрестив подругу Сашко) в гості… Прийшла до неї у школу, в актову залу, бо там саме репетирували щось до концерту. Зала майже вся порожня стояла. Юля чекала і дивилась, ось походити вирішила. Підійшла до вікна, спостерігає, як сніжинка м’яко пада, і опустила вниз очі слідом за нею. І бачить – під батареєю щось лежить. Дивиться – флешка.
Репетиція закінчилась і Юлія пішла з подругою до неї додому. Там побачили, що знаходилось на загадковому носії. Диво! Прекрасні картини, надзвичайно витончені і з глибокою, просто мороз-по-шкірі думкою. Це були не фото, а великі файли сканувань оригінальних полотен. Усього 26. Колекція справжньої краси. І на всіх – указано ім’я: Олександр Сафінін. І минулий рік. А ще – маленький документ, у якому зазначалась адреса автора. Так зрозуміла Юля. І вона, безмежно закохавшись у ці кольорові чудеса – пейзажі, портрети, натюрморти й чудернацькі полотна, – вирішила обов’язково повернути флешку їх авторові. І хоча з’явилася думка: навіщо? Адже це були електронні копії. Проте дівчина вперто поставила мету, яку обов’язково досягне, мов персик, притягнутий до землі тяжінням.
Виявилося, що Автор із сусідньої області. Юлія вже наступного дня покинула подругу і відправилась на пошуки. Та у приватному будинку, де мав проживати Сафінін, відказали, бо не знають таких. Але якась сім’я півроку назад виїхала звідси до Києва. Єдине, що відомо: батько був столяром, який виготовляв сходи вищого ґатунку. Юля подякувала і повернулась до свого величезного міста, де і продовжила пошуки. А вони виявились ой не легкими! Проте це навпаки запалило в «сірій мишці» непримиренний вогонь боротьби, немов сплячого лева розбудили!
Юлія ходила й телефонувала в десятки столярних підприємств і фірм. Яка там голка? Пилинка у велетенському мурашнику Київ! Але вірте чи ні, а чудеса такі ж реальні, як і ваша зубна щітка. Вона двічі на день он яку магію робить, а ви не звертаєте уваги…
Отож, дівчина знайшла Сафініних. Глава сім’ї – відмінний столяр. Юлія приїжджає, а з однокімнатної квартири виходить чоловік, який згодом розповідає гірку історію розлучення… Юний детектив хапається за цю ниточку надії і вирушає до матері Олександра. Тої вдома нема, проте сусіди сказали про її місце роботи. Юлія мерщій відправилась на фабрику соків у іншому районі столиці. Проте, коли приїхала, її відправили назад, мовляв, та вже додому вирушила. Дівчина ще довго ганялась за жінкою. Але, нарешті, зустрілась із нею!
– Але мій Сашко покинув мене. Він зараз живе сам, в гуртожитку… – відмовила мати.
– А де він учиться?
– Щось із поліграфією пов’язано… До речі, його прізвище не Сафінін. А моє, дівоче.
Юля досі від здивування тримала відкритим рот.
– Лебединов.
«Сашка? – не могла повірити дівчина. – Це все він?!»
****
Вже й закінчились канікули. Олег знову бездумно бреде на свою першу пару. Раптом бачить: що це? Невже?! Юля махала йому і до болі й до усмішки знайомим предметом, через який посивів… Ні, це сон! Юнак просяяв. Це… неможливо! Потім холодний розум помізкував, скільки ж ця випадкова особа витратила зусиль і часу, аби віднайти його за псевдонімом і віддати найдорожчу в світі річ. Цей героїзм закохав Олега в Юлю. Не те, що він мав бути вдячним їй усе життя, він дійсно закохався в неї!
Ось вона прямує до нього. А він не може стримати широченної усмішки, неначе його душа зробила рятівний вдих, перебуваючи до цього вічність у темному морі під кригою. Олег хотів було обійняти її.., а вона пройшла повз, хутко, не звернувши на юнака ані миті уваги й полетіла до Сашка в обійми…
Олег провалився крізь асфальт.
****
Та потім Сашко відказав, показуючи на Олега.
Юля підійшла, простягнула флешку, через яку було стільки бучі. Та Автор лише викинув її геть.
****
…Продовження шукайте в інших романтичних історіях;)
