Вона зафарбовувала свій біль червоною помадою і одягала у сіру сукню. Інколи прикрашала синім бантом і зашнуровувала такого ж кольору стрічками. Вранці поїла чаєм і годувала бутербродом. Бувало, що залишала голодним. П`ять разів на тиждень брала із собою на пари. Змушувала його вітатися і привчала розрізняти друзів поміж «друзів».
Платила за нього у маршрутці, а доки був час до зупинки – давала слухати плеєр. Часто біль вхідними повідомленнями пищав на телефоні і надсилав якісь відповіді тим абонентам, що стукали.
Вона вже давно догоджала своєму болю, і він звик до неї, як звикають до улюблених кедів чи джинсів.
Вона підпирала тим болем увесь світ і вірила, що світ тримається. Навіть коли вся та болюча конструкція рухнула на неї ж – вона лікувала не рани, а свою короткозорість, щоб розгледіти серед руїн і врятувати свій ріднесенький біль.
«Дура» – напис на лейбі її сірої сукні.
