Ми вже давно переливаємо наші стосунки з порожнього в пусте, переносимо з лівого кутка у правий, перекладаємо з полиці на стіл, зі столу на тумбу, але нічого від того не змінюється.
«А пора б», - вимагаю я.
«Не зараз», - пасивно ти.
«Добре, почекаю» - я подумки.
Що не день, то все по колу; що не місяць – сюжет вже відомий: топчемось на місці, вбиваємо в землю взуттям оту твою невизначеність, протираємо підошви, так і не рушивши з місця.
«Хіба не прикро?» - я.
«Може, хай тільки дружба?» - ти.
Відповів і знову переложуєш з полиці на стіл, зі столу на тумбу, а з тумби в смітник – викидаєш.
«Несподівана, але вже хоч якась дія», - кажу я.
«...», - і мовчиш ти.
Новий день – вкотре повертаємось до тієї купи слів із префіксом «пере»; риємось у запліснявілій морфології наших стосунків.
«Не набридло?» - в моїх словах наголоси на втомі.
«Сам не знаю, як воно є» - відповідаєш з акцентом людини заплутаної
національності із країни Власної Невизначеності.
Доки ти вирішуєш, наливаю чай, настояний на чеканні та без цукру. Роблю декілька ковтків – і випльовую.
«Перечекала... чи то... перетримала: несмачний вийшов.Фе» - витираю губи.
«Помітно» - твоє «фе» .
І от настає день, коли ти купуєш інше взуття (добре, що не латаєш підошви), щоб зрушити із витоптаного місця. Йдеш назустріч... Для зустрічі. Приходиш, але вже не для того, щоб щось перекладати чи переносити, а для того, щоб разом пити чай: настояний вже на визначеності наших відносин, хай якою буде та визначеність.
