Українське слово (Мурманськ)
Ой, не ріж косу…
Присвячую Оксані. На повернення присвячую… Автор
"Ой не ріж косу, бо хорошая, ой не ріж косу - дуже прошу я... Не погань красу…"
Ще напівсонний ранок, як завжди, першою благословила мати. Вона тихою ходою нітилась по хаті, тяжко позіхала, пораючись біля печі. Для матері ранок настав ще вдосвіта, - вона підгрібала залишки жару в печі, сновигаючи чавунами та кочергами. В тому напівзотлілому жаровинні пеклися «солодощі», - з півдесятка білих цукрових бурячинь. Там же, у печі, умлівали борщ та каша. Поросяті та іншій худобі варили у‘тій хаті. З двору чувся голодний ґвалт качок та гусей, нагадуючи Оксані, що почався новий день. Пора і їй, Оксанці, долучатися до роботи. І так кожного дня. Оксанка хоч і знала на світі тільки тих своїх 18 весен, та все ж встигло набриднути їй оте сільське, як вона сама вважала, марнотрудне життя.
Найбільше Оксану шкодувала баба, і коли була при силі, то сама поспішала упорати те гомінке хазяйство. Оксана не раз чула, як баба Хведорка доводила матері: «Якщо ми з тобою не пригорнемо дитину, як ми не пожаліємо, то хто ж тоді?... Добре, як пощастить бути в парі з порядною людиною, а як дістанеться якийсь гультяй, або п’яниця?» Мати на тому й не перечила, тільки кінчиком хустки утирала набіглу сльозу, бо як ніхто, розуміла бабину правду і гіркоту її слів. Але останнім часом баба зовсім заслабла і мало виходила із хати навіть у двір. З ранку брала вона свій старенький гребінець і чесала своє сиве рідке волосся. «Мамо, та давайте одріжу вам ті ваші дрібні косиці та й не матимете з ними зайвого клопоту. Хто його баче, оте ваше волосся, під двома хустками?!», - зверталась до неї Оксанчина мати.
«Е, ні! Воно то й так: - в цьому житті вже всім до мене байдуже, але як прийде слушна година предстати перед Богом, то що я йому скажу? Що здуріла на старості літ, та утяла коси? Е, ні, хай будуть. Які вже є, такі й є…» - противилась бабця. Трохи перемовчавши далі снувала думкою: «Та, й зрештою, не для показу у старої баби коси, а хоч і в молодиці… це тепер настав час безсоромної розпусти, розперезалися, наче повії… Хоч і не всі ще у селі переказилися, а таки чимало й таких гультяйок, що ходять з розхристаним волоссям. Та в минулі часи, в мужньої жінки, скоріше коліно оголене можна було вбачити біля ставу, кола вона прала на кладці, ніж неприбране волосся. Аби милувати людський зір закосиченою головочкою, на те Господь приділив дівуванню час, - хоч і швидкоплинний, але звабливий і незабутній. Все, віддівувалося, хоч мені, а хоч тобі, доню… Життя пробігло, як розсідлані коні…Настав час Оксанчиного дівування, а наше відбуло, віддибало…» На тому розмова миналась. Бабуся тугенько вплітала в свої миршавенькі коси скручені меткалеві пружки і огортала голову надійним теплом стареньких хусток. Жмутик вичесаного волосся вона ховала в маленький вузличок, який берегла в боковинній комірчинці скрині. Час од часу, нагадувала дочці, аби та не забула це «надбання» з її схованки докласти у подушечку, «що до труни». «Та що ви, мамо, таке заводите, та ще й з ранку?..», - сердилась мати і знову бралась до роботи. Оксанці ж від тих розмов відразу пригадувалось, як баба, напевно від самого Оксанчиного народження, випещувала її волосся в довгі та тугі русяві коси. Любила сама добре і лагідно закосичити онуку, милувалась її незайманою вродою, тішилась спогадом про свої дівочі літа, що «промайнули - пробігли, наче листя за водою».
Оксані був до болю знайомий отой старезний роговий гребінець, який баба ще в пору свого дівування виміняла якось у циган. Не завжди вистачало терпцю, коли бабця лагідно, але разом з тим владно, вичісувала її довгу та густу косу, починаючи чесання від кінчиків і аж до саменьких корінців.
«Потерпи, дитино, ще трішечки, і будеш гарненька, наче лялечка, хіба скубу? Та наче ж ні… То ти в нас така нетерпляча вдалася та й запанькана дуже. Хіба ж то біль? То, Оксанцю, не біль, - на болі ще настане час, а краще б не настав ніколи… Не сварися, доню, на гребінь, не гніви напрасне - гребінець гарний, майстер над ним лагідно потрудивсь, щоби кісоньки твої краще росли, були довгі та густі…» - отак гомоніла старенька бабця, а відтак доводилось слухати і терпіти. А бувало ще й так:- аби забавити Оксану баба вкотре заводила оповідку про те, як в сиву минувшину українським дівчатам-бранкам прочісували коси списом, турки та татари, на знак того, що відтепер вони їх полонянки. Оксана знала цю розповідь мало не пам'ять, але любила знову і знову слухати про «ті часи». І робилось їй боляче за тих дівчаток, чия краса і молодість були змарновані лютими чужинцями - бусурманами. Закінчувалась оповідка, скінчалась і робота старенького гребінця над впорядкуванням дівочої коси. Маленьке кубельце вичесаного Оксанчиного волосся бабця не дозволяла кидати у сміття. «Боронь, Боже… кинь, дитино, у грубу, там згорить і не дістанеться птасі на гніздечко. Бо як ухопить птаха та занесе до гнізда, то головочка весь вік боліти буде…» - отак щоразу нагадувала стара. Це було нетлінним заповітом, якого потрібно було дотримуватись, аби не нагнівити бабі. Дуже пильно берегла і шанувала бабця свій гребінець, бо ті цигани завезли до села свій нехитрий крам аж з Полтавщини, з самого Хомутця. А ще бабця Хведорка любила поскаргуватись, що в їх краях таких гребінців ніхто не робить. «А здавалося б»,- казала баба, - «і сировина є, хіба бракує того рогу коров’ячого, а чи волячого?.. є доволі, та робити нікому…» «Та що й казати, настала пора, коли й пічникувати до пуття нікому, - не те що у кутку, а й у цілому селі… Геть, і пряхи нема кому замовити. Молодь зовсім не обізнана на таких ремісничих витівках. Відійшли знані на все село пічники, і ті теслі-майстри, що зналися на вмінні виробляти пряхи. Воно вже й очі нікуди не годні, але руки свою справу пам’ятають, - хоч навпомацки, але ще б напряла, аби ж була пряха. Стара вже вся покололась на тріски. І пряха віджила – відтрудилась, і майстри відійшли до покоїв Господніх. Усі, як один. Все, не стало майстрів, - пусткою стає село. Оце ще я плутаюся по цій землі з своїми тлумаченнями одвічних істин… Та тільки хто мене дослухається? Ніхто…», -, жалкувала та журилася стара.
І знову на подвір’ї загомоніли качки, треба таки підводитись до роботи. Однак дівчина не поспішала з постелі, - примружувала очі, означені густими та пухкими віями та усе знову і знову передумувала передранішній сон. Розплітає вона косу, довгу та гарну. Хвилясте волосся струменить мало не до долівки. І радісно Оксанці бачити себе у дзеркалі такою гарною та спокусливою. По обіді таки не витримала та розповіла свій сон бабі Хведорці. Баба, занурившись у свої життєві припущення, деякий час помовчала, а тоді визначила, що сон наснився Оксані до дальньої дороги, та чи добре ото воно, що сама себе бачила у люстерко та ще й сміялася... «Але ж сміялася, раділа», - наполягала на тому Оксанка. Баба ніяково похитала головою і додала: «Так вже, дитино, призначено людині… Скільки відсмієшся, стільки й відплачеться… А дзеркало у сні – то на обман… бо й само воно, те дзеркало, то витівка від лукавого… Дай, Боже, щоб сталося на добру вдачу та на лагідну переміну життя, дай, Боже…», - проказала наостанок баба, але Оксана того вже й не чула. Вона їде в Мурманськ, а все інше для неї не має й найменшого значення.
Щовечора виглядала Оксана на поштарку Олену, сподіваючись на лист від тітки Олександри. Тітка Леся жила в тому далекому північному місті Мурманську, який був для Оксани найпримарнішим і найприваблюючим Світом. Буденне сільське життя в’їлося аж до саменьких печінок, та й чи для того вона, Оксанця, прийшла у цей Світ, аби оце копирсатися все життя в сільських перелогах, як це робили її мама та бабця Хведорка. Набридла і та нескінчена робота в полі. Тільки но закінчили з першою прополкою буряків, а дощик промигтів і заходжуйсь з сапачкою знову. Бур’яну наросло стільки, - наче й не сапали. Дуже кортіло їй сісти в потяг, і прощавай село. «А я така молода та гарна, поїду далеко - далеко, де на мене чекають міські пригоди, дорослі залицяння, а не якісь там сватання сільських хлопчаків, та чемне людське життя», - думала собі дівчина. Те життя має бути зовсім не схожим на те, яке оце вона зараз має, - в товаристві двох літніх жінок та ще батька, який часто ладував з горілкою та кріпким лайливим словом.
Над вечір баба Хведорка, дивлячись у вікно, зробила урочисте повідомлення, мовляв до неї, до Оксанки, кавалєр прибув, та ще й на веломашині. «Ой, мамо, скажіть, що мене вдома немає», - скривилася дівчина. «Ти диви, яка гонорна! Ох, і сняться ж комусь кислиці… Чим тобі не догодив Сашко Сопільник?.. га?», - відказала мати. «Та тим і не догодив, що Сопільник!»- сказала, як відрізала, Оксана. «Чудні якісь вони усі, та ще й Сопільниками звуться…» Отут не проминула втрутитись до розмови баба: «коли не до мислі тобі Сашко, то й ніхто тебе не силує, але з хлопця не кепкуй. Це дитина порядного Родоводу і Сопільниками вони звуться з щирої нагоди. Дід їхній, Митро, царство йому Боже, такі калинові сопілочки виробляв на радість дітлахам, і сам добре грав. Та тільки недовго на Світі прожив, - фронтовий уламок снаряду, зрушивши з місця, скоротив життя…» Оксана накинула на плечі бабину «тортову» хустку та вибігла до фіртки. До неї лагідно посміхався Сашко. Однак розмова не клеїлась. Сашко завів несмілу розмову про технікум, радив Оксані складати іспити разом з ним, мовляв, «…адже ти, Оксано, в школі добре вчилась. Ось скоро, в райцентрі добіжить кінця будівництво молокозаводу, а потому і фахівці будуть до потреби» Хлопець крадькома припиняв очі на Оксанчиній диво-косі, трохи соромився, але очі ті так і чатували сподіванням на те, що вона ще хоч раз ворухне закосиченою головою. Дівчина ж томилась тією розмовою, вернула очі в бік старенького Сашкового транспорту, ледь утримуючись від сміху. «Ну я пішла, бо ще маю управлятися» - відказала вона, і, клацнувши защіпкою хвіртки, побігла в хату. «Таке придумав - чи я дурна скніти тут у селі, а хоч і в районі. Знайшов мені столицю, - район… Та нізащо!.. Моя дорога в Мурманськ!», - думала вона на ходу.
Тітка ж Леся з листом не квапилася і Оксанчин терпець ледь витримував такої нервової напруги. Вже й весна пишним царинним розмаїттям розкинула свої шати прикрашаючи куточок Центрального Полісся України різнобарвним килимом перших квітів та буйноцвітом садків. Розпочалась робота на городі. Однієї картоплі кинули по лунках відер із сорок, а скільки ще клопоту та невтомних рук чекає ота чорна в’їдлива земля, і то аж до саменької осені… Ні, не такого раю на землі хотіла для себе дівчина, а отого виплеканого в душі і намріяного, аж на все життя, щасливого і не розпочатого... мурманського, “городського”…
Натруджене за день сонце, наче тісто з діжі, посунулось за обрій, нагадуючи про те, що минув ще один день, клопіткий та метушливий, мало чим не схожий на день вчорашній. Аж ось і поштарка завернула до хати. Тітка Леся засилала коротенького листа і повідомляла, що разом з синочком Павлом, невдовзі прибуває до села, бо має літню відпустку, та давала знати, що всі інші перемовини відбудуться при хатній розмові.
Хатня розмова була не з легких, але відбулась виважено і Оксана знала, що вона таки поїде до Мурманська, як тільки впорають городи і ділянку буряків у полі. В Мурманську Оксана деякий час попрацює «санітарочкою» в тій же лікарні де й тітка Олександра працює фельдшером, а на майбутній рік піде вчитись. Коли вивчиться то буде працювати медичною сестрою. Такою була умова тітки Лесі, з якою не можна було сперечатись, а ні словом, а ні парою з вуст. «Аби тільки в Мурманськ. Роботи я не боюсь. Гірше ніж тут не буде, а там, на місті… товкач на борошно вкаже…» - - думала дівчина. - «Їй, Оксані, має нарешті поталанити. Там вона вийде заміж, та ні за аби кого, а за капітана, - ними, капітанами, там у Мурманську, хоч греблю гати. Це тут, у селі, і око ні на кого влучити, а там у городі її швидко помітять… І в село тоді, а ні ногою. Літо поволі згортало і приборкувало свої розкішні шати, сільські городи вивершились щедрістю нового врожаю. Оксана разом з батьком та тіткою Лесею вибрали останню смугу картоплі. Лише руді гарбузи ще чекали на запрошення перекочувати до льоху, але то справа одного двох днів, не більше. Та й щороку, ту роботу Оксанчин батько справував сам, бо гарбузи ті, вважаючи на право городніх володарів - урядовців, щедрились високосною вагою, а ще й такою гоноровою пукатістю, як черево у баби Саньки Макарчихи, яка знала про все і про всіх. І не переймались ті гарбузи своїми гарбузовими мізками жодним мудрим розмислом та не вважали на те, що життя вивертає свої оберти і немає їм з чого особливо гоноруватись, вивищуватись та пнутись наввипередки, бо з насінини вийшов, до насіння і повернеш… Право на гордість та зверхність має хіба що Земля-Годувальниця, але навіть вона собі такого не дозволяє, бо дотримуючись Божого
заповіту є в вічному поклоні перед Сіячем. І так з первовіку, - отак і кланяються один одному, - Земля людині, за те, що засіває, людина Землі - за те, що безвідказно родить. Приберуться до льоху гарбузи, відпалає ватрою скручене сухе гарбузиння і відтоді благодатна Земелька непомітно розправить свої натомлені рамена. Саме такою, урочисто – чорною, присягає вона на вірність Трударю, а плуг Орача благословить її на зимовий спочинок.
До жаданого від’їзду лишалося обмаль часу, усього три дні, і Оксана не приховувала своєї радості і збудженості.
В сільському клубі було все готове до свята Врожаю. Оксана погодилась піти на свято разом з тіткою Лесею. А й справді, хай знають і ті, хто ще не знає, яка в неї, в Оксани, радість. Вона покидає це село разом з усіма його городами, сільськими пльоткарками, буряками та недолями. В клубі її обступили дівчата, розпитували, гомоніли і було видно, що май вони таку тітку десь в далекому місті, то й вони б не всиділи в цьому ярмі сільського безвихіддя. Тітка Леся жвавилася розмовами з жінками, - декого не бачила аж від того часу, як виїхала в город. Дарма, що приїздила в село майже кожного літа. Винуватили роботу, за якою і головочку ніколи до гори підняти, а не те, щоб побачитись, або по клубам ходити. Оце випала добра нагода, побачитись, то така радість, наче й років не минало, не бігло, не втікало, хто й зна куди і навіщо.
Святковий концерт розпочали діти, далі були промови керівників району і знову концерт. Додому йшли великим гуртом і тітці Лесі пригадалось, як і сама вона колись співала в сільському ансамблі в товаристві шкільних подруг, доярок та телятниць. Спочатку тихо, а далі голосніше, затягла вона пісню, її підхопили інші жінки. І так одну, далі другу, третю… Співали про зозулю, про козаченька, про дівчину, що сиділа край віконця і про терен, якому цвіт опадає… В піснях тих радість обіймалася з журбою, бо співаючи плакали і раділи, щось пригадували та знову поринали у цнотливу далечінь іншої пісні:- "...Тільки ти ходи, як вчила мати, не обрізуй русої коси" І ширилась співанка луною через усе село, розтікалась яром, полем, аж до дальніх левад і просік.
Настав день від’їзду. Бабі плакалось від самої ночі. ЇЇ старечі вицвілі очі мерехтіли дотліваючим вогником неосяжної рідності. І стільки було в них туги та розпачу, що розплакалась і Оксанка. А бабуся все пригортали та благословляли: «На успішну дорогу та на добру Вдачу…» Навіть батько розгублено розводив руками, намагався щось порадити, але сам чомусь здавався схожим на беззахисну і хвору людину. Мати скупо сказала: «В разі чого, в тебе є прихисток, дочко. Ти, слава Богу, не сирота. Як щось не складеться, доню, вертай додому…» і також зайшлася слізьми.
До станції їхали підводою. Дядько Карпо Червоній, а як по-вуличному, то, Медунець, справно керував сивим кониченьком. Ще звечора сам зголосився в помічники. Колись давно, зоставшись вдовим, запримітив він, тоді ще молоду дівчину, Лесю Бодриченкову. Та де там… Олександрі подавай високого та стрункого, - такого, як був її Петро. Покійний дядько Петро доводився рідним братом Оксанчиному батькові, а мати доводилась двоюрідною сестрою тітці Лесі. Грали відразу на селі два весілля. Довго по весіллі гомоніли в селі баби. Старі люди казали, що недобре то, коли дві сестри та за двома братами… Чи вірити тим сільським пересторогам, а чи не вірити, але дійсно таки, дуже рано лишилась тітка Леся вдовою, але про когось іншого і чути не хотіла.
До Карпа ж була привітна в розмові, але далі сусідських приятельських відносин справи не заходили. А він і тому був нечувано радий, бо що Доля призначила, тим і тішився, хоч тими рідкими побаченнями. Сина виростив сам, а коли той поїхав на навчання у Київ, ще з більшим старанням припав до клопоту біля своїх бджіл. Подейкували на селі баби, мовляв, пошлюбився Карпо з пасікою, а душечкою навіки прикований до вередливої гордовитої Бодриченчихи. Частенько перемовлялись між собою і бабця з матір’ю. Бувало скажуть: «Карпо так і товчеться біля двору, як Леся гостює». А ще болісно та слізно гнівили на те, що немилосердна доля має жорстоке право – розлучати, - «А так же ж любилися Леся з Петром, «як голубів пара…»
На станцію, на своєму незмінному транспорті примчав схвильований Сашко. Поки Сашко нітився та намагався щось сказати, тим часом Павло, зробив декілька кругів на «веломашині», якби сказала баба Хведорка. А бідний Сашко не знав, що й говорити, бо відчував, які б слова він зараз не промовив, повернути Оксану не в силі жодне його слово. А ще й до того, трапилась біда. Не втримавши в натомлених руках чавуна, дуже обпеклася мати, виливши до ніг мало не весь паруючий окріп. Тепер вона лежала в лікарні. І Сашко твердо вирішив нікуди цього року не їхати, ні на які іспити, бо вважав за синівський обов’язок допомогти матері по хазяйству і діждати поки та стане на ноги після виписки з лікарні. «От видужає мати, тоді й поїду до технікуму”, - думав він. “А до того часу попрацюю наладчиком технічного обладнання на фермі» - планувалося хлопчині. Все складалось у хлопця так, що тільки на майбутній рік міг він планувати своє подальше навчання. «От, якби ж хоч Оксанка нікуди не їхала» - але ж її не втримаєш… Вона вперта, а ще гірше те, що зовсім байдужа до нього, до Сашка.
Ще до приходу поїзду Оксана помітно нервувалась тим, що багато напакували їм в дорогу клунків. «Торба на торбі, а ще й бабина стара корзинка, їдемо наче кугути якісь, або злидні, в Мурманську засміють…» - цідила вона крізь зуби. Тітка Олександра гнівно обірвала такі розмовки: «А якого родимця їсти будемо, як приїдемо? Коли ще заробиться та перша зарплата після відпустки?» А вже в тамбурі, коли потяг рушив, вибухнула останніми рештками гніву: «Город, то тобі, дівко, не село. Крамницями натицяно на кожному кроці, мало не в кожному вікні по крамниці, але без грошей нічим не розживешся, хіба що витрішками, або ще дулею з маком. Ніхто на дурняк нічого не дасть і в льосі не візьмеш. Так що, тягни та дякуй, що батьки нас так справно відрядили. Батько кабанця заколов, то ж будемо зимувати з домашнім салом. А ще й Карпо, щира душа, медку не шкодуючи наділив. Звісно ж, Медунець! Весь їхній рід , від діда-прадіда, були вдалими пасічниками. А торби, то дівко, свідчення достатку, а не злиднів. Українці тим і уславилися, що землі не цуралися та аграріями-гречкосіями бути не стидалися, ото ж і мають, що до торби покласти. І до старцювання не звиклі, - з газом, чи без газу, з трубою чи без неї, а бараболю та добрий шматок сала, мимо рота не пронесуть. Натоплять і дровами, як забракне того газу, будь він неладний… А кугути, - то є ті духовні каліки, які нас торбешниками вважають. Найшла чим перейматись. Хай сміються, коли дурні. Якщо їм не вчеплено кебети, то вже й не пристачиш… Соромно бути ледащем, а торби та кашолки, то не сором і не ганьба, то наша, уся в мозоленьках, українська хліборобська вдача. Де ти бачила злидаря, або гультяя з таким повними торбами, як оце в нас, га? Тим, що привеземо, тим і прохарчуємось на перших порах. Зима в Мурманську довга, все підбере. Чула?» Оксана перекліпала очима й замовкла. Вгамувалась і тітка Олександра.
Відразу, на вокзалі, було видно, що Мурманськ велике метушливе місто не схоже на село, та й навіть на район. Додому їхали на таксі. Вже по дорозі Оксані подобалось все, що минало за вікном машини. І широкі вулиці, і великий людський натовп, ціла череда дорогих машин на дорозі, а ще великі багатоповерхові будинки та витягнута Кольська затока. Неначе велика калюжа розтяглася
затока на багато кілометрів і гойдала на своїй поверхні безліч різноманітних кораблів та баштових кранів. Само ж місто тяглося по обидва береги від затоки і приваблювало подихом романтики та сучасності.
Ще колись давно тітка Олександра розповідала, що Кольська затока не береться кригою навіть в зимові морози, бо географічно споріднена з Баренцовим морем, яке в заполярних глибинних сховищах води повсякчас струмує теплими течіями Гольфстріму, а відтак ніколи і не замерзає. І хоча Мурманськ Оксана бачила вперше, однак вже відчувала себе причетною до цього міста і його рухливого портового ритму. Все її єство спрагувало до перемін і ось тепер вона тішиться відчуттям дотику до нового життя.
Праця в лікарні Оксанці подобалась. «Все ж не з сапачкою у полі, де рядкам не видно ні кінця ні краю. А проганяли ж у літню пору не один рядок за день і не два. Городяни купують цукор, ласують його до чаю, але мало хто з них знає, як тяжко дістаються ті цукрові буряки, що йдуть на сировину при виготовленні цукру. Але ж і городяни не пустують, он скільки промисловості у місті, скільки роботи у тому, хоч і не замерзаючому, але такому непривітному холодному та сірому морі. Скільки чоловіків зайнято видобутком риби?! Це тобі не ставок, де закинув вудку і рибою повечеряв» - так думалось Оксанці, коли вона порядкувала у лікарні, або йшла з роботи додому. В колективі її прийняли добре, але повсякчас, наче й не винуватили, але ж якось зневажливо кепкували та збиткувалися з її вимову і відразу ж визначали, що приїхала вона з України. Оксанці це не подобалось, дряпало душу, але вона на те змовчувала, старалась годити та годити, аби не підводити тітку Олександру.
Минув місяць. От вже й перша зарплата. Тітка Леся порадила Оксанці бути з грошима ощадною. Радила з кожної получки відкладати більшу частину грошей, мовляв, їй, Оксані, потрібно купити нову одежину і щось тепле на ноги. Оксана погодилась, бо й самій кортіло мати нове пальтечко, а ще краще, хоч куценьку та дешевеньку, але шубку. Під Новий рік тітка Леся додала трохи своїх грошенят і на святкову дискотеку Оксана побігла у новенькій шубі і чепурних руденьких чобітках на високому модному підборі. Обнови їй не тільки пасували, а робили відразу дорослішою, вищою на зріст, а головне, схожою на усіх модниць, які снували вулицями цього розрядженого портового міста. Знайомство з Віктором додавало настрою і впевненості. Оксана відчувала, що вона не гірше за інших, а навіть краща, бо одна справа, коли тебе, твою вроду, твої коси, помічають жінки, з якими ти працюєш, але інша справа, коли на тебе споглядає такий вродливий хлопець, як Віктор. Шкода, що він ще не капітан, а тільки курсант морехідного училища. Оксанці було з ним цікаво, - Віктор знав багато захоплюючих історій і любив їх розповідати, коли вони гуляли вулицями міста, або пили каву в маленькій кав’ярні, поблизу будинку, де жила Оксана. Невдовзі, Віктор пішов у рейс, аж на довгих шість місяців судової морської практики. Оксанка довго сумувала і все розглядала мапу, пильно вишукуючи на карті, де той порт Дудинка?! А далі, як казав Віктор, підуть аж до берегів Аляски.
Оксана не дуже любила оті дискотеки в гучних сутінкових залах, де і роздивитись не втрапиш, навіть того з ким танцюєш. Але, як задавалось дівчині, саме в нічних клубах було зосереджене усе молодіжне життя міста. Тітка ж Леся сварилася і вимагала, аби Оксана приходила додому не дуже пізно. Але як їй пояснити, тій старомодній тітці Лесі, що нині інші часи і, ведучі перед, вирує, інше життя, зовсім не схоже на те, коли дівувала тітка Олександра. Тітка ж Леся вперто доводила, що у всі часи були і гульки і кохання і робота. Раз у раз торочила, що в усі часи потрібно дівці шануватися і не розкидатися собою, бо хлопці самі собі на меті: гуляють з одними, а як до шлюбу, то беруть інших. «Ну хіба може бути таким нещирим Льоша?» - думалось Оксанці. - Ні, він до неї з усією душею, навіть кличе до себе жити. І вона погодилась, не зважаючи на те, що стосунки з тіткою Лесею досягли верхівки великої сімейної сварки. А коли наступного дня Льоша
зустрічав Оксанку з роботи, то таки не уникнули вони зустрічі з тіткою. Оксана переможно показала колечко, яке подарував їй Льоша. Тітка Леся пильно подивилась Оксані в очі і знайшовши причину закликала її в свій робочий кабінет. А вже в кабінеті виказала все, що думала. А думала вона чомусь не на добре, а на вражаючи болюче, - підозрювала, що Льоша має жінку, і взагалі сипала таким бридкими словами, які тільки траплялись їй на язик: «Прогайнувала ти, дівко свою честь, а Льоша цей якийсь пройдоха, або шахрай, куди тільки твої очі дивляться…» - просто в очі Оксані жбурляла тітка Олександра страшні образливі слова. Наполягала на тому, аби Оксана вертала додому, а як не схоче прислухатись до її порад, то скінчиться це тим, що буде їй куплено квитка і поїде Оксана назад в село, до батька та матері.
«Як він порядна людина, то чому отак взяв тебе налигом і повів до себе, не вважаючи навіть за потрібне зустрітися з ріднею. Так добропорядні хлопці не поводяться з дівчатами. Та він схожий на пройдисвіта, а не на жениха. І ти добра шльондра. Ач як розприндилась, від’їхавши села! Та тільки нема з чого. Краще сама добренько поміркуй: куди тебе, Оксанцю, втеребило?! І не сподівайся, Оксано, не буде він тебе сватати. А колечко його – то облуда і обман, якби ще й не крадене…», - доводила тітка Леся. «Та, що ви таке кажете? Набридли мені ваші люті навроки. Чи я не маю свого розуму?» - відказувала розчервоніла Оксана.
«Дурна ти, дівко, дурна. Не наврочую я лихого, ти ж мені не чужа, дитино… і не хочу я огидою сипати, але душа мені болить, що він не по-людськи до тебе поставився. Зрозумій, Оксано: я ж за тебе відповідати мушу перед твоїми батьками, та й хіба ж я тобі не добра бажаю, га?!… Я б і рада була порадіти за тебе, племіннице, та не бачу такої нагоди. І де він узявся цей Льоша? Який тільки родимець його приніс на нашу голову?» - мало не плачучі переконувала її тітка Леся. Оксана скоро знайшлася з відповіддю, мовляв, причому тут вона, тітка Леся?! Вона, Оксана, вже доросла, та зрештою, є в неї рідні батько й мати і що в першу ж відпустку, вона поїде знайомити з ними Льошу. Після таких образливих слів тітці Лесі урвався останній терпець і вона в розпачі прокричала: «Ага, ладнай весільний поїзд… та не забудь у дружки запросити отих подруг, з якими ти тут спізналася і які тебе цигарки палити навчили…» Оксана розплакалась і кинулась на вулицю, де на неї чекав Льоша.
Тітка Олександра не знала, куди себе подіти, не могла зібрати себе до купи і геть не розуміла, як зарадити тому, що на неї звалилось. Якась лиха доля вовкує над нею, - думалось їй. А на другий день впала на плечі ще одна несподіванка: Оксана не вийшла до роботи. Не з’явилась вона і до наступної зміни. Тітка Олександра, передумувала все, але думки, всі до єдиної, пнулися в жебри до тривог, ятрились розпачем і сльозами. Як не намагалась заспокоїти себе тітка думкою про те, що Оксана вже доросла і не дуже то й дасть комусь себе образити, але від тих непевних заспокоювань тривкіше на душі не ставало. А ще ж відсутність Оксани якось потрібно було пояснити Павлу, який вже звик до того, що Оксанка живе разом з ними.
Телефонний дзвоник перервав гнітючу напружену тишу. Телефонували з міліції. Якийсь невідомий чоловік коротко спитав, чи має Олександра Григорівна племінницю, а коли почув підтверджуючу відповідь, то сповістив, що її племінниця затримана та назвав адресу за якою запрошував підійти для розмови. Тітка Олександра аж зомліла від такої страшної новини, однак миттєво наладнавши з собою чималу склянку з борщем та доклавши в торбинку ще якихось харчів поспішила в міліцію.
Вже вдома Оксана повідала тітці, що буцімто з відпустки, несподівано, заявилась до квартири молодиця, яка назвалася жінкою Льоші і стала нагло обвинувачувати дівчину в крадіжці речей. Ще й навіть не зайшовши до кімнат, приїжджа стала впевнено наголошувати на тому , що пропало і те і інше… Потім не забарилась з вимогою великої суми грошей, яких у Оксанки зроду не було. Зачинивши двері на ключ, жінка викликала міліцію, і оскільки на пальці у Оксани відразу ж винайшли колечко, то її забрали до відділення і було заведено відповідні папери. Льоша ж стояв, як вкопаний і навіть не намагався щось пояснити, або відвести від Оксани брудні підозри. Аж тільки на другий день, якось визналось, що Льоша, то зовсім не Льоша, а жінка, та що зненацька вдерлась до квартири, ніяка йому не дружина, але така ж шахрайка, як і він. Вони були в змові і в такий спосіб добували нечисті заплямовані гроші. В міліції якось виплило, що Оксана була вже п’ятою довірливою роззявою на шляху цих двох нелюдей і мала повне право скаргувати на них в суді у справі стягнення моральних збитків. Нічого вона не хотіла, - ніяких моральних збитків. І хто складе ціну на ті збитки?! Хто знає ціну тому болю і тій чорній розпуці, що засіли тягарем в її серці? Ніхто. То така рана, яка не загоїться ніколи, хіба що з часом затягнеться жорстоким рубищем на душі і в пам’яті. Пригортаючись до тітки, Оксана гірко плакала, нічому не перечила. А тітка Олександра плакала разом з нею і більше жаліла племінницю, ніж корила.
Після таких негараздів тітка Леся якось залагодила справи і Оксана знову приступила до праці в лікарні. Але повсякчас відчувала на собі недобрі погляди співробітниць та чула за спиною прикрі розмови про себе. Їй навіть здавалось, що охочі покопирсатись у чужій білизні шепотілись навмисно голосно, аби вона, Оксана, те почула. Виглядало так, що всі ніби тільки й чекали на її реакцію на ці колючі зашпори: «Понаїхали тут усілякі… Село і є село, що з нього візьмеш, - кошолки та кирзові чоботи. Хай би вертала туди, звідкіля й приїхала, - багно місити та коровам хвости крутити. Ач прискочила зірки з неба хватати, як би не так…» - не раз чулося їй услід.
Душа ятрилась і палахкотіла образою і обуренням, але потрібно було все то терпіти. Тітка Олександра, як могла заспокоювала племінницю, мовляв, побалакають та згодом і замовкнуть. Радила Оксані не звертати на пліткарок уваги і робити вигляд, що вона їх не помічає і не чує. Оксана й намагалась минати недобрі шпиньки, але не могла вона не розуміти і того, що її авторитету шкодить не стільки те що вона побувала в міліції, як те, що приїхала вона з села, та ще й з українського. Оце вже тут не пробачалось. Одного разу почула вона услід: «От село, от босота хуторянська - і відкупилась таки… Не посадили за грати, то хай тут мете та миє найбридкіші ділянки, нічого з нею панькатись»
Вдома Оксана заявила тітці Лесі, що на роботу в лікарню більше не піде - «Піду торгувати на базарі. Люди працюють і я спробую». Тітка Олександра аж зайшлася гнівом: -«Там треба бути верткою, - тільки й дивись, аби хтось тебе не обдурив. Свого краму не маєш, отож прийдеться тягти жили на когось, на якихось крутіїв. А ти в нас тільки на словах бідова, а як до справи, то роззява… годна хіба що в халепу встрянуть. Базарний люд хитрий, жорстокий, - це тобі не в полі, дитино. То справа пов’язана з грошима, не вистачало ще за тебе недостачі платити. Тільки таких коників мені і бракувало…Ой, дівко, коли вже на те пішло, то поїдеш ти додому, а на базар я тебе не пущу, - ото і все…»
«І буду я вас дуже слухати!» - відказала Оксана. «Та чи я вам належу, наче річ яка? Я жива людина і сама собі раду дам»- вирвалось у неї гнівно і дразливо-крикливо. - «Уходжу я від вас, тьотю, і не шукайте мене, не соромте мене перед людьми. Не переймайтесь зайвим клопотом, мені є де жити. Чи в мене нема друзів?! А влаштуюсь на працю, то подзвоню сама, якщо захочу…» - Отак виказала, ухопила наспіх налаштовану валізу і подалася в ніч.
Добре скупившись у крамниці Оксана прийшла до гуртожитку, де жила її подружка Оля. Мало не всі гроші витратила вона на продукти, бо відчувала, що добряче хоче їсти та й Оля хай не дума, що вона хоче звалитись їй на шию. Ні, Оксана так не звикла. А гроші?!, - гроші заробляться, то лишень справа часу. Оля зустріла Оксану привітно. Повечеряли, погомоніли і Оля заспокоїла Оксану, що завтра вранці вона все влаштує. Варто лише зателефонувати одній знайомій і та раденько погодиться взяти Оксану до торгівлі її товаром.
Наступний день показав, що все не так просто, як бажалось. В роботі їй не відмовляли, але потрібно було, щоби Оксанчин паспорт знаходивсь на руках у «хазяйки», тобто був
запорукою того, що Оксана не візьме добру частку товару і не втече до себе додому в Україну. Оксану це так приголомшило, що вона довго не могла прийти до тями. Паспорт?!, - вдома її завжди вчили, що документи потрібно повсякчас шанобливо мати при собі і не доручати чужим людям. Ні, що, що, а паспорт вона не довірить нікому, - це ж таки її документ, ні паспорт Оксана не дасть. Не щастило з роботою і в подальші дні. Неухильною вимогою всіх «хазяйок» було утримання паспорта в їх руках. Так минув тиждень. Якось вранці наполегливо постукали в двері кімнати. Відкривши двері Оксана побачила, що то були чергова та комендант гуртожитку. Розмова була наче вирок – Оксана має зараз же вибратись з гуртожитку, або ж вони викличуть міліцію і її притягнуть за порушення. Добре, коли обійдеться чималеньким штрафом, а може бути і гірше. Так, всі ці дні вона крадькома пробігала до кімнати Олі, а бувало, що заходила через балкон, який сполучався з пожежними сходами знадвору. Хтось доповів начальству і от тепер такі негаразди… Нічого не лишалось, як забрати речі та йти на вулицю. До тітки Лесі Оксана вертати не хотіла, а відтак пішла вулицями міста, заглядаючи в вітрини нескінчених крамниць та ресторанів. Вона відчувала гризоту гірких думок, які немилосердно щемили і тримали її серці в полоні слізного відчаю. А ще відчуття настирливого голоду, - все більше і більше нагадувало про себе.
Грошей не було зовсім, - вони закінчились ще декілька днів тому і від цього було зовсім тяжко. Правду казала тітка Олександра – крамниці приманюють до себе грошовий люд, а без грошей ніхто нічого не дасть, навіть хліба, це тобі не в селі… Згадавши про село Оксана на якусь мить пригадала, наче наяву побачила, перед собою усіх рідних. Серце щемко здригнулось, відчувши, що скучила вона за мамою, батьком і особливо за бабусею Хведоркою та й навіть за Сашком… Цікаво, чи згадує він Оксанку? – думала вона, але вже інша думка відкидала її далеко від дому і від спогаду. Розуміючи, що скоро день перейде в ніч, Оксана не могла дати ладу думкам, які поставали німим питанням: «А де ж ночувати?» Очі, блукаючи по вітринам і дошкам з оголошеннями, вже вкотре натрапляли на одне й теж: - «Майстри візажу з Москви купують довге волосся. Дорого!!!» Не спам’яталась і не помітила сама, як і повернула в бік зазначеної адреси.
Вийшла з кабінету спустошеною і розгубленою, маючи в руці 250 рублів. Дійшла до магазину. Грошей вистачило, аби купити кільце ковбаси, хліба, склянку кави та пачку цигарок. Сумно провела рукою від чола по всій головочці. Не стало в неї коси. На очі навертались непрохані сльози. Якесь нове, ще досі незнайоме їй почуття заполонило розум і кожну клітинку істоти, - то була душевна ядуча пустка, яка наче змія сповила її самотою, пекучим жалем і розпачем. Щось всередині підказувало, що ця втрата не дає ходу вороттю до нехитрого людського життя і чистоти справжніх почуттів. Ділі пішла незнайомою вулицею. З якогось вікна чулися веселі голоси святкового застілля. Невдовзі стало зрозуміло, що то святкують чиєсь весілля. І раптом пісня… така до болю знайома і рідна, а ще й болісна, як присуд долі: «Коса моя розплетена. ЇЇ подруга розплела. А на очах бринить сльоза, - розлука з милим в нас була…» «А в мене не було ні милого, ні весілля, а тепер вже і коси немає…», - подумалось Оксанці. Вона відчула себе зайвою в цьому, розцяцькованому вітринами, місті. Душа почувала себе присутньою на чужому святі, яке зовсім її не стосувалось, бо було чужим, як оце весілля, яке вирує веселим сміхом і піснями.
Оксана натисла на кнопку дзвоника. З дверей вилонилась помарніла тітка Олександра. Побачивши Оксану, тітка Леся вдалася до рясних сліз, а як роздивилась Оксану поближче, то заголосила від розпачу: «Боже милостивий!.. Дитино, які бусурмани на тебе напали? Що я тепер казатиму твоїм батькам?» Оксана стояла зціпивши зуби, а далі і собі почала тихо жалісно плакати. «От варвари, та хоч би ж хоч трохи заладнали свій гріх постригли до ладу… От ординці дикі, - відчикрижили таку косу і випхали дитину… А щоб ви добра не знали, падлюки погані…», не заспокоювалась тітка Леся. І знову сльози та приказування: «А що ж тепер батькам казати?..»
«Що тепер мені скажуть бабуся?» - вирвалось у Оксани. Тітка Леся помітно виструнчилась, спробувала невдало втерти сльози і промовила: - «Бабуся вже нічого не скажуть, дитино…» і простягла Оксані листа. Лист був з дому. Мати писала, що бабуся померли тихо і лагідно, як вмирають Богу угодні люди, у вві сні. Поховали її у тому кутку цвинтаря, де й покояться всі рідні. «Дуже зарадив горю Карпо. Допоміг в усіх клопотах, підставив плече, наче рідня… Що б і робили, якби не Карпо?» Писала, що батько тяжко перехворів на серцевий напад. Довший час лежав у лікарні в районі, а тепер, з переляку, навіть не дивиться в бік горілки. Ще писала мати про те, що час од часу до них навідується Сашко. Просив передавати Оксані привіт. Оксана не могла вимовити ані слова. Як же вона тепер буде без бабусі? Якась холодна пустка опанувала кожним куточком її душі. Не відала вона раніше почуття такої втрати і розгубленості, як оце тепер. Тільки тепер Оксана відчула, як вона любила бабусю і чим вона була для неї. «Рідненька моя» - подумала Оксана, - «як же я буду без тебе?»
«Ну що ж тепер робитимемо?» - питала, скоріше в себе, ніж в племінниці, тітка Олександра. «Я додому, до мами, до батька» - твердо промовила Оксана. А в думці промайнуло: «І до Сашка…» Вона ще й сама до пуття не знала, яку роль в своєму житті відводила вона Сашкові. Та чи й він її зрозуміє? Чи простить? Як тепер скерує нею життя, або вона життям? Вона розуміла одне: Сашко їй потрібен. Як друг, як товариш, як образок чистоти і спокою. Вона хотіла чути його слова, не перечити, а слухати і мовчки всотувати в себе всю щиросердність його розмови.
Село зустріло Оксану розквітом весни. От і рідна оселя. Все наче так, як і рік тому, а наче й не так. Очі раділи жовтогарячим кулькам кульбаб і Оксані здавалося, що кожна квіточка поспішає до неї з поклоном. Пригадались бабусині слова:- «Вмирати, Оксанцю, не боязко, - шкода лишень розлучатись з такою красою…» А ось і той терен, якому цвіт обпаде… ще день-два, і обпаде, аби запліднитись терновою ягідкою нового врожаю. Плин життя не спинити жодним буревіям, або перелогам. От і терен, з приходом кожної нової весни, вбирається ніжно-білім серпанком цвіту. В природі, без білого цвіту Надії, не відбувається жодна квітуча весна. Так і людське життя, воно, як і природа, вирує усіма барвами, що є у світі, а не тільки чорною.
Оксана тихо зайшла до хати. З подвір’я прибігла мати, а за нею і батько. Довго про все говорили, горювали за бабусею і за Оксанчиною косою… Ні, її не сварили, - Оксана відчувала, що у її батьків немає тих сил, щоби її сварити, був тільки німий біль і душевна втома. Зоставшись в хаті сама, Оксана відкрила бабусину скриню. Скриня була напівпустою. Бабуся ще за життя подбала про те, аби заздалегідь усе в неї було
«на смерть», отож, все пішло за бабусею. Не було у скрині і того маленького вузличка, в який бабуся щодня додавала маленьку кіпку сивого свого волосся. «Додали у подушечку, «що до труни…» - пригадала Оксанка бабусин заповіт.
Оксана шукала бабусин гребінець і не знаходила. Потім пригадала ще одну бабусину схованку. «В запічку…» - подумала вона. Ставши на височенький ослінчик, Оксана простягла руку в маленьку комірчину запічку, що був на комині, майже на одному рівні з тими клямками, де відчиняють тягу димарю. Обережно витягла маленьку торбочку, пошиту бабусиними руками з решток старого вишиваного рушника.
Розв’язавши ланцюжки торбинки, Оксана вийняла з неї старенький бабусин образок Матінки Божої з маленьким Божечком – «Неустанної помочі…», - так колись говорила про образок бабуся Хведорка. Тепер навіть думка снувала бабусиними невмирущими словами, які самі виринали з куточків Оксанчиної Душі: - «Благослови мене, Сину Божий, пригорни мене, Матінко Божа… Покрийте мене, нерозумну, Неустанною Поміччю і опікою Вашою…» Рука шукала далі. Так, Оксана не помилилась, - гребінець був тут. Вона обережно вийняла цю Пам'ять, прихилилась до неї чолом, згадкою і біллю… Душа знову і знову злучалась з непоправною втратою. Слова, вимовлені колись бабусею, бентежили ніжним спогадом: «Не сварися, доню, на гребінь, не гніви напрасне - гребінець гарний, майстер над ним лагідно потрудивсь, щоби коси твої краще росли, були довгі та густі…»
