Дивовижні пригоди, які сталися з
козаком Охримом Голотою, коли він
їхав на хрестини до власного племінника.
Серед полів і долин Правобережної України розкинувся чудовий край – Поділля. Що за славний край – багато містечок і сіл і люди живуть славні – українці. Є багато замків і фортець. Зрозуміло, що наймогутніша з них Камянець, але є й інші. От наприклад замок у Пилявцях, хоч і невеликий і зараз майже зник, але зайняв своє місце в історії. А люди тут жили чудні - українці, у містечках правда були і інші народи – поляки, євреї, наприклад, але головні герої нашої повісті – це українці. І час подій досить такий тривожний, хоча і славний – війна за звільнення з неволі, яку розпочав Богдан Хмельницький у середині 17 століття проти польської держави. Наша історія це невеликий епізод у великій Визвольній війні, маленький штрих до славної історії предків, історії козаків – лицарів, які у борні виборювали своє право на волю і справедливе життя.
А ось і він наш герой, рано – раненько у одній сорочці і домотканих штанях вийшов на подвір’я і потягується зі сну, ще й не знає які його чекають пригоди. У героя велика радість – народився племінник, син сестри Охрима, яка живе у Меджибожі. Козак з задоволенням оглядає свій великий господарський двір, ось жінка випустила гусей, які весело загелготіли, у хліві зарохкав кабанчик і мукала корова. Ох і не хочеться це все покидати, навіть і на декілька днів. Дружина випроводжала чоловіка і наказувала, щоб їхав тільки у Меджибіж, нікуди не звертав і ні в які недобрі історії не встрягав.
- Слухай Ганно, давай збирай мене швидше не барися, щоб я ще до вечора добрався до Меджибожа, - підганяв Охрим власну жінку.
- Добре, добре мій соколику, я зараз ще зберу невеликий гостинчик для племінничка, і ти вже поїдеш, - скоромовкою відповідала дружина, нашвидкуруч збираючи чоловіка, - поїдеш через Плоскирів, обов’язково заїдеш до Піньо, купиш крижмо на хрестини - і ще додала, знаючи чоловікову натуру, - та дивися, чоловіченьку не попади в яку халепу, а то я тебе знаю, відпусти тебе, то потім жди тебе три роки, не діждешся.
Охрим глянув скоса на дружину недобрим оком:
- Ти б жінко краще не каркала, а то ще накаркаєш яку біду… Розумієш, земля чутками повниться, що запорожці підняли велику війну проти супостатів, хочуть звільнити Україну від польської неволі. А очолює їх Богдан Хмельницький. А я ще пороху не нюхав, хоча батько і дід добряче навоювались. Ех, і я би повоював трохи…
- Ну куди тобі воювати, в тебе господарство, діти, встигнеш ще, - відказала налякана жінка.
Охрим промовчав, тільки почав вус крутити. Чому козак так говорив до дружини, тому що історія його сім’ї була славною. І він також хотів долучитися до цього славного діла. Прадід правда, ще був самим найбіднішим селянином у цих краях, тому й вчепилося до нього прізвисько Голота. А от вже дід Охрима пішов на Січ, став козаком, ходив у походи на Крим і Туреччину. І батько на Січі служив деякий час, а потім вернувся у рідні краї, обзавівся родиною і господарством. У Охрима була мрія також послужити загальній справі. Батько його навчив вправно володіти шаблею та рушницею.
За годину господиня вже кормила Охрима сніданком, а він грався з своїми дітьми Гафійкою та Назаром. Попоївши господар встав за столу, зняв домашнє, одягнув нові свитку, шаровари та новий каптан, перепоясався м’яким поясом. На бік причепив шаблю.
- Присядемо на хвилину, щоб дорога була доброю, - все сімейство всілося на лаві. Тоді встав, поцілував дітей, повернувся до образів, гречно перехрестився, узяв рушницю і дорожні ночви, тоді вийшов з хати. Вивівши коня із стайні осідлав його, на прощання поцілував жінку, скочив у сідло і виїхав з двору. Поїхав поміж хатами правлячи до шляху. Його село Осташки – зовсім мале, майже як хутір. Вдалося йому вціліти у татарських набігах, бо татари пройшли мимо, не помітили декілька десятків хат, які заховалися у вишневих садах. Там де пройшли кримчаки, люд був або знищений, або забраний у неволю, а села спалені. А в цьому селі люди вціліли. Голота доїхав до ставка, повернув на право і через деякий час виїхавши за околицю, опинився у лісі. Козак призупинив коня на галявині, помилувався як сонечко яскраво виблискує у калюжах, які утворилися після нічного дощу. Оглянув швидким оком лісові хащі, могутні дерева, які стояли, ніби як на сторожі, охороняли село від непроханих гостей і ворогів. Тут пройшло його дитинство, грався у цих заростях у піжмурки, ганяв м’яча, випасав худобу під лісом, вчився з батьком влучати у ціль з рушниці, потім ходив на полювання. На виїзді із лісу проводжав його, своїми гілками – реями величезний і старий дуб, який ще бачив походи руських витязів на ворогів святої Русі. Урочище Осташки, може хто і згадає колись у якійсь історії. Козак проїхав ріку Бог, яка петляла серед долини, несла свої води на південь, щоб широким руслом влитися у Чорне море. Проминув село Грузевицю, яке лежало вздовж річки і назване так, бо напевне грузли люди трохи у грязюці. Коли в’їзджаєш у Плоскирів із заходу то минаєш село Гречани, проїзжаєш через лісок, густо посічений каналами, а тоді переправляєшся через місток і опиняєшся на невеликому риночку. Що тут селянин і майстровий люд тільки не продає, а особливо коли ярмарок, і худобу і різну дрібну птицю і різний реманент, який потрібен у господарстві. За ним фортеця і костел, а далі йдуть одноповерхові будиночки місцевих жителів. Плоскирів в ті часи, являв собою маленьке містечко, таке кругленьке і маленьке, як та копійчина, що випадково впала на мапу. Ще сто літ назад було село, а зараз вже містечко. Основними об’єктами були костел, православна церква і щойно збудована невелика синагога. Козак проминувши майже все містечко, під’їхав до невеликої крамниці, яка одиноко стояла майже на самій окраїні. Зійшовши на невеликий ганок, відчинив двері. Над головою у нього задзвеніли маленькі срібні дзвоники, сповіщаючи господаря про прихід покупця.
- Добрий день, - привітався Охрим, побачивши за прилавком старого єврея.
- Добрий день, коли не шуткуєте, - відізвався господар.
Голота підійшов до прилавку і почав розглядати товари. Чого тут тільки не було. І каптани різних фасонів, і українські шаровари, широкі як море, і польські камзоли з багатьма гудзиками, і єврейські сюртуки суворого крою, можна було вдягнути всі народи, які жили у Плоскирові. Видно, що господар був майстром у швейній справі.
- Слухайте, мені треба господаря Піньо, - сказав Охрим.
- Я вас слухаю, я господар, - відповів єврей трясучи пейсами, - чим можу служити пану.
- Мені потрібно крижмо на хрестини.
- О – о, у мене є чудове крижмо, все таке білесеньке, як сніг, - почав розхвалювати господар свій товар, - пан трохи зачекає, ви можете присісти ось у це голянське крісло, а я винесу цю чудову річ, - і він гайнув у внутрішні двері.
Козак всівся у кріслі, сперши ся обома руками на шаблю.
За хвилину він повернувся, несучи білосніжну матерію усипану золотим мереживом і багато оброблену вишивкою.
- Подивіться пане, яка чудова річ, - почав нахвалювати єврей свій товар, - матерія із Німеччини завезена, там у мене брат рідний живе, виробляє цю красу, а майстрині із самого Кам’янця робили, старались вишивали, плели мереживо.
- І скільки коштує ця краса?
- Майже зовсім нічого, всього на всього три талери, - відповів хитрий єврей.
- Скільки, - у Голоти від здивування очі на лоба полізли, - та за три талери можна купити п’ять десятин землі. От бісова жінка, порадила до вас звернутися у такій справі. Я ще такого здирництва не бачив…
Охрим спересердя встав і хотів вже покинути крамницю, але господар його затримав почавши просити вибачення:
- Вибачте, пане, вибачте, ну добре, якщо це для вас задрого, то беріть хоча б за два талери, - почав торгуватися єврей, - ви розумієте матерія з Німеччини, як дрого сюди її завести, а майстрині у Кам’янці як багато беруть за роботу. Так що, вона того варта – два талери…
- От бісів син, - сказав Голота, - та якби я знав, що ти з мене будеш стільки дерти, то знайшов би у центрі дешевшу крамницю.
- Дешевшу ви, пане, не знайдете, тут у Плоскирові, бо у центрі тим самим крамом торгують мій племінник і свояк. У них та сама ціна…
- От бісові діти, чесних людей обдирають, - тільки і відповів Охрим і вже хотів йти геть, але його зупинив господар.
- Ну добре, пане, забирай за одного срібного талера, це моя остаточна ціна, - старий скрутив хитру мар мизу.
Голота розвернувся і махнув рукою:
- Ех, ну і хитрун же ти, торгашеська твоя душа, - потім дістав з каптана гаманця і відав єврею талера, - прийдеться мені пару кабанчиків зарізати і продати, щоб відробити тую монету.
- Що ж, пане, так і зробіть, а про крижмо не пожалкуєте, що купили – хороша річ, - господар завернув його до віденського паперу і перев’язав тесьмою.
Охрим забрав покупку і вийшов з крамниці, бурмочучи під носа, що ще одна така угода і він піде по світу з торбою. Тоді вскочив на коня і повернув у бік Меджибожа.
А в цей час на Україні розгорялася народна війна. В кінці липня 1648 року рушила козацька армія із Наддніпрянщини на захід. Попереду пішов Кривоніс, за ним спроквола йшов Хмельницький із головними силами. Генеральну битву планував дати десь тут на Поділлі.
Серед милої природи подільського краю загубилось невеличке містечко Пилявці. Невелика фортеця розміщувалась на окраїні Пилявець. А у фортеці польська залога сиділа. Три полки, як прибули, зразу пішли на приступ. Десь у навколишніх селах знайшли підручні засоби, спішилися на відстані пострілу від фортеці і гайнули на приступ. За півгодини вони вже рубалися з поляками, а ті зверху поливали їх свинцевим вогнем. Кріпосні стіни були вщерть обліплені козаками, які лізли догори по великих драбинах і падали в урвище, скинуті ворогом. Сходу фортецю взяти не вдалося, тому коли захисники відкинувши перші спішні атаки, почали обстрілювати козацькі ряди з артилерії, яка була на фортечних стінах, полковник Кривоніс наказав окопатися, а сам з трьома полками переправився через річку, для того щоб звести табір на іншому березі. Цей табір потрібен був для майбутньої битви, яку задумав старий Хмель. Керували облогою, за відсутності Кривоноса, три сотники Бунчужний, Бурляй та Ярема.
Да і фортеця ця зовсім не фортеця, а так щось подібне. «Курником» обізвали її поляки, перед початком битви. Була вона чотирикутною, сторона мала двадцять п’ять саженів довжини, по кутках розміщувалися п’ятикутні башти. Висотою була у чотири поверхи, а башти у п’ять. В баштах і у кріпосних стінах зроблені бійниці для рушниць, а зверху стирчали гирла гармат, які плювалися вогнем і ядрами, завдаючи козацьким полкам непоправної шкоди. Але Хмельницькому потрібен був серйозний тил, тому і дав наказ, за два дні взяти її, а залогу всю перебити.
Артилерія поляків вела вогонь по козацьких позиціях, хоча слабкий, але прицільний. Тому козаки сиділи в окопах і носу не могли поткнути назовні. Але ж фортецю треба якось взяти. Ось і мізкували сотники, як це зробити.
Бурляй з Яремою сиділи у траншеї радилися, ще й реготали, раді з того, що минулий обстріл закінчився для них щасливо і вони залишилися цілими:
- Мале жабеня, але все одно хоче вкусити…- сказав Бурляй, покручуючи вуса.
- Це ти кого називаєш жабенням, - спитав його Ярема, примруживши хитре око.
- А тих вояків, що за кріпосною стіною сидять.
- Та які вони там вояки, так шляхтянська челядь…
- Челядь чи ні, а чув що Богдан наказав, швидко взяти фортецю, щоб не була в тилу у нього, хоче собі тут штаб облаштувати.
- Ну що ж, наказ є наказ. І ми його повинні виконати, - рубонув рукою повітря сотник.
- Та я цілком згодний, але чого воно зараза так плюється ядрами, - ми вже чотири рази в атаку ходили, - і скільки наших хлопців під стінами лишили. Йди порахуй, що від моєї сотні залишилось, - відказав стурбований Бурляй.
- А від моєї те саме, менше половини…
- Треба, щось хитре вигадати, а то завдання не виконаємо.
- Хитре кажеш. Треба помізкувати… - Ярема замислився і в глибокій задумі почав патиком колупати глиняну стіну окопу. Від тої відпадали здорові кавалки глини.
- Ти що, вирішив підкоп вирити до поляків, - запитав сміючись Бурляй.
- Єге ж, підкоп, - обличчя сотника розплилося у задоволеній посмішці, - нас спасе тільки підкоп, який ми вириємо під саму ляхівську стіну, закладемо по більше вибухівки і тарарах – кріпосний мур буде аж у Кракові.
Бурляй серйозно подивився на товариша а потім заперечив:
- На це піде мінімум тиждень, а Хмель нам дав два дні.
- Який тиждень, максимум два дні. Ми ж не звідси будемо рити.
- А звідки?
- Дивись сюди, - Ярема поліз на бруствер, а за ним Бурляй, - глянь, ось з лівого флангу, бачиш невеличкий лісок. Ми вночі з командою копачів, з інструментом, перебігаємо туди і починаємо копати. На наступну ніч переносимо вибухівку і підриваємо. І хоча швидко слово говориться, та не швидко діло робиться.
Команда «кротів» рила підкоп вже другу добу. Перші дві спроби наблизитись до мура виявились невдалими, козаки наткнулися на цегляну стіну контрфорсу кутової башти. Третій тунель виявився більш вдалим, але їм почали заважати «кроти» з іншої боку. Поляки помітили, що у лісочку якась метушня і грунт десь узявся і здогадались, що козаки риють підкоп, тай почали собі рити. Коли вже під мур було закладено вибухівку і підпалено бікфордів шнур, ляхи, точно визначивши місце закладки, загасили гніт і доки ми чекали вибуху, викрали весь порох, а прохід засипали землею. Прийшлось починати все спочатку. Робота ще ускладнювалась тим, що фортечні мури було обнесено ровом, наповненим водою, який був глибоченьким і козакам прийшлося підриватись аж під нього. Всі розрахунки вів Яків Наковаленко, який колись закінчив школу і непогано знав математику. Його товариш Сидір був змучений цими земляними роботами. Оце зараз він пихтів, але повз по вузькому проходу і тягнув мішка із землею на поверхню. Спочатку із саморобної шахти ззовні з’явилася забруднена землею голова козака, а потім виповз і весь Сидір.
- Трясця його матері. Який важкий грунт, - сказав він своєму товаришу, виповзши на поверхню і сівши стомлено на мішок.
- Ти дивись не наштовхнись на поляків, - відповів той.
- Та стараємось, але коли ми призупиняємо роботу, то чути, що десь довбуть.
- А де саме?
- Та десь зліва.
- То ви будьте на поготові, зброя ж при вас.
- Так, якщо натраплять на нас зразу будемо їх різати, як собак. В цей раз ми їм такого вже не попустимо, щоб викрали наш порох. Після закладки будемо зразу рвати. Зробимо короткий шнур, одну хвилину буде горіти, а потім як рвоне…
- А як же бути з підпалювачем - він не встигне виповзти, його засипле землею, може загинути.
- А так і буде. Віддамо одну душу заради спільною справи. Я можу підпалити…
- Ти знаєш, що я придумав.
- Що?
- Ми тобі прив’яжемо мотузку до ніг. Ти тільки підпалиш шнур, ми тебе зразу всією командою витягнемо з шахти, навіть оком не мигнеш. Вилетиш із цієї діри, як куля.
- Чудово, я згоден.
Цей тунель виявився найважчим. Каміння, коріняча вщент змучили десятьох козаків які рили підкоп, хоча вони постійно змінювали один одного. Один козак рив, інший сипав землю у мішок, а двоє витягали на поверхню. Через годину заступала інша команда, а ці відпочивали. Саме гаряче стало тоді, коли противники знову захотіли все засипати. Їм вдалося все ж таки, натрапити знову на козацький підкоп і почалася підземна війна. Хлопці ні на хвилину не випускали з рук зброю. Противники підрились під наш тунель і весь час нападали на козаків, хотіли вбити або хоча б поранити, а потім зруйнувати прохід. До кріпосної стіни залишалося чотири метри. Сидір зі смолоскипом у руці повз за наступним мішком, тримаючи напоготові свого любимого татарського ножа. Він швидко пересувався спираючись в основному на лікті і вигинаючи все тіло, як вуж. Зненацька бічна стінка зарухалася і глина з неї обсипалася і Сидір побачив руку з ножем, який був занесений для удару йому у груди. Миттєво зреагувавши він підставив під удар свій клинок, метал важко заскреготів один об одний. Рука поляка виявилась дуже важкою. За нею зі стіни, разом з шматками грунту, виповзло все тіло і навалилось на Сидора, придавлюючи його всією своєю масою. Поляк виявився вважезним, можна було дивуватися, як він вмістився у вузькому проході тунелю.
- Cholera jasna, - з грубою лайкою він схопив козака за горло і почав щосили душити.
Сидір відпустив свого ножа і хотів розжати руки противника. Але де там, вони були зжаті, як лещата, які стискалися все сильніше і сильніше. Тоді Сидір відпустив їх і намацавши під собою ніж і почав щосили колоти поляка в бік, наносячи удари швидко і вправно. Лях завив від болю і ослабив хватку, щось гаряче потекло на Сидора. Тоді козак наніс останній вправний удар поціливши у самі груди противника і видно дістав до серця. Тому що, той завмер на мить, а тоді почав корчитись у смертельних муках, пускаючи криваву піну з рота. За хвилину поляк був мертвий. До Сидора підповз Наковаленко.
- Що трапилось? – спитав він.
- Ти що, не бачиш, полякам знову вдалося натрапити на нас. Ось цей боров мене ледь не задушив. Вам ще багато залишилось копати.
- Ні, ще метра зо два, не більше.
- Допоможи мені стягнути цього ляха.
Яків поміг, а потім сказав:
- Біля цієї діри прийдеться чатувати.
- Так. Ти напевне тягни його нагору. А я тут початую і спробую її засипати. Скажи там на поверхні нехай готують порох, треба рвати стіну, а то ми тут довго не протримаємося.
- Добре, - відповів Наковаленко і сопучи від натуги потяг тіло поляка на поверхню.
- Якове.
- Що?
- Захопи ще трійко козаків.
- А для чого тобі?
- Мені здається, щоб спасти підкоп, прийдеться піти з козаками до ляхів у гості.
- М – г, зрозумів, - відказав Яків.
Доки він витяг поляка і повернувся з трьома козаками, Сидір вбив ще двох противників, які старались пролізти і засипати козацький підкоп.
- Ну що, хлопці проказав Сидір, підемо на гостини до ляхів.
- Атож, підемо, - відповіли ті.
- А тобі Якове, ми звільняємо прохід і даємо півгодини на все, - бо більше ми не протримаємося.
Сидір з козаками відважно кинулися у діру і через деякий час звідти почулися приглушені землею постріли, шум боротьби, зойки поранених і українсько – польську ругань.
Через півгодини все було готово, вибухівка закладена, один козак з прив’язаною за ноги мотузкою залишився біля бікфордового шнура. Яків виповзаючи покликав Сидора і хлопців. Виповзло тільки двоє – сам Сидір, весь перемащений кров’ю і ще один козак.
- А інші де?
- Їх уже немає на цьому світі. Поляки їх прикінчили, - відповів товариш.
- Ну що ж, на війні, як на війні, - сказав Наковаленко, - зараз будемо підривати, - давай хутчіш на поверхню.
Доки повзли, то Сидір додав:
- Ну і ми їхніх п’ятьох на той світ відправили…
- Ви молодці.
Всі вилізли на поверхню. Тут їх вже чекали інші козаки з мотузкою в руках.
- А хто там залишився? – спитав Сидір.
- Та Крутиголови, молодший син, Тарас, - відповів Яків.
- Добрий козак.
За мить зсередини тунелю добряче шарпонули за мотузку.
- Хлопці, нумо щосили потягли, - скомандував Наковаленко.
Козаки, чоловік з десять, які тримали мотузку у руках дружно потягли за неї відбігши кроків на сто п’ятдесят у лісочок і Тарас, який був причеплений за ноги, з’явився на поверхні, весь жовтий від обліпившої його глини, але з білозубою посмішкою на устах.
- Зараз рвоне, - сказав він.
Всі попадали додолу.
Земля здригнулася від вибуху, ніби могутній звір який сидів у землі почав ворушитися і захотів встати на задні лапи. Всюди полетіли величезні брили битої цегли і землі. Бокова стіна фортеці обрушилася, відкривши величезну діру у мурі, засипавши при цьому частину рову і відкривши козакам шлях усередину. Поляки, які були на фортечному мурі полетіли шкереберть у відкрите провалля, а потім все покрило густим стовпом пилу. Коли пил розвіявся, перед козаками відкрився внутрішній двір фортеці, у який повибігала озброєна шляхта і їх челядь, озброєні і готові до бою. Їх було чоловік зо двісті. Сотники почали піднімати козаків у атаку.
- Ну що, Яремо окропимо нашу українську землю своєю червоною кровушкою. За Вітчизну, за батьків, за свободу !!!… - Бурляй скочив на ноги, піднявши шашку над головою і чимдуж побіг на приступ фортеці. За ним у атаку кинулися і інші козаки нашого куреня. Всі бігли до обваленого муру, для того щоб здобути цю невелику, але тверду у обороні фортецю.
Козаків було дві неповних сотні. Вони мали перемогти противника, який переважав кількісно. Українські лицарі кинулися до утвореного проходу, перестрибуючи через купи наваленої цегли. Їх усередині фортеці вже підчікував ворог, щоб захистити себе і кам’яну твердиню. Поляки були у вигіднішому становищі, тому що не перебували в русі, як козаки, а мовчки стояли на місці, тримаючи рушниці напоготові. Коли українці наблизилися, вони дали залп зі всіх рушниць, які у них були. Він цього багато наших упало замертво, але інші ще з більшою відвагою кинулись на ворога, дехто також вистрілив на ходу із рушниць і пістолів, поклавши на землю немало поляків. За мить обидві групи зіштовхнулися у рукопашних сутичці, почувся звін шабель, тільки іскри сипалися врізнобіч. Почулися крики боротьби, зойки і стогін поранених. Поступово всю польську челядь, яка погано володіла зброєю, було перебито і залишилась одна шляхта, яка вправно рубалася на шаблях. Утворилися двобої у яких один на один противники показували свою військову майстерність. Тут показали себе Ярема та Бурляй, які одночасно билися з двома противниками, вимахуючи шаблею, як добрячий млин, то наліво, то направо, допомагаючи собі довгими ножами. Сидір з Яковом також не пасли задніх, відважно колючи ворога довгими копіями, що їм давало деяку перевагу у битві. І хоча частина тих, що оборонялися засіла на вцілілих фортечних мурах, і вже під кінець кидалися у українців чим попало, але й до них добралися відважні козаки, поскидавши вниз головою. Звільнивши від поляків двір фортеці, наші хлопці кинулися у будинок, який був прибудований до однієї із стін, і звідти також вибили і знищили противника.
Коли польська залога була остаточно перебита, козаки швидко, за пів дня, заробили діру у кріпосній стіні. Фортеця була готова до зустрічі гетьмана.
Прибули основні сили козацького війська. Сам Хмельницький урочисто в’їхав до фортеці і як і обіцяв облаштував тут свій штаб. А сам обоз заклав під замком. Козацький табір стояв над річкою Іквою в оборонному місці, серед річок, ставів і боліт. Його укріплено окопом і возами, що стояли в шістьох рядах. Довкола був нерівний терен, простягалися яри та балки. На північ, над малою річкою, йшла переправа в напрямі на Констянтинів, тут на греблі козаки повисипали шанці. Дня 19 вересня коло Констянтинова появилося польське військо, дуже велике, добре озброєне, з великим обозом. Але одноцільного проводу не було, командували три реґіментарі Заславський, Конєцпольський і Остророг. Хмельницький прозвав їх «перина, дитина, латина». Вони не змогли утримати дисципліни й ладу у війську. Поки укріплювали ще табір, передові полки кинулися на козаків. Розгорілася боротьба біля греблі. Тричі наступали поляки, тричі брали греблю, спершу піхота і драгуни, потім кінні полки, але козаки все новими силами відбивали атаки. Так пройшли три дні. Хмельницький спершу тільки відбивався, казали, що чекав більшої татарської підмоги.
У шанці, який знову перейшов до козаків сиділи запорожці, скориставшись невеликим перепочинком і палили люльки. Хто чистив свою рушницю. У кого вона вже була готова до бою, той міг розслабитися і потягнути деручого тютюну. За ворогом споглядали вартові, всі інші могли на хвилину розслабитися. Козаки зібралися у невеликий гурт на дні окопу, і почали говорити про своє життя – буття, згадувати подвиги і походи запорожців. Серед всіх виділявся один старий козак із сивим оселедцем на голові, охочий до оповідок.
- Ех, козаче, - звернувся він до молодого подоляка, - бачив я на своєму віку багато.
- І що ж ви бачили, - спитав той.
- А коли був такий молодий, як ти то жив у невеликому селі, тут недалеко, коло Летичева. Літ так зо сорок назад це трапилося. Кріпосними ми були. Ох і зобижав нас пан. Не давав дихнути вільно. Все гнав на роботу, на панщину. Фільварок, якийсь організував. Із дня в день, або гнеш спину на панщині, або у фільварку працюєш.
- Ну той що, - відказав молодий козак, - і я у фільварку працював, і нічого вижив.
- Так тебе видно не так зобижали, як нас. Крім того, що гнули спину шість днів на пана, не було часу власне обійстя обійти, або вночі, при місяцеві, або при сутінках. А пшеничка не чекала, обсипалось стигле зерно на землю. А у святу неділю, хто буде робити – гріх, хоча знаходились і такі. Ось так я жив, хоча стогнав, але терпів. Доки не познайомився з однією дівчиною – Галею, із сусіднього села родом. Зустрілись ми на роботі, на фільварку. Ох і сподобав я її, покохав. І вона мене також. Ходили ми так закохані півроку, а тоді я заслав до неї сватів, вона дала згоду на одруження. Лишалась справа, здавалось, за малим – за дозволом пана. А той як взнав, аж закипів, що їм, каже, припекло посівна на дворі. Ми кажемо, можемо зачекати до осені. Але він як побачив Галю, аж позеленів від люті, що така краса, має іншому дістатись, а не йому.
Старий козак важко зітхнув, потім випустив з рота клубок диму і продовжив розповідь.
- Почав пан вимагати права першої шлюбної ночі для себе. А ми такого ще не знали. Все село було зневажене такою вимогою. Бідна моя Галя, всі очі проплакала. Я був готовий на любий вчинок, хотів навіть підстерегти і вбити пана. Але в нього, яка охорона сильна. А пан, що робить, одного дня на фільварку, приїхав п’яний і забрав мою Галю і завіз невідомо куди. А людям сказав, що продав її іншому пану. Тут село завирувало. Я вночі пробрався до маєтку, тай підпалив його. Стояла добра суш тоді, до ранку від маєтку зостались одні головешки. А люди повстали, почали бити панських наглядачів, пан утік у місто і прислав польських рейтарів. А ті придушили повстання, скільки людей побили. А я переховувався у лісі, а тоді пішов на Січ. Так і не знаю, де моя Галя, познущався з неї пан, чи ні. Може ще жива десь, - козак замовк, тоді мовив, - то що, не варто цих панів бити і вішати на кожній гиляці. За те ми зараз товариство і воюємо, за волю, за нашу свободу, за краще життя.
- Так Крутиголово, ти правий, - підтримав його ще один досвідчений козак.
- Ну а потім, як прийняли мене у козацьке військо, ходили ми походами, на Крим і Туреччину, боронили Україну від нападів татар. Багато часу сплило з тих днів. А зараз ось воюємо з головними кривдниками, з панами. У мирний час козак вільний робити, що хоче, горілку пити, займатись промислом, завести собі жінку. А от у військовий ні – ні. Не дай боже горілки випити, зразу покарають на горло, і ніяких жінок. Дисципліна…
Тут поляки знову пішли на приступ шанців і розповідь старого козака була перервана. І ніби на пітвердження його слів у полку сталася прикра історія з одним з козаків – Пилипом.
Козарлюга вийшов з шинка сильно на підпитку, шабля волочилася по дорозі, шаровари були в декількох місцях продірявлені, дірки світилися, показуючи бліде тіло козака. Нові шаровари він учора пропив. Від вчорашньої пиятики у козака сильно боліла голова. Він ледве прошкандибав до своєї позиції і майже залетів до шанцю, добряче луснувся головою об дно рову і на хвилину притих. Потім відкрив очі і огледівшись навкруги, побачив декількох козаків, які з осудом дивились у його бік і качали зневажливо головами:
- Єй, єй, козаче, - сказав старий вояк, із сивою чуприною, - дивись, Пилипе, бо погано закінчиш. Побачить сотник, накаже відтяти голову, за пияцтво під час війни…
- А що мені втрачати, мені вже все одно кінець, у мене особиста трагедія, мене покинула жінка, - п’яний Пилип ледве ворочав язиком і дивився на всіх осоловілими очима, - мені вже кір дик, як говорять знаючі люди. Хлопці, може хто дасть медовухи для сугріву?
Козаки, які були у шанці промовчали у відповідь. Тоді Пилип звернувся до дядька у овечій шапці, який був до нього найближче:
- Єй ти, поліщук, ти не міг би мені передати мою сумку…
Той повернувся, подивився на п’яного і підняв з під ніг шкіряну сумку, а тоді жбурнув її мовчки, потрапивши прямо у груди Пилипу. Той зраділо витяг пляшку і приклався до неї жадібними губами.
- Цей козак погано закінчить, - поліщук сплюнув на землю і висунувшись із шанцю, почав спостерігати за позицією поляків.
За півгодини прийшов із замку, в якому знаходився штаб, сотник Бунчужний, здоровенний і крутого норову дядько, і можливо нашому п’яничці і вдалося б уникнути кари, та на гріх хтось встиг доповісти про скоєне Пилипом і пропала буйна голівонька. Поволік п’яного козака, швидкий на розправу Бунчужний, за шанці у невеликий лісок. Той ще щось пручався, та в сильних руках сотника нічого не міг зробити. І полетіла бідна безтямна голівонька по лісовій стежці. Сотник вийшов з лісочку обтер об ганчірку шаблю і направив двох козаків зарити тіло. Ті так і зробили, зарили бідного козака на узлісі, зробили нашвидкуруч з двох гілок берези хрест, поставили його, познімали шапки і перехрестилися:
- Нехай земля буде тобі пухом, козаче, вмів горілку пити, та не зміг голову зберегти, - сказав один з них, а тоді повернулись вони до своєї військового справи.
- Ти нам господине, горілки не давай, а то ми їдемо воювати. Ти нам дай щось попоїсти, - попрохали козаки молоду жидівку, видно дочку господаря. Козаків було чоловік зо двадцять, вони прискакавши на баских конях, увійшли всередину і повністю зайняли корчму, вдягнені у білі кобеняки, при повному озброєні. Старший з них присів на лаву, розстебнув свій каптан, густо всіяний ґудзиками, зняв і поклав коло себе шапку обшиту хутром із двома перами. Господарі заметушилися коло козаків, подали страви на столи, ті почали їсти. Прибіг з вулиці вартовий козак і каже до старшого:
- Десятнику, тут наші козака спасли, із гиляки зняли, поляки його хотіли повішати. Привести його?
- Веди.
Той побіг на двір. Двері відчинилися і Голота зайшов до корчми. Приміщення було переповнене козаками.
- Добрий день, панове товариство, - привітався Охрим.
- І ти здоров будь, коли не шуткуєш. Сідай, - старший козак вказав на лаву навпроти.
- А що, правда, що люди кажуть, що прийшло під Пилявці військо Богдана Хмельницького і збирається з ляхами воювати?
- Правда, - відповів самий старий козак.
- А можна і мені до війська записатись?
- А ти козак чи шляхтич?
- Козак я і батько був козаком і дід. Обоє моїх пращурів служили на Січі.
А я ще ні. І давно я мав таку мрію, записатись у козацьке військо.
- А віри якої?
- Православної.
- Ну а сам звідкіля?
- Тутешній я, родом із села Осташки, це коло Плоскирова недалеко. Їздив на хрестини до племінника у Меджибіж. Добре погуляв. А як їхати додому, то тут все і почалося, проїхати не можу, натикаюсь то на ляські роз’їзди, то на козацькі. Поляки на гиляку зачепили, добре що наші підоспіли – спасли. Так що, запишете мене у військо?
- Обов’язково козаче, зараз приїде сотник, він тебе і запише. Самі його чекаємо, - відповів старий козак.
- Це добре. І що, велика битва готується?
- Ох козаче, багато питань задаєш, не шпигун часом? – примружив око десятник.
- Ні – і – і, ви що… - відповів Охрим.
- А козацьку справу знаєш?
- Еге ж.
- А шаблею добре володієш?
- Так, це мене батько навчив, Степан Голота. Чули про такого, справний був козак…
- Ні не чули такого. А давненько він служив на Січі?
- Та вже літ зо тридцять пройшло, - відповів Охрим.
- Я вже двадцять п’ять років у війську, не застав я його, - сказав один старий козак, - а де ж твоя зброя?
- Зброю я втратив у сутичці з польським роз’їздом. Вони мене мало не повісили.
- Ти ж казав, що майстерно володієш шаблею.
- Так, добре володію, але їх було з десяток. Як я не відбивався – вони мене все одно скрутили.
І Голота почав розповідати про свою пригоду.
- Я вже їхав з Меджибожа, трохи на підпитку, закуняв у сідлі, коли це глядь а навперейми мені ляський роз’їзд, чоловік з десять. Я різко розвернув коня і чимдуж від них, але один мене швидко догнав і хотів стягти на землю. А я вихопив шаблю і торохнув його по голові між очей, що є сили. У нього кров як люрне і всі очі залила, безсило опустив він руки, а тоді взагалі гепнувся з коня мертвий. Я розвернувся і хотів накивати п’ятами та один з поляків стрельнув у мене з пістоля.
- Так ти поранений, - викрикнув один із козаків.
- Так, у бік, - признався Охрим, - але легко. Так ось вони догнали мене, скинули з коня, побили, зв’язали. Могли зрозуміло зразу вбити, бо війна, але вирішили познущатися. Скрутили руки, посадили на коня, зробили на мотузці петлю, зачепили її за найтовстішу гиляку і кажуть:
- Ти, psia kref, собача кров значить, заслуговуєш на смерть, але ми відаємо твоє життя у руки бога і провидіння. Якщо слухняний у тебе кінь, то діждешся яких подорожніх і тебе виймуть з петлі. А не слухняний то бути тобі на тому світі. І поїхали, сміючись. Добре, що у мене кінь смирний і слухається господаря. Просидів я ось так години зо дві, коник смирно піді мною стояв. Аж тут ваші козаки скачуть і звільнили мене.
- Повезло тобі, ще й отримав бойове хрещення, - засміялись козаки.
- Ти сідай Охриме ближче до вогню погрійся, а то ночі вже холодні, - запропонував один з козаків.
Голота сів ближче до вогню, трохи погрівся, дали йому миску з кашею, він трохи перекусив. Через деякий час приїхав сотник, здоровий дядько, чоловік уже в літах, глянув на Охрима примруженим оком. Той знову розповів свою історію.
- То що, козаче хочеш воювати, - спитав Голоту.
- Так, сотнику, - твердо відповів.
- Ну добре запишу тебе у свою сотню, - він дістав із сумки перо, чорнила, папір, - кажи, як звати?
- Охрим.
- Добре, - почав повільно писати, виводячи букву за буквою, - вибачай, що так помалу, бо тільки навчився писати, та й сотником я недавно. Кажи прізвисько.
- Голота.
- Голота, записую. Знав я одного Голоту, на Січі служив, вже літ зо тридцять тому назад. Ми ще разом новиками були, проходили козацьку школу. Степаном його звали, не твій батько часом?
- Мій, - зрадів Охрим.
- Ти диви, прийшлося таки зустрітись, через стільки років, хоч з сином. А що, живий ще батько?
- Ні помер, того року, - відказав козак.
- Жаль. Справний був козак. Нехай земля йому буде пухом…
Сотник згорнув папери і додав:
- Ну що ж, служи, як батько служив. Я думаю, ти мене не підведеш, - а тоді глянув на козаків і сказав, - відпочили і підкріпилися трохи з дороги, а тепер пора нам хлопці виходити на свої позиції.
Встав і вийшов з корчми, за ним пішло і все козацьке товариство, разом з Голотою.
Як почало смеркати, за наказом гетьмана спорядив Ярема двох розвідників у ляський табір. Кого він міг спорядити, як не Сидора та Якова Наковаленка, двох добрих друзяків, які один без одного не могли обійтися і кругом разом ходили. Два товариша, як сонячна заграва над обрієм потроху погасла і непроглядна ніч запанувала над полями Вкраїни, залишивши зброю і захопивши тільки криві татарські ножі, пішли до малої річки. Тут вони посиділи трохи на березі дослухаючись до тиші і уважно оглядаючи ворожий беріг. Потім розвідники сміливо увійшли у стрімку воду ріки, зажавши ножі у зубах і поплили до лівого берега. Вдало подолавши швидку течію козаки вийшли на протилежному боці і назирці рушили до польського табору. Обминувши греблю на якій відбувалася сьогоднішня сутичка з ворогом і залишивши її справа козаки, перебігаючи від одного до другого чагарника, наблизились до ворога. Перед ними відкрився величезний табір, який розкинувся на добру милю. Тисячі вогнищ освітлювали величезну кількість шатрів і наметів, у яких розмістилася шляхта. Поміж шатрами стояло безліч возів з майном і різним військовим начинням. На вільних місцях на землі покотом спала челядь, а у шатрах, з яких пробивалось світло, йшла весела гулянка, чулися чоловічі голоси і жіночий сміх. Служки прожогом вискакували із середини, виносячи залишки багатих наїдків і пустий посуд.
- Зібралась шляхта воювати, та й набрала краму, - засміявся тихо у вуса Яків, - завезла легких жіночок і нумо гуляти.
- Еге ж, - вторив йому Сидір, - що це за вояки, прийшли на битву і жінок з собою захопили. А ну давай підповземо ближче.
І козаки поповзли до найближчих возів. А сховавшись за ними почали стежити і побачили цікаву картину, яка розігралася на невеликому майданчику. З десяток шляхтичів сперечалася про те, хто краще стріляє. Молодий дворянин доводив свого, а старші вояки сміялися з нього. Той хвацько сплюнувши, дістав з кишені монету і сказав:
- А зараз ви побачите, як я своїм влучним пострілом попаду у цей срібний талер з трьохсот кроків, - сказав хвальковито Януш і вставив монету у розщеплене заздалегідь дишло селянського возу. Тоді поважно і не поспішаючи почав відміряти кроки, один за одним. Коли це зробив, трохи відсапався і витер піт із чола. Шляхтичі стояли і усміхнено дивилися за діями Януша, а коли той витер спітнілого лоба, взагалі стали реготати і піддьоргувати його гигочучи:
- А що, пане Януше, шкода буде програти триста пістолів. То може ти і не стріляй зовсім, а так відай і все – панство продовжувало знущатися із молодого шляхтича.
- Ви панове не знаєте для чого я так часто тренуюся у влучності, - відказав Януш.
- І для чого ж? – не вгамовувався самий ярий зі шляхти пан Терлецький.
- А для того, щоб поцілити у гетьмана повстанців…
- Сміливий задум, - схвально закивала головами шляхта.
- Але, як ти це зробиш? – не вгавав пан Терлецький.
- А ось як, - відповів Януш, - ви знаєте, що Хмельницький виходить час від часу на фортечну стіну Пилявецького замку, подивитись на ворожий табір і на поле майбутнього бою.
- Ну той що з того?
- А те, що я підкрадуся до фортеці чим ближче, хоча б на ті самі триста кроків і коли гетьман вийде на оглядини, поцілю у нього… - відчайдушно промовив Януш.
- Kurcze, kurcze, - почало викрикувати панство.
- Kurcze blade, - всі зі злістю розсміялися.
- Не таким молодикам, такі речі робити, - відказав Терлецький, - куди доблесніші і досвідченіші воїни пробували такі штуки робити і залишалися мертвими. Ти знаєш, яка у нього охорона, скажені сердюки, які тільки те і роблять, що ріжуть всіх підозрілих підряд, і доступу до гетьману нікому нема. Так що, тебе напевне десь у кущах козак з ножем буде чекати.
- Нічого, поживем побачим, панове прошу добавте більше вогню до моєї мішені, - самонадіяно відповів Януш і поки два жовніра донесло декілька смолоскипів до цілі, почав готуватись до пострілу.
Козаки, які поховалися поза возами чули всю розмову.
- Яке ж він лихе задумав, нашого гетьмана вбити, от ірод триклятий, - у Сидора від гніву розпашілося обличчя, він схопився за кривого татарського ножа, - зараз я його вб, ю і будь що буде…
- Схаменися навіжений, - стримав його Яків схопивши за руку, - нас загубиш і справі не допоможеш. Ми цього шляхтича обов’язково підстережемо, як нікого не буде і відправимо на той світ…
Тим часом, Януш навів мушкета на мішень і вистрелив. Всі ахнули від здивування, від срібного талера нічого не залишилося. Натовп глядачів побіг до возу шукати талера, але пошурувавши чобітьми у траві і нічого не знайшовши, почав виказувати своє захоплення:
- Браво, пане Януше! Видно у вас є гарний шанс встрелити того козацького гетьмана. Але це все ж таки небезпечно…
- Так, молодий шляхтиче, це дуже небезпечно, - додав до загальних окриків пан Терлецький, - але що ж, я вирішив вам допомогти…
Рано вранці, ще сонце не сходило, зібралися Януш з паном Терлецьким, для того, щоб виконати те що, задумав молодий шляхтич. Вдяглися у зелені каптани під колір хащів, щоб бути малопомітними у лісі. Взяли кожен по дві рушниці, мушкет, патрони, велику порохівницю, кинджали та шаблі.
- Якщо я навіть з першого пострілу не попаду у гетьмана, можна буде другим пострілом влучити, - сказав Януш.
- Та ти пане Януше і з першого влучиш. А би він тільки вийшов на ту кляту стіну, - відказав Терлецький.
Вийшли із намету і почали пробиратися поміж возів і сплячої челяді. На сході почав швидше жевріти обрій, на небі не було а ні хмаринки.
- Погода має бути чудовою, - обдивившись небо, сказав пан Терлецький.
- Дуже добре, - відповів молодий шляхтич, - добре буде поцілити…
Пройшовши весь табір поляки заглибилися у зарості чагарнику і почали крадькома пробиратися до річки.
- Ну і як ти думаєш підстрелити гетьмана? – не відставав Терлецький.
- А дуже просто. Ми зараз доберемося до річки…
- І що попливемо на інший бік, - перелякано перебив шляхтич.
- Ні, на інший бік ми переправлятися не будемо, - заспокоїв його Януш, - ми пошукаємо гарну засідку у чагарнику на цьому березі. Для того, щоб нас не помітили козаки. Я думаю, що від цього берега річки до фортечної стіни кроків зо триста буде, ну максимум чотириста. А я можу влучити і з такої відстані, - хвалькувато додав він.
- Це вже добре, - погодився Терлецький.
Через деякий час вони були на місці і стали вибирати засідку для пострілу.
Лазили десь з годину по тих чагарях, аж Терлецький почав хапатися за крижі, і знайшли. Якраз навпроти фортечної стіни, невелику заглибину у чагарнику, розміром не більше пів сажені, що самі ледве вміщались. Але мур чудово проглядався, а ззаду і з боків для стрільців ніщо не загрожувало, так як добряче все заросло чагарником і кущами. Збоку росла величезна верба. Януш почав готуватися, розклав зброю по траві, ще раз почистив свого мушкета, потім засипав пороху і вклав кулю а тоді добряче все утрамбував cтемплом. Тоді встромив форкету у землю. Поклав мушкета. Пан Терлецький мовчки сидів за ним, майже у самих кущах і мовчки спостерігав за Янушем.
- Ну все готове, - сказав шляхтич, - тепер будемо чекати коли гетьман вийде.
- Добре пане, зачекаєм, - відповів Терлецький.
Сонце піднімалося все вище і вище. Мав бути жаркий осінній день. Стояло бабине літо. На фортечній стіні поки, що нікого не було видно, крім двох вартових на кожній з башт, які проглядалися поляками.
- Слухай, Януше, може ми даремно це все затіяли. Хмельницький і не з’явиться на фортечній стіні, - Терлецького вже починала розбирати нудьга, - у мене вже всі кістки оніміли.
- Слухайте, пане Терлецький, наберіться терпіння, - відповів Януш, - ви самі визвалися мені допомогти, тому прикривайте наш тил, і бажано мовчки, бо зіпсуєте весь настрій і тоді я промахнуся.
- А який тут тил, суцільні чагарники.
- Все одно дивіться добре навкруги.
Несподівано на мурі почалася якась метушня. З’явилися козаки у багатому одязі.
- Напевне козацька старшина, - сказав Януш.
- Може бути, мені нічого не видно, - відповів Терлецький.
- А не обов’язково, щоб вам щось було видно, головне, щоб я все бачив.
За спинами старшини показався високий чорновусий чоловік у шапці прикрашеними страусячими перами. Всі розступилися перед ним, даючи дорогу. Один чоловік із старшини почав показувати чорновусому на польський бік річки, щось активно жестикулюючи.
- Слухайте, пан Казиміж, - звернувся Януш до Терлецького, - здається мені, що цей високий чоловік і є козацький гетьман, а ну гляньте.
Терлецький висунувся із – за молодого шляхтича говорячи:
- Ну я його бачив один раз у житті, може впізнаю, - став уважно вглядатись, - ти знаєш, здається, що це він. Схожий…
- Якщо схожий, тоді я стріляю.
Януш швидко підняв мушкета, поставив його на вильці, завішав форкету за ліве рамя і запалив гніт. Поки той почав диміти, за долі секунди прицілився гетьману прямо у груди. Ось ось мав пролунати постріл.
Зненацька над головою у нього різко тріснула гілка і щось важке полетіло з дерева прямо на голову Янушу, при цьому щось сильно вдарило його по маківці. Він впав і знепритомнів, встигнувши лише запам’ятати, що мушкет ще до пострілу вивернувся з його рук і куля полетіла не у гетьмана, а в іншому напрямку.
Пройшло невідомо скільки часу, але коли Януш розплющив очі, то тіні від дерев нахилилися в інший бік, а поряд лежав пан Терлецький, скручений мотузками по руках і ногах. Обличчя його було замащене кров’ю, а під оком світився величезний синець. Він щосили кляв козака, який сидів на ньому зверху.
- Niech ci slach trafi, psia kref, - лайка вилітала з уст Казиміжа, як з уст сварливої жінки, - злізь з мене, я благородної крові, а ти холоп і сидиш на мені, idz do diabla…
- Дивись, пане, бо підеш сам до диявола і раніше за мене, - сказав спокійно козак, пускаючи дим з люльки, яку палив, - зараз Яків прижене човна з того берега і ми вас доставимо до фортеці. Яке лихе задумали, гетьмана вбити. Ось гетьман спустить з вас шкуру живцем…
Зрозуміло, що героями, які скрутили шляхтичів були Сидір та Наковаленко, двоє добрих товаришів, які почувши, що готують поляки, не переставали стежити за ними. І коли ті зайняли позицію для пострілу, Сидір тихцем заліз на дерево і вчасно стрибнув на голову Янушу. А Яків підкрався ззаду до Казиміжа, скрутив його, нам’явши тому добре боки.
Януш тільки зараз відчув різкий біль у голові і зрозумів у яку халепу вони потрапили. Спробував крутнути руками, та де там – мотузки міцно стискали тіло, він лежав на животі і тільки одним оком спостерігав за тим, що відбувається.
- Слухай козаче, - звернувся він до Сидора, - я людина багата, ти нас відпусти, за це отримаєш мішок золотих.
Козак мовчав.
- Ну добре, якщо не віриш, що ми тобі привезем гроші, давай я напишу записку своєму дядькові, а самі залишимось у заручниках. Він тобі відсипле купу червінців. А тоді ви нас відпустите. Згода?
- Та не потрібні мені твої червінці, - козак сплюнув на землю, - я сказав ясно, що поїдете до фортеці і будете відповідати перед гетьманом.
Сидір відвернувся і продовжив мовчки палити люльку. Януш зрозумів, що ситуація безвихідна і їм, разом з паном Терлецьким кінець. За мить Наковаленко пригнав човна і козаки закинувши панів на плечі, понесли їх до річки.
І ось настав ранок 23 вересня 1648 року. На полі бою біля таборів Хмельницького і Кривоноса вишикувалися у бойові порядки козацька піхота та татарська кіннота. Гетьман дав наказ для головного наступу. Наперед пустив татар, але їх було небагато, всього три тисячі. Польська кіннота почала повільно і неорганізовано виходити з табору і шикуватись у бойовий порядок, а потім не слухаючи команди, кинулася на орду. Оскільки рубіж атаки для польської кінноти був невигідним, бо заважали глибокі балки і дув зустрічний вітер, шляхетське командування вирішило зачекати наближення козаків і татар на ділянку, де була більш – менш рівнина місцевість. Але розв’язаний сторожовими хоругвами бій примусив польське командування надавати їм допомогу окремими загонами. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові і нові польські корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Заздалегіть гетьман наказав залляти деякі луки водою і ляська кіннота грузла у тому багні. Ці загони було послано на погибель. Хмельницький використав цю метушню, і козацька артилерія почала сильно обстрілювати греблю. Козаки почали наступ на неї. Польське командування вирішило в цей час замінити потомлену за дві доби чергування на греблі королівську гвардію на драгунів і коли загони рушили назустріч один одному, козаки і татари цей рух сприйняли як відступ і навально атакували греблю. Кіннота і драгуни змішалися, почалася паніка а потім втеча поляків. Вузька гребля не вміщала утікаючих, і вони тонули у річці. Козацька піхота бойовими сокирами знищувала коней під польськими вершниками і добивала останніх на греблі або топила у воді. За кіннотою і драгунами стала тікати й польська піхота.
Сидір з Яковом орудували бердишами, ранячи коней під ляською кіннотою. Вони брали кожного жовніра з обох боків, Сидір вибігав наперед коневі і ранив його у шию, а Яків з боку засовував бердиша бідній тварині у бік. Іншого способу скинути важко озброєного вершника на землю не було. Хоча той і боронився списом або довгим мечем, але все залежало від спритності обох товаришів. Не одного шляхтича вони прикінчили на греблі. А потім скидали всіх мертвих у воду, розчищаючи собі прохід і даючи розвернутися українському війську. За годину цієї каші підходи до гребля були очищені від противників.
- А нашо нам ця шарпанина, будемо бути прямо в лоба ворогу, - викрикнув Ярема, повівши своїх козаків на приступ ворожих окопів.
Все нові і нові полки козацькою армії кидалися у цей вузький прохід невеликої греблі, яка за останні три дні не раз переходила від одного противника до іншого.
Польське військо не витримало обстрілу й чимдуж лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Козаки оволоділи греблею, їх полки перейшли на лівий беріг і почали шикуватись у бойові порядки.
Один із загонів запорожців швидко зник у заростях чагарнику, обходячи противника зліва.
- Ех і люблю я цю справу, рубатися з ляхами, - сказав Охрим Голота, виїхавши на поле битви. Йому уже вривався терпець, бо дуже вже хотілося кинутися у атаку, але його гарячковість охолоджував командир, який вимагав дисципліни і стримував гарячковість деяких козаків. Тільки коли було дано наказ для наступу козацька кіннота рушила рівним строєм на противника. І Охрим на своєму коні гарцював у перших рядах, хоча його рана досить таки сильно боліла, але він не звертав на це уваги, а старався дістати ворога своєю шаблею. Поляки бачачи такий сильний напір козацького війська збилася у купу і втратила бойовий стрій, а тому опинилася легкою здобиччю для противників. Все частіше Голота бачив не обличчя противника, а його спину.
У цей час татарська кіннота вийшла на фланги і в тил противника. Через паніку, що охопила польське військо, майже половина його складу зникла з поля бою. Під напором козацької піхоти поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що цей табір закладено у такому невигідному місці, що з нього боронитися було неможливо. Тоді польські полководці наказали відвертати на Константинів. Козаки й татари напирали далі, а тоді серед поляків зчинилася така паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. Як прийшов вечір, панове реґіментарі й полковники з’їхалися тихцем і ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахувалися багатьма тисячами. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидало на землю зброю, панцирі, копії і все пішло врозтіч, видавши на різню піхоту. Всі біжать потомлені на всі боки, інші й пішки йдуть, ведучи за собою коні. Бо великий страх обхопив поляків, втікали чвалом, поки коні могли. За три дні дехто був аж піді Львовом. Взяли козаки ляський табір, а там пребагато воєнного і столового знадіб’я, що його з усієї корони понавозили найзнатніше панове, вибираючись на війну не так з залізом, як зі сріблом і золотом. Вічний сором, незабутня втрата для переможених.
Коментарі:
З польської мови:
Kurcze – курка ( зневажливе прізвисько)
Kurcze blade – курка бліда ( те саме)
Niech ci slach trafi – нехай тебе шлях приб’є
Idz do diabla – йди до чорта
Psia kref – собача кров
Cholera jasna – холера ясна.
Українські історизми:
Стемпл – палиця для утрамбовування пороху
Форкета – палиця - підставка для мушкета, яка встромлялась у землю
Новики – новобранці у запорожців
Вильці - роздвоєна зверху, як рогатка частина форкети
Рамя - плечі
Гніт – запал рушниці.
