Сильна злива полонила своєю владою все місто. Безжальний вітер змітав все на своєму шляху, що заважало його рухові, піднімаючи в повітря поліетиленові пакетики, котрі залишають люди, не помічаючи наявності урн для сміття. Раніше зелені, а зараз пожовклі, мов дині, листя каштанів повільно падали на землю, раз-по-раз змінюючи напрямок свого польоту, а стовбури дерев гнулись від нещадного шквалу вітру.
Небо своїми рясними слізьми омивало асфальт вулиці і широкими ріками стікали вниз, неначе тікаючи від якогось невидимого переслідувача…
А вулицею цим часом, ледве перебираючи лапи, шкутильгав чорний, обшарпаний пес з білими цяточками на носі, які в людини назвали б родимими плямами. Пес, угнувши голову, ступав своїми невеличкими лапками у глибокі калюжі, холод яких врізався ножем у його кістки. Скільки ж можна з нього? Скільки він може страждати?.. Коли він отримає спокій?..
Пес крокував, навіть, не дивлячись куди. Шлях для нього втратив будь-який сенс. Йому було все-одно куди йти. Його ніде не чекають. Ніхто… У нього немає доброго господаря, який гладив би його неохайне хутро, який доглядав би за ним, до котрого він міг притиснутись, лизнути за щоку… Робити так, як і всі собаки… Але де там… Він, навіть, не мав поганого, нікчемного, нестерпного господаря… А він готовий був би стерпіти його, якби тільки… Якби він був комусь потрібний… Хоч би комусь…
Пес повернув голову в сторону і мимоволі поглянув на себе… На неохайного, малого бродягу, хутро якого стирчало, немов у хроніка, який залежав волосся після довгого, спокійного відпочинку на асфальті поблизу тротуару. Задня лапа підбита… А що? Він хотів їсти… Навіщо було бити залізним прутом по лапам? Навіщо питається? Хіба він зробив щось таке, за що варто зробити його неповноцінним псом? Він лише вкрав шматок хот-дога… Але ж його уже ніхто не їв. Адже хлопець пішов і залишив його на лавці… Однак це виявилось помилкою. Хлопець повернувся і привалив прутом по лапам… А ще кажуть: «Пси – звірі!».
«Це ви, люди, звірі. Звірі, яких повинні боятись всі. – хотів вимовити вголос, але не міг, пес. - Ви не знаєте честі, ви не знаєте жалості. Ви – зло… Всепоглинаюче зло… Чим я вам заважаю?» - однак замість людського голосу з пащі пса вирвалось наповнене болем виття. А як хотілось викрикнути, щоб всі його почули. Щоб не відвертали від нього голови, неначе не помічають. Щоб визнали його, як істоту, котра має право на існування. Має право на щасливе життя. Пес не хотів бути зайвим, аутсайдером, але це було саме так. Він був зайвим тут і зараз…
Рясні сльозинки неба втрапляли до очей пса і той зіщулив їх. І продовжував, шкутильгаючи, рухатись вперед… Вперед… Його це слово лякало більше всього. «Вперед» - означає знову йти у невідомість, що страшніше будь-яких мук. Що його чекає попереду? Щастя і спокій чи знову біль і каліцтва???
Але, що робити? Що залишається, якщо не йти вперед? Зупинитись? Ні!!! Це означало б поразку, це показало б його слабкість. Але ні!!! Це раніше він був слабким і нікчемним, але зараз НІ!!! Нехай на вигляд він маленький і непомітний, але він сильний… Його погляд, його єство наповнені силою. Якоюсь невідомою силою, таємною і незрозумілою. Цю силу було вилито і викувано з того болю, з тієї нікчемної, жалюгідної митті, котру називають ЖИТТЯМ. Жорстоким випробуванням…
Вперед… Чи варто туди? Можливо, ні! Але, що у нього позаду? А нічого!!! Та ж сама невідомість.
Пес мимоволі повернув голову назад, неначе заглядаючи в минуле, шукаючи хоч якусь мить щастя, хоч хвилинку любові, хоч секундочку співчуття… Але нічого, окрім страждань, він не бачив. Лише його дитинство було більш-менш радісним, адже тоді він мав сім’ю. Він мав господаря, хоча той і не любив його. Завжди лупцював, знущався. За кожну провину отримував болючий удар ногою і цілу зливу нецензурної брані. А так хотілось вигукнути людською мовою, сказати, що йому боляче, що він жива істота, над якою ніхто немає права глумитись. Він гавкав, скавчав, однак його ніхто не розумів. Як страшно, коли тебе не розуміють, коли неначе говорять іншою, навіть, позапланетною мовою, чужою для всіх.
Єдиною розрадою було невинне дитя, котре не бачило зовнішньої непривабливості пса, воно просто гралось з ним, гладило і невимушено посміхалось. Дитя завжди притискало його, ще маленьким, до своїм грудей і голосно реготіло… Чиста душа… Дитя бачило справжню, істинну красу свого пса…
А що було далі? Все було так, що й не вигадаєш. Господар викинув його на вулицю, але за що, за яку провину? А просто за те, що затягнув тапок господаря в якийсь куток і той не міг його знайти. Хіба за таке викидають, хіба позбавляють домівки, міцного даху над головою?..
На вулиці його прийняли не дуже люб’язно. Інші пси-бродяги з вискаленими іклами і піною з рота наскакували на нього, відганяючи від себе, від своєї тусні. Ніде його не приймали. Всюди він був зайвим… Завжди…
Він бродив вулицями міста, часто зустрічаючи тічки собак, котрі стаєю шукали поживи, а він сам-один. Нікому не потрібний.
На вулиці його гамселили ногами, обзивали паршивим псом. І нехай… Паршивий, так! Для чого пинатись? На себе погляньте спочатку. Навіть бомжі, які подібні до тих бездомних собак, і ті проганяли його. Хоч би мали жалість нагодувати собі подібного. Адже він – маленький, сам у сміттєвому баці не пориється. Але де ж там. У нас брат брату не брат. Кожен думає про себе, про задоволення своїх потреб, а на інших плювати з високої гори, гордо задерши голову.
Пес знову угнув голову, втупивши свій погляд у змочений небом асфальт, а на його носі бриніли його капельки. З очей котились нікому не помітні сльози… Так, він плакав. А що собака не може плакати? Може. І плаче вона не тому, що чоловік не купив губну помаду, а проливає сльози, вивертаючи зовні свою душу. Хоч і собачу, але душу. Нехай він не міг говорити, як всі люди і був не такий, як всі, але плакати він умів. Плакати, коли його сліз ніхто не бачить. І це не слабкість, це просто вивільнення свого болю, це побачення з самим собою, коли ти бачиш своє справжнє єство… Немає нічого кращого, як плакати, проливаючи душу. Стає одразу так добре і спокійно, неначе ніякі біди тебе і не чіпали.
Чорний, обшарпаний пес з білими плямами на носі шкутильгав, підгинаючи задню лапу, яка нестерпно боліла. Він йшов вперед, якому не було імені. Просто вперед…
Крокуючи тротуаром, він вирішив перейти дорогу. І, не піднімаючи голови, зробив крок на дорогу, потім ще і ще…
В якусь мить він почув страшне визжання шин автомобілів, потім голосне звучання сирен… Пес повернув голову, рівнодушно поглянувши у очі стального коня, який на шаленій швидкості мчався на нього. Пес, навіть, не закривав очей. Він просто чекав, давно чекав на це…
Раптом він відчув, як тілом пройшла шалена хвиля больових відчуттів, а потім стало так добре, так спокійно… Його тіло неначе піднімалось над всіма: над автомобілем, який збив його, над двома особами – чоловіком і жінкою -, які схопившись за голови бігали над його трупом. Чоловік підбіг до нерухомого тіла пса і зупинився. Ще якусь мить стояв, вдивляючись у його пусті очі. Сів на коліно і охопив руками бездиханне тіло…
- Пробач мені, друже… - промовив чоловік. На його повіках з’явились ледь примітні іскорки, а в голосі чулись нотки жалості…
Жалість… - подумав пес.
Як він цього чекав. Чекав, як сина матір, коли його пожаліють, коли відчують його своєю частинкою. І для цього потрібно було померти? Нехай. Тепер вічний спокій. Це добре…
Ось, що чекало на пса попереду…
