25.02.2010. 20:20
Велика втрата мого міста
Його нема… Більше… Це сталось сьогодні. Ще у вівторок він, як завжди, йшов своєю вулицею на роботу, як і кожного дня, вітався з перехожими і ласкаво посміхався дітям… А сьогодні місто втратило почесного громадянина, професора історичних і філологічних наук, чудового викладача, директора Львівського відділення інституту археографії та джерелознавства, сина Романа Дашкевича та Олени Степанів… Але перш за все ― Людину. Він справді заслужив за своє життя одного, найбільшого права ― називатись Людиною, з великої букви…
Боляче усвідомлювати, що його більше немає… Більше ніколи (яке ж жахливе зараз це слово) він не подзвонить уранці своєму заму, а моєму батькові, «Олегу Федоровичу», як він його називав, більше не запитає, почувши в слухавці мій голос : « А Олег ше десь там існує?!», більше не питатиме моїх батьків « Ну, шо? Як там ваша Софійка, вчиться?». Адже це саме з його легкої руки у мене зародилась мрія стати вчителькою. Вчити дітей, як і він, чогось корисного, того, що він так любить ― рідної мови… Ну от, знов пишу про нього в теперішнім часі. Не можу писати «був».
Більше ніколи він не пройде по стертім бруку міста, яке так любив, і для якого жив… Ніхто з перехожих навіть здогадатись не міг би, проходячи повз, що цей енергійний старий високий чоловік у темносинім плащі, що пішов щойно геть ― оце і є душа міста Лева…
А він до останнього ходив на роботу, посміхався, і мало хто навіть із близьких знав, що вже багато років він веде боротьбу з виснажливою хворобою. Що кожного ранку, прокидаючись, він просто наказує собі йти і жити далі. Навіть в останні години свого життя він відмовлявся їхати в лікарню, аргументуючи все тим, що «Я краще за тих лікарів знаю, шо мене болить». І при цьому лагідно посміхався… А потім ― заснув…
Сьогодні моє місто зазнало важкої втрати. Воно втратило Дашкевича Ярослава Романовича, ― ЛЮДИНУ з великої букви…
