Сталася ця історія у Фісюрах. Це село неподалік моєї рідненької Яблунівки. Люди там такі добрі, а природа милуєшся-залюбуєшся. Річечка, як скельце, садочки, гайочки, лісочки. Тільки живи та май на цьому щастя.
Жив у цьому селі дід Юхим, царство йому небесне. Спокійної вдачі чолов'яга. І суперечки ні з ким не заведе, і допоможе усім. А як-то він любив природу. Бувало ходив годинами по лісах. А як-то пташечка десь затьохкає, то ставав і слухав. Здавалося, нема йому більшого щастя на землі. За це я ще більше діда Юхима поважаю, бо й свого життя без рідної української природоньки не уявляю.
Діда Юхима любили всі, хоч він мовчав більше. Як буває, обсядуть його комарі, а він хоч би що. І пальцем не ворухне. Йому кричать: „Юхиме! Юхиме! Та вони ж тебе геть із'їдять!” А він посміхається та й одповідає: „То й що! Їм же теж їсти треба!” От такий був дід Юхим.
Все б то нічого, та сусідствувала з ним баба Секлета. Ото вже ґвалт-баба! Не було й дня, щоб у селі бучу не підняла. То кілок не там забили, то город їй потоптали, то жому їй недосипали, то „паскудські діти” усі яблука поїли... Якби баба Секлета день не покричала б, то, мабуть, усі б мамонти пооживали.
Так ось, одного дня дід Юхим на межі кролям траву серпом жав. І вгледіла це баба Секлета. Як вона ж побіжить од хати, та як залементує:
- Ах, ти іроде проклятий! Ти шо надумав усю траву заграбати?!!! Та то ж і моя межа! Та я твоїм кролям голови поотвєрчіваю! Ти потом ще сто раз спросиш разшерєнія у мене! Ти чого мовчиш, паскуда ти така?!
А дід Юхим жне собі далі. Та й не дивиться на неї. А баба Секлета розчервонілася, як той Змій Горинич. Ще трохи і ніздрями пар пихкотітиме. І лементує, і лементує:
- Ой, людоньки! Ой, що ж то на білому світі дєлається?!.. Я ж до нього з усім пилом-жаром! А він! Юхиме, глушмане! Ти шо мене за людину не держиш?.. Ой, Боже, дав же ж ти мені сусіда! Ото вже сусід! Та шоб ти три рази под сєбя надєлал! Та шоб тобі собаки всю ніч під окнами скавчали! Ух, ти чортова душа!
А дід Юхим спокійніший, ніж море в штиль. Стоїть на обніжку, траву складує. Не витримала баба, повернулась до діда спиною, стала раком, задерла спідницю та... блиснуло біле тіло на сонці: „Ось тобі, іроде!” А дід Юхим як перетягне її серпом! Та як закричить баба: Ой, людоньки! Ой, серед біла дня зарізать хотєлі! Ой-ой-ой!...” Біжить по селі, лементує! Аж до сільради добігла. Та й зразу ж до Голови. Та як заґвалтує:
- Маніячина в селі завівся... Зарізать мене хотів!.. Хто?.. Хто?.. Знаєте, хто?.. Дід Юхим! От хто! У мене даже факти є... Як то кажуть, на одно мєсто!..
До вечора Голова мав клопіт у вигляді баби Секлети. Пообіцяв розібратися. А люди в селі зразу вирок винесли: „Хай баба Секлета труси носить, то й оказії не буде. А діду Юхиму орден надо видать "За борьбу з обнажонною преступностю!"
