Тепле осіннє сонце гріло місто. Дні зісковзували в безодню, як краплі дощу по обличчю — все вниз і вниз, все швидше і швидше. Вечоріло. Золотаве проміння на прощання фарбувало світ жовтим, а ніч, якої ще не видно, домальовувала довгі темні тіні.
Вона відкрила хвіртку, звично протиснувши руку крізь тісне плетіння дроту, вкотре думаючи, як складно, певно, робити це чоловікам із широкими долонями, і зайшла до саду. Цей маленький крок завжди дивував. Он там, зовсім поряд і невимовно далеко — місто, дороги, вулиці, метро, багатоповерхівки, а тут — треба спуститися вузьким провулком між однаковими дачними будиночками радянської забудови, відкрити цю хвіртку до старого саду, що за ним вже років п'ятнадцять ніхто достоту не гледів і він тепер більше нагадує ліс, — і зробити крок. Один, рідше кілька. І відчуваєш, як стигне навколо тебе час, навічно зупинившись в напівзабутому колись. Ці жовті тіні... вечір, який прямує у вічність — і може саме тому здається нескінченним?
Осінь. Сонце просвічує межи оголеними гілками, і дерева, зелені з золотом, віддають шану водночас закону року і закону дня. Ще квітнуть червоні троянди, років двадцять тому активна бабуня вирощувала їх на продаж. З-під листя визирають червоні ягоди чарівної ремонтантної суниці, що розрослася широко і безладно. На землі впереміш — яблука і алича. Жовте і червоне. Їх мало збирають: старим важко, молодим не до того. Біля будинку на виносному дерев'яному кріслі сидить баба, і коротке біле волосся її виблискує золотом.
- Добридень, - вітається жінка, зачиняючи хвіртку. - Я вам млинців принесла. І сирничків.
Усміхається. Ні, вона прийшла не до матері. До свекрухи, з сином якої розвелася десять років тому.
- Добридень, - піднімається баба назустріч, сині очі їй сяють на блідому старечому обличчі. Гарна. Навіть тепер — гарна. - Будь ласка, проходь, сідай.
Жінка киває, стискає її пергаментну долоню.
- Зараз, тільки в дім оце гостинців занесу. Ми собі готували, то я вирішила ще вам занести.
Жінка зникає за дверима раніше, ніж в спину їй несеться “дякую”. Чутно, як вона розмовляє в середині з дідом. Жартує щось. Потім виходить зі стільцем і сідає поряд з бабою.
- Ну що, - ім'я, по-батькові, - як ви тут?
Стара сумно хитає головою, перебирає пальцями край халату. Руки їй тремтять. Вона скаржиться, нервово підбираючи слова. Мова їй плутана, вона почасти довго не може віднайти потрібне слово, бентежиться, тривожиться, а слова як злі діти тікають від того все далі і далі. Жінка прислухається, підказує. Ви мали на увазі це? Чи те? Чи, може? Вони віднаходять разом потрібне слово, і баба задоволено киває, і була б тема легшою, на тому можна було б і заспокоїтися, а так... Її вимучив цей інсульт. Ця плутана мова, ця дурна пам'ять, нахабна кішка, що гуляє сама по собі, а найбільше — власна безмопічність. Бо ж, розумієте, я нічого, нічого не можу зробити сама! І син довго не телефонує. Він поїхав на заробітки, бо без цього ніяк, але ж... але... вона чекає весни, чекає, коли він приїде. Вона стомилась. Вона хоче побачити його і вмерти, бо досить вже цієї муки, досить!
Жінка тримає її долоню і слухає.
Тоді, давно, коли вона могла б називати бабу “мамо”, але не хотіла, в них були не найкращі стосунки. Владна господиня родини — і маленьке перелякане дівчисько, що приїхало з іншого міста вступати в консерваторію. Жити було не легко, але — що ж робити? В 20 віриш в кохання, це зараз, озираючись, можна думати: а чи ж було? Їй досі боляче згадувати ті роки. Свою самотність і безпомічність. Першу вагітність, коли дочка свекрухи хотіла відсудити собі квартиру, в якій вона жила з чоловіком і свекрушиною старою матір'ю, і ладна була все віддати — але що ж робити, коли не її? Коли тут прописано п'ятеро людей, і хто вона цій родині, хіба ж може щось вирішити? Досі не розуміла, чому вибрали саме її — чужу, найслабшу — для погроз і тиску. Для страшних обіцянок, коли квартиру не віддадуть, перестріти її десь в темному провулку і зробити так, щоб народила на місці — боженьки, вона була тоді на сьомому місяці! І ні до кого, ні до кого піти! Досі пам'ятала, як баба сказала їй тоді: міліція? Ніякої міліції, в нас порядна родина! І чоловік не насмілився перечити. Боялась, боялась настільки, що дитина завмерла всередині на кілька діб — відплакала. Минулося. Потім — розлучення, перебудова, вона сама з малою дочкою, старший син лишився з батьком і його родиною, на десять доларів в місяць зарплати концертмейстра... Шила капці й капелюхи. Крутилася, як муха в окропі. Згадувала, як випрошувала в них сина, яка була щаслива, коли дозволили його забрати. Як жили кілька тижнів на самих млинцях, бо нічого не було в домі, крім муки та олії. Як син, дорослий вже тоді, 13 років, сказав їй: мамо, так не можна. Я повернусь до них — і вам буде легше. Чоловік, хай і дитина. Дочка мала була, а от він те розлучення переживав тяжко. Знала, що тягнеться до неї так само, як вона до нього. Знала, як жити зі старими. Але хіба ж могла відмовити, коли їсти — нічого?! Дід і баба, живучи в цьому от домі, здавали тоді квартиру і мали з того триста долярів на місяць. Десять з них порятували б її з дітьми — не дали.
Вечір заливає багрянцем, вона допомагає бабі піти в дім і занести стільці. Погоджується попрасувати діду сорочки. Розповідає, що в дочки все добре. І в неї теж. І в сина. Дорослі вже...
Ще важче, ніж за себе, пробачала за нього. За шкільний похід коли хлопчиську-підлітку, що в нього хребет ще тільки формується, зібрали в дорогу старий радянський рюкзак-колобок вагою в двадцять п'ять кіло — і це зігнуло його так, що досі не може вирівнятися. Втім, зараз того майже не видно, і син ніби не в образі — але то ж її дитина! Як так можна було...
Гірко.
Вдруге вона одружилася з розрахунку: йому потрібна була прописка, їй — гроші, роззнайомилися, заприятелювали, почали навіть жити разом, але робота закінчилася, він повернувся додому, а вона лишилась із усвідомленням, що чоловік потрібен. З грішми. Бо вона падає вже, на витримуючи шаленого темпу робіт і підробітків, і потрібна гавань, тиша, можливість просто відлежатися — і хоча б трохи не боротися зі світом за кожен день. І доля всміхнулась. І з третім чоловіком все склалося добре. Хай не любов, але людина хороша, притерпілися, притерлися. Купили квартиру. Коли купували, дивилася, щоб ближче до старих. В них жив тоді її син, це зараз окремо, — аби не далеко було ходити одне до одного. Та й самі старі... важко їм. Син їх на заробітках, з дочкою побили глеки і вже скільки років не спілкуються. Лишилась вона та її діти. А в дітей своє життя — і хіба ж їй важко, пробігтися тут три хвилини і зайти допомогти? Провідувала бабу в лікарні. Як було тепліше, ходила з нею гуляти в парк. Смачні якісь страви занести от — самі ж не зготують, а приємно. Їх вже не виходить ненавидіти, та й навіщо? Родичі. Шкода їх. І чоловіка першого шкода. І... якось так треба, щоби по-людськи, а образи вона згорне десь міцно — і хай не тривожать. Бо... бо якщо кожен мститиме, який же то світ тоді буде? Та й який з неї месник... Бо, зрештою, якби не старі, не народилися б її діти, її світ, її доля і сонце. Хай минуле мине нарешті, хай не тривожить сьогоднішнього.
Смеркає. Вона прощається в дверях: час додому, чоловік скоро прийде з роботи, зустріти його, нагодувати, та й я що ж, на хвильку тільки...
- Дякую, - каже баба. - Заходь ще, добре? Бо ти ж для нас тепер найближча людина...
Усміхається. Гірко. Киває, обіцяє заходити, обов'язково. Тільки тепер все ж бігти...
За спиною дід зачиняє хвіртку. І вона видихає цей старий сад і своє минуле, вона спішить до нового дому і нового життя, і знає, що перше та друге — невіддільні.
