Дивне створіння людина. До пуття й понині не відаю, хто ж я такий? «Світле радіо «Еммануїл» десь зо два місяці безперестанку крутило мою молитву, якою помолився в студії, даючи інтерв’ю. Молитва – хай собі, але анонс: «закінчуємо трансляцію молитвою християнського письменника»…мене аж підкидає від цього словосполучення - «християнський письменник», дуже вже асоціюється із «радянським письменником», як одне, так і друге - дурня! Не вважаю себе християнським, тим більше письменником. Зараз, справді трохи пишу, та іще недавно був художником і уся малярська братія вважає, що останні роки в мене попросту творчий застій.
Того не заперечую, така вже істота людина – може літати, а може й повзати, чи ходити задом наперед. Загублена в тому світі - шукає у ньому себе, власного самовираження… По-друге, - ніде й ніколи не декларував своєї належності до письменницької братії, не вважаю себе письменником. Зараз, справді, пишу, та сірій речовині моїй вже годі утримувати деталі картин, які подумки малюю. Лиш закінчу роман, до якого приклеєний, що програміст до програми, перепрошусь з мольбертом, і вдихатиму запах олійних фарб і скипидару із живиці, як найкращий аромат…
Досить ліричних відступів, повернусь до періоду життя, коли повзав. Був такий у мене - «повзучий період»…
Ігри дорослих, не вельми відрізняються від дитячих. Коли б не був в сім’ї одинаком, і не проводив за малим не увесь час в іграх, де був виконавцем усіх задуманих ролей, можливо, біднішою, не такою нестримною була б моя фантазія, у житті дорослому …
Очоливши ОПОЛ починаю надавати йому бодай якихось рис реальності, не може ж він бути суцільною примарою? Такою собі львівською фата-морганою – приєдную до Об’єднання щораз то більше підприємств, на блешню ловиться як і малеча, так і груба риба, а блешня у мене підібрана вдало – офіс ОПОЛ в найпрестижнішій будівлі Львова – палаці Потоцьких. Лиш зайшовши туди, почуваєшся людиною з вищого світу – інтер’єр кімнат теж добирав у антикварів – нічого спільного зі сучасними офісами…
Антураж важить немало, та навіть приватне підприємство «Рога і копита» мусіло займатись бодай якоюсь діяльністю, тим більше, личило це солідному Об’єднанню, всі ж бо учасники, сплачували чималі членські внески (мусить структура за щось існувати!), віддачі ж, окрім офіційного представництва та усіляких заяв у пресі, – жодної.
Якось завітали до нас представники східних єдиноборств, що відкрили по Львову мережу своїх шкіл, і мали проблему з реєстрацією. Не симпатичні мармизи, що могли добряче налякати, особливо в час розгулу рекетирів, наштовхнули на думку: «це саме те, що потрібно!» Ми надаватимемо «дах» усім підприємствам які входять в ОПОЛ! Станемо їхнім «дахом», і нам вони платитимуть. Швидко збагнув й ще одну вигоду такого посередництва – свого грізного «даху» підприємці ще й бояться… Більше не пишу сльозливих листів, не випрошую членські внески – несуть наввипередки…
Відколи увійшли колективним членом у “Нову Україну”, став ще й політичним діячем - делегатом II з’їзду організації, що на той час стала потужнішою за Рух.
З’їзд відбувався у Пуще-Водиці, там ми й жили. Місцеві гіди розповідали, що свого часу відпочивав тут Лев Толстой, Тарас Шевченко і Микола Гоголь, уже не кажучи про Петра I, чи Катерину II. Звичайно ж, таким великим пурисом, яким себе тоді вважав, саме в такому місці й належало жити, і… творити політику. Виявилось, коли вмієш перехилити чарку-другу, та іще доладне щось сказати, маєш усі шанси потрапити навіть у владну обойму.
Всеньку ніч турбували посильні від Гніденка, а то знову від Хреньова, які навзаєм виборювали лідерство, обов’язково з пляшкою й не одною – агітували кожен за свого кандидата. П’ю з обома, кожен обіцяє якісь преференції. Невже тепер в таких торгах й проходитиме моє життя? Невже вони не здогадуються, що я делегат якого ніхто, окрім якогось десятка людей, не обирав, що жодних голосів в майбутньому забезпечити їм не зможу …
Вранці, аби трохи освіжитись після хмільної ночі, плаваю в прозорих озерах Пуще-Водиці. Насолоджуйся, поки можеш, довго «Нова Україна» не протримається, - зорієнтувався, коли врешті збагнув, що - не один я тут такий “повноважний делегат”…
Повертаємось у вагоні СВ з депутатами Верховної Ради, й колишніми комсомольськими босами, які нині представляють різні демократичні блоки. На щастя, усі добряче п’ють, то ж мій єдиний і незрадливий друг – алкоголь, і тут не покинув мене. Допомагає адаптуватись, стати «своїм» у цьому чужому мені середовищі.
Алаверди, або, «дозвольте додати до сказаного» (принаймні так розуміли це слово, що вважалось грузинським, в пострадянському просторі).
Заприятелювали із алкоголем давно: Перше знайомство відбулось у четвертому класі. Того дня шкільний щоденник ряснів поганими оцінками, а батько от-от надійде... Добре, коли п’яний, та в обід зазвичай приходив лиш підхмелений. «Ану покажи щоденника!» - найстрашніша фраза, яку будь-коли чув у житті. Означала звинувачення, вирок й покарання водночас. Передбачаючи, що зараз розпочнеться, не віднаходив собі місця. Люба бабуся, (кохана бусічка!), пошкодувала дитину - налила келишок горілки:
-Випий внучку, страхи, як рукою зніме!
Воно й правда. Хмари над головою розвіялись. Бабуся над усе любила внука, то ж набагато раніше, ровесників приєднала до великого таїнства. Нерозумні дорослі, - розважав подумки, невже гадають, що дітлахам легше живеться, аніж дорослим, що вичікують до вісімнадцяти, аби прилучити їх до еліксиру безстрашшя і радощів? Запричастившись раз, невдовзі й сам навчився сягати по келишок у «важкі хвилини життя», їх же ніколи не бракувало: шкільні та вуличні конфлікти, екзамени, домашні сварки… Вступав у повноліття зі своїм добрим приятелем - без алкоголю не вирішувалась жодна проблема. З ним перебував і в радощах, і в хвилини натхнення.
Як гарно мріялось після кількох чарок, глибоко затягшись цигаркою... які вірші писались… Життя з алкоголем набуває зовсім іншого смаку, іншої барви. Мов у казці, якби в паралельній реальності живеш. Люди там, теж інші – незнайомці, опинившись за одним столом, після кількох чарок стають добрими друзями. Мало не кожна зустріч - виняткова удача, люди все не прості, велети із незбагненними можливостями, усе їм по-плечу, - завтра допоможуть у працевлаштуванні, науці, бізнесі. Нажаль, надто пізно зрозумів, що це “завтра” ніколи не наступає... Спільна випивка – казка однієї ночі. Опісля усе щезає, немов й не було ніколи…Звичайно, гіркота розчарування, та лиш до наступного застілля, де казковий світ відкривається знову. Переконаний, нині він справжній, дотикальний… Цей прекрасний цей п’яний світ, у якому усе можливо, усе навдивовижу легко...
Мої студентські часи проходили під прапорами «Біле міцне», «Агдам», «Сонцедар», «Плодоягідне», «Портвейн». Винарні у Львові, як нині аптеки - на кожному розі, у кожному навіть овочевому магазині був відділ, де розливали дешеве вино. Поіменно знав усіх шинкарок, наливали без черги, що особливо вигідно, коли за рогом підчікує нічого, не підозріваюче дівча, для якої й набираєшся «натхнення»…
Дуже швидко познайомився і з “алкогольним голодом” й муками абстиненції, проминуло років п’ятнадцять «щирої приязні», спізнав, що таке запій. З того часу, алкоголь повністю заволодів мною - пізнав його справжнє, потворне обличчя садиста і вбивці...
Десять - п’ятнадцять днів безпробудного удень і вночі пияцтва, - місяць, два, часами й довше утримування тверезості. Далі алкоголь став посилати мене у глибокий “нокаут” - валив з ніг. Нічого, продовжував пити не підіймаючись із ліжка... Запої це важка хвороба, що вимагає постільного режиму. Казковий настрій, радість душі, залишились в далекому минулому. «Важко хворий, не може підійти до телефону» – відповідали рідні на адресовані мені дзвінки, і це було правдою. Навіть коли відказували, що мене немає, - це теж була правда. «Неприсутній» - згодом так назву одне зі своїх оповідань. Опісля підрахував – неприсутність тривала довгих п’ять років…
Кожного разу щиро я молився Господу, аби дозволив пережити цей останній, (без сумніву!!!), запій. Аби іще раз, востаннє, повірив, й витяг мене із лабети смерті. Вкотре являв милість...
Після кожного запою почуваюсь “новою людиною”. “Новим Адамом”. Від одного вигляду горілчаної пляшки понуджує. Більше ніколи! Нізащо не гляну в бік диявольського трунку! Треба не мати жодної клепки у голові аби, переживши таке пекло, повернутися туди знову…
Не годен утримати дрижаки у кінцівках. Намагаюсь усамітнитись в час обіду, аби ніхто не бачив тієї жахливої картини: вибираю найбільшу ложку, а рідини набираю на денце. Тарілка замалим не під носом, мов у немовляти. Поволі включається свідомість. Це уже ходить, розмовляє, дає розпорядження, і... споживає харч “генеральний директор”. Та, найпаскудніша, найпринизливіша річ – тремор - видає з головою. Це не дрібне тремтіння, коли можеш демонстративно витягнути руку, і мовити: «Ну й життя! Погляньте лишень...» і усі зрозуміють - нерви здають, важкий такий тягар відповідальності, не жарти – «Генеральний директор»… Дрижаків, не в силі спинити навіть подвійна, чи й потрійна доза транквілізаторів... Зрештою, із транквілізаторами намагаюсь не зв’язуватись - вони не стільки допомагають, скільки шкодять - втрачаєш відчуття ідентичності, - немов на ручному гальмі їдеш…Та й узалежнюєшся так само – не ковтнеш пілюлю, і уже не в своїй тарілці…
Перший тиждень - найважчий. Жменями ковтаю активоване вугілля, обмежую себе у їжі, хоча їсти після запою, хочеться нестерпно, та мушу відсидіти тиждень-два на рисових кашах, аби відновився процес травлення. Систему виходу із запою знаю, що до йоти, (моя власна, вироблена роками), - що й після чого їсти, чого й скільки пити, як заколисати себе до сну… Це таки найбільша, і найболючіша проблема - порушення сну. Виснажливе безсоння, триває тижнями...
Фенікс повстає з попелу. Повертаюсь до життя. Вкотре? Стає у природі старий гардероб - штани й костюми студентських років, якраз впору, та, буває, й вони зрадливо провисають. Кожен запій - втрата 10 – 15 кілограмів ваги.
Перші дні намагаюсь не потрапити в поле зору знайомих, уникнути розпачливого.
- На тобі ж лиця немає!...Що з тобою? Хворів?
Повністю “відходжу”, коли алкоголь через усі можливі канали врешті покидає моє тіло, починається гарячкова, непогамовна діяльність. Усім телефоную, пояснення?
- Раптово прихворів “тайванським”, “іранським” чи яким та ще грипом, був у відрядженні, чи терміново вислали за кордон. Чи вірять? Не усі звичайно. Після кожного запою життя доводиться заново налагоджувати життя - терміново заводити нові контакти, ділові знайомства. Прокидається з летаргічного сну моя секретарка, пардон референт, приймає телефонограми, факси, друкує до пізнього вечора листи. Словом, розкручуємось. Працюю над кількома проектами водночас, по 12 - 14 годин на добу. Фонтан, ні високий гейзер життя знову вибухає на якийсь час у старовинному палаці Потоцьких.
Нещадно злюся на дружину й батьків, які просять бодай трохи погамувати той свій запал, зупинити цунамі. Слізно просить мама:
- Ти хоч моїх знайомих до своїх справ не залучай, як потім буду людям в очі дивитись… “Вороги для людини - близькі її” - доречно пригадую фразу великого Толстого... Невже не розуміють? Затівається епохальна справа! (інших в такий час у мене й бути не може!..) Палки у колеса хто ж вставляє? - Рідні!..
Кожна хвилина, кожна навіть секунда віддані справі. Упрівають референти. Нові компаньйони не можуть збагнути від чого такий поквап. Світ валиться чи що? Лише дружина з розумінням тихцем констатує.
- Такий він запійний у всьому...
