-Марічко, ти повинна допомогти мені, - із ноткою благання у голосі проказав шеф, розгублено тиснучи кнопки на стільниковому телефоні. – Презентація ось-ось почнеться, а я забув роздаткові матеріали в офісі. Чи не могла би ти принести їх? Вони вже видруковані, лежать у мене в кабінеті – просто на столі. Ну ти побачиш..А я ще мушу зробити кілька дзвінків. О, є зв'язок – альо!..
Марічка стрімголов кинулася виконувати прохання шефа. Ще б пак, адже в офісі вона почала працювати нещодавно, тому щосили намагалася заімпонувати керівництву. Та й за характером дівчина була виконавчою та відповідальною, тому кожен наказ, а тим більше поданий у такій ввічливій формі, сприймала як закон.
Шлях до приміщення конференц-залу лежав через великий зелений парк. Ним неквапливо походжала охорона бізнес-центру, прогулювалася молодь, і офісні працівники часто виходили посидіти на лавках підчас ланчу. Сьогодні погода тішила теплом, і попри сильні пориви вітру, людей у парку було чимало.
Коли Марічка відчинила двері кабінету, і в поле її зору потрапив стіл шефа, вона жахнулася. На столі височіла гора паперу, яка нагадувала Пізанську вежу. Саме так – гора, ціла кіпа папірців стандартного формату, висотою десь у половину невеличкого зросту Марічки. Як вона зможе навіть підняти таку вагу? А ще й пронести через увесь парк, аж до іншого корпус?
Марічка подумки закликала на допомогу всіх святих і притиснувши щосили стос паперів тонкою рукою згори, підхопила його знизу… і нелюдськими зусиллями поставила собі на стегно. Так - одну задачу виконано, вона спромоглася підняти це. Але як рухатися з таким тягарем, а ще не в змозі щось перед собою бачити?
Кульгаючи і пересуваючись боком, Марічка так сяк-зробила кілька кроків і навіть дошкандибала до ліфта, на своє щастя, ні на кого не наштовхнувшись. Добрих самаритян на її шляху не спостерігалося, адже хто допомагатиме Марічці? Вона лише якась там асистентка, та ще й новенька у фірмі. Окрім того зовні далеко не фотомодель – тому і лицарі в блискучих обладунках дорогих костюмів із краватками не поспішають на порятунок.
Руки відвалювалися, від напруги на чолі виступив піт, але Марічка не здавалася. Якось натиснувши ліктем кнопку, викликала ліфт, і влізши у нього, таким же чудернацьким методом направила його вниз. Боже, яка вага..вона ризикує заробити собі грижу. Але перший пункт офісного законодавства засвітився перед очима Марічки червоними неоновими літерами – шеф завжди правий. А другий пункт у випадку неправоти шефа радить пильно перечитати перший. Ну ось, уже холл. Ледве-ледве пересуваючи ноги, ніби черепаха з неймовірно важким панциром, Марічка нарешті виповзає на свіже повітря. Паперовий тягар, наче карма, тягне її до землі. А треба ще перетнути парк – попереду неблизька дорога.
Отож, чимчикує наша Марічка парком – ні, краще сказати, шкандибає зі своїм велетенським паперовим стосом у руках. Піт заливає очі, макіяж давно вирушив у плавання. І тут...налітає порив вітру і здмухує з вершини стосу кілька папірчиків. Ааааа! Нііі! – мовчки кричить Марічка на все горло, розуміючи, що земля ризикує вийти у неї з-під ніг. Але треба іти далі, час підтискає Марічку, і образ розлюченого шефа не зникає з уяви.
Плентаючись стежкою у парку, Марічка уявляє себе національною героїнею – за такий подвиг їй неодмінно дадуть медаль! Але трохи вивчивши вдачу свого шефа і його щедрість, розуміє, що може сподіватися тільки на шоколадну.
Хвилини цокають, Марічка просувається вперед, нехай повільно, але впевнено! Ні, ситуація вимагає надзвичайних заходів – треба за будь-яку ціну скоротити шлях, а то до конференц-залу і до вечора не дійти. Отож – уперед зеленим газоном, по діагоналі! До біса ті правила, у такій надзвичайній ситуації, нехай охорона зробить для неї виняток.
Люди оглядаються на Марічку, показують пальцем – ну звісно, вона б і сама на їхньому місці витріщалася на таке посміховисько. Руки відвалюються, плечі зводить судома. Лівицю, що притримує ношу знизу, ріже тупий біль. На місці, куди упирається стос паперу, безперечно уже проявляється бридкий фіолетовий синяк – Марічка досить чітко уявляє собі це. Треба щось робити!
Ну що ж – активізуємо акробатичні здібності. Обережно, аби не розсипати на землю шефове добро і майно компанії, дівчина - звідки у цьому худенькому тільці могло взятися стільки снаги?! – міняє місцями руки. Правиця опиняється знизу, у той час як ліва підхоплює папери згори. Сальто-мортале… Невже їй вдалося?! Тепер Марічка зможе рухатися далі!
Вона зможе. Я зможу – каже собі Марічка, немов маленький потяг, що уперше долає високий схил, бурмочучи собі під ніс: зможу, зможу, я це зможу... Ось уже і кроки стають ширшими, впевненішими, та її мета – земля обітована, царствена будівля другого корпусу уже видніється перед нею. Крок. Ще один крок…Ну ось – уже десяток набіг. Молодець, Марічко, ти зможеш!
Бідолашна Марічка ледве переставляє ноги, м’язи болять, наче вона розвантажила вагон мішків із бульбою. А чим цей стос клятої макулатури кращий за мішки бульби? Перехожі далі витріщаються на неї, дехто посміхається і махає руками. Ну звісно, аніж підійти і допомогти дівчині, краще із неї посміятися, доки вона надривається.
Ні – тільки не це! Черговий сильний порив налітає на Марічку, ловить її у кільце, закручує, і зі стосу вилітає добра половина паперів… Розлючена, не на жарт знервована Марічка, кидає спересердя рештки тягаря на землю – нехай іде під три чорти, і шеф, і ця робота! І раптом дівчина робить очевидне і неймовірне відкриття. Так, можливо, незгірш того, що зробив колись Колумб… На Марічці бракує спідниці. Дівчина швиденько прокручує у пам’яті кадри останніх кількох хвилин і розуміє, що…напевне розв’язала стрічки на поясі, коли зупинилася поміняти руки.
Небеса, яка стидоба! Ось чому сміялися перехожі і тикали пальцем! Боже, благослови офісний дресс-код: адже на Марічки окрім білизни виявилися капронові колготки. А спідниця опинилася позаду. Тільки б її не віднесло вітром надто далеко… Дівчина ошелешено біжить назад і знаходить рятівну спідницю поміж дерев. Ось вона: широке полотнище темно-синьої матерії, яке огортається круг стегон і талії на зразок індійського сарі. Марічка гарячково натягує спідницю на себе і міцно-міцно зав’язує стрічки на поясі – на два вузли. Думки дзеленчать у голові: треба терміново знайти рішення проблеми, доки не сталася катастрофа. Дівчина біжить назад до розкиданих паперів, більшість яких пустилися у вирій парком, підхоплює кілька аркушів і на всіх парах несеться у другий корпус.
У холлі вручає секретарям листок і обводить маркером номер друкованого завдання. Як добре, що існує локальна мережа, з якої можна видобути документ, який друкувався.
-Зробіть дублікат і завезіть у конференц-зал! - кричить розпашіла Марічка і, на ходу пригладжуючи руками скуйовджене волосся, летить туди сама. Шеф у той час налаштовує проектор для презентації й піднімає на неї погляд.
-А де ж роздаткові? – питає він нетерпляче. – Я ж просив тебе їх принести!
Тільки б він не надто сильно розлютився. Тільки б дав допрацювати ще кілька тижнів до звільнення, аби Марічка могла отримати повну місячну платню…
-Зараз їх принесуть, ще хвилинку… - бурмоче Марічка, витираючи спітнілі руки об злощасну спідницю. Куплена на сезонному розпродажі практично за безцінь, ця темно-синя з білою окантовкою спідниця добротної англійської марки, тішила дівчину лише один день. Хто надто високо підіймається, тому боляче падати – скрушно подумала Марічка.
У кімнату постукали. Двері відчинилися, і з’явився візочок з тим же велетенським стосом паперу, який Марічка намагалася пронести через парк у своїх тендітним руках. Візочок штовхала секретарка – адже їй і в голову не прийшло б змагатися з такою непідйомною ношею.
-Що це? – тицьнув пальцем у візочок із папером спантеличений шеф .
-Як що?! – не стрималася дівчина. – Це ж роздаткові, документи, які ви просили!
-Ні, не ці документи! На столі лежало три аркуші…
У Марічки пересохло в горлі.
-Марічко, - шеф зняв окуляри і уважно поглянув на свою помічницю. – Скажи мені, що ти не намагалася притягти сюди цю купу паперу сама…Ні? Ну слава Богу, а то люди подумали б, що у тебе бос – справжній тиран і просто фашист.
Раптом вікно в офісі відчинилося від сильного вітру, і до кімнати залетів аркуш паперу, що приземлився просто на проектор біля шефа. Той зазирнув у папірчик, імовірно, упізнаючи його, і по інерції визирнув у вікно. Передчуваючи апокаліпсис, Марічка намагалася втиснутися у куток кімнати і прикрити себе візком із паперами.
Газон перед офісом був густо засипаний, наче сильним снігом, білими аркушами формату А4...
***
-Марічко, зроби голосніше! – вибігла з кухні сестра, яка приїхала в гості на вихідні. – Це той самий конкурс на радіо – розказати найкумеднішу історію! За перемогу дають поїздку на етно-фестиваль у Карпати… Я думаю, ти мусиш – просто мусиш взяти участь у ньому і розповісти про свою спідницю!
Адже що може бути смішнішим, аніж плентатися парком в самих блузці та колготах, навантажена купою непотрібного паперу. Марічка зітхнула і погодилася спробувати щастя. Вона не дуже любила етно, одначе ніколи не бувала в Карпатах. Чому б не спробувати?
Ді-джей захлинався сміхом уперемішку зі сльозами, коли слухав яскраву оповідку дівчини.
-І що сталося зі спідницею? – спитав він, нарешті опанувавши себе.
-Я спалила її, - спокійнісінько відказала Марічка. – Наче відьму в добу інквізиції.
Приз, безумовно, дістався дівчині. Завантажуючись у туристичний автобус разом із іншими подорожуючими, вона зненацька виявила, що організація поїздки залишає бажати кращого, а іншими словами – дорівнює нулю. Керівник групи і поняття не мав про необхідні організаційні деталі. Набравшись хоробрості, Марічка підступила до нього – старший чоловік у вишиванці та з висячими вусами поглянув на неї із цікавістю.
-Чи можу я допомогти вам? – спитала обережно дівчина. Через кілька хвилин її рука вже виводила список потрібних для поїздки речей на папірці із програмою поїздки.
Чолов’яга чудово знався на історії та звичаях карпатського краю, але і гадки не мав, як потрібно дбати про групу у таких подорожах.
-Чудова робота, Марічко! Ви просто незамінна! – у кінці поїздки керівник групи був у захопленні. - Я беру вас на роботу! І не приймаю відмов.
У перший же день на новій роботі Марічка вдягла свою синю спідницю – на удачу. Ні, вона не відважилася позбутися фатального шматка матерії, як розповіла на радіо, - надто багато спогадів він навіював. Виявилося, ця спідниця стала для дівчини доленосною: більше трьох років Марічка із задоволенням возила групи туристів у поїздки, а згодом стала співвласником туристичної агенції.
