Хвилюватися немає причин.
Ти звичайним рухом береш у руку виделку . Її зубчики якось жахливо виблискують, складається враження, що то не просто побутовий предмет , а щось жахливіше холодної зброї.
На святково-червоній скатертині лежить твоя тарілка з каченятком і…ніж. Насторожує.
Визираю у вікно. Щось опікає мене зсередини, пощипує пальці. То мабуть мороз. Прохолодно. -13.
Зараз десь далеко хтось цнотливо затамовує подих перед важливим кроком. Хтось вперше спробував на смак шматочок щастя… А у нас вечеря. Точніше у тебе. Як і кожного дня.
Зазираю у твої глибокі зіниці. В них – страх, незбагненна упевненість і…втома. З-під тяжких і густих вій ти дивишся на мене з нетерпінням , з жагою проковтнути щось гаряче. Байдуже що.
Які гарні в тебе очі… Це вони. Це вони завжди зупиняють мене, не дають зачинити за собою двері. Навіть страшний кудлатий звір, який часом сидить у твоїх зіницях, не може задути той вогник, який жевріє яскраво-помаранчевим сірничком…
Твої руки… Вони завжди теплі. А мої завжди холодні.
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………....
Досить, кажу собі. Підходжу до пательні і наколюю на виделку своє серце… Воно зовсім беззахисне, вологе і якесь…тихе. Вже не б’ється. Але ще тепле, як ти любиш.
Кладу на твою по-дитячому зворушливу тарілку, і ти жадібно починаєш різати його на шматки своєю блискучою виделкою.
Ти кусаєш ті шматки , і навіть не розжовуючи, ковтаєш…
Ти піднімаєш на мене свої чарівні очі і я розумію, що ХВИЛЮВАТИСЯ НЕМАЄ ПРИЧИН…
