Був Ранок, - ясний, затишний, лагідно умитий п’янкою красою з животворчого Джерела Життя. Сонце бавилось жовтогарячим жаровинням, бадьорилось веселим промінчиками та грішно вилискувало органічним Таїнством свого вічного Буття. На плоті, перемовляючись поміж собою, реготали довгошиї Глечики та стегнасті Макітри. Зелена, незаймана Травичка грала в жмурки з прудкими руденькими Курчатами. Лише Зозуля була зосереджена у своєму клопоті, - вона в глибокому задумі ретельно перебирала ключами, готуючись вже скоро відлетіти до Вирію, бо ж від саменького Первовіку призначена довічною довіреною ключницею того утаємниченого куточка неземного лона, яке ніколи не відкриється для допитливого людського ока, до якого, у людському непридуманому житті не існує ані стежки, ані найменшого куточка, або притулку. До тої чарівної, прихованої від людського зору купелі природної таїни, можна долучитись хіба що уявленням, вигадкою, або маренням магічного чаклунського сну.
Все було сповите любов’ю, сповнене логічної гармонії, а наступна ніч, що у людському непридуманому житті має назву Купальської Ночі, приміряла свої чари, готувала терпкі спокуси та шалені розваги. Ще досить зелений, але вже помітно рудіючий Город, гомонів своїми буденними городніми перемовками. Високосний вагою, череватий Дід Гарбуз, час од часу почухуючи свою сивочолу напівскручену огудину, розважався спогадами з свого юначого життя, а молоденький смугастий Кавунець слухав старого посміхаючись і навіть найменшою думкою не переймався тим, що і до нього колись підступить та невблаганна черевата старість, підкрадеться нишком, тa невпинною стрімкою повінню часу відкине в хто - зна - куди, не тільки день сьогоднішній, але і все те, що було і ще має бути. Дивакуватого Діда Гарбуза аж підхоплювало до лоскотливих розмовок про оте, що в людському непридуманому житті зветься грішним і незабутнім. Він сипав дотепним гумором, не скупився на колючі зашпори, усіх навкруг підзублював до веселощів та жартів. Бо знав: «…усе минеться…» то навіщо ж так пусто – дурно втрачати час, як то робить ота стара ворожбитка Цибуля. Ще тоді, коли Господиня вибирала цибульну грядку, приховалась та дурепа у гущавому осоті, і сидить тепер, як стара печериця в землі та прискуленим поглядом так і міряє усе і усіх. «Отак і згниє не зазнавши сенсу справжнього життя» - думав про неї Дід Гарбуз. «Та й, цур їй пек, - коли сама дурна, то вже своєї клепки не достачиш»
Аж ось з-під зеленасто-смуглявого листячка вигулькнула молоденька ясочка Динька. Гарна, кругленька, соковита, запашна, а ще й до того ж дуже бідова. Кавунець, від такої несподіванки та здивування аж підскочив, мало не урвавшись родинної огудини, а трохи схаменувшись, почав нишком пантрувати за
2
Динчиною ще нев’янучою вродою. А Дід Гарбуз знов за своє: - «Та коли б я був оце таким, як ти, молодим, то хіба б я всидів на місці? Га? Та де там?! Ні, не та теперки молодь…не та…» - дорікав він Кавунцеві. Кавунцеві й самому хотілось увірватись до виру того дорослого життя, про яке так настирливо бубонів старий, але відсутність досвіду та ще пильне родинне виховання в товаристві чемних Кавунів та Кавуниць, стримувало Кавунця від таких дій. А старий і далі вів своє: - «О, де ви мої літа молодії?! Зараз би такого гонору утнув! Увесь би Город, як гай загудів би від моїх походеньок, та, жаль, вік не той і сили втекли… Отуди, к родимцю…»
Кавунець вже майже й не чув старого, бо усенька його парубоча увага була спрямована на вертляву привабливу Диньку. А вона, Динька, аж бриніла тією своєю неповторною принадою, - то хитро ховалась в зеленастій огудині, то знову виринала та спокусливо зиркувала на Кавунця. І то раз у раз. Вигулькне, сховається, вигулькне, сховається, викаже себе одним бочком, та знову у огудину. А то ще так: - вихопиться раптово з-під листочка, відважить повітряним поцілунчиком та й знову зникне. Ну хто таке витримає? Та ніхто! Отож і Кавунцеві такі Динчини вихиляси бентежили Душу, хвилювали усі нутрощі, а ще й підбурювали до незвіданих почуттів. Та що там? Якщо вже казати по правді, то нестримно уривали молодечого, ще зовсім нетривкого терпцю, - і терпець таки урвався…!
І сам не зчучувся Кавунець, як воно так і сталося, - стрімко підкотився він до Диньки і ніжним несміливим дотиком привітався до рудої красуньки. Як розібратися до пуття, то і поцілунком то назвати не годиться, але Динька від задоволення, а ще ж і від того, що на її таки вийшло, аж підстрибнула на місті і захрумтівши ніжним сміхом знову сховалась...
І що ж тут почалось?! Зчинився гучний лемент на всьому Городі. Та ніхто ж не проминув та не відмовив собі в задоволенні втрутитися у той шалений наче вибух шкандаль. Першою забелькотала розгнівана Бараболя, мовляв, нещасній Диньці тепер, геть, запропащене життя, бо ж зіпсована цнота. «І звідки він узявся, отой Кавунець, якого він роду, а виховання яке?! Рятуймося, хто як може, від такої розпусти, рятуйте!...», - несамовито репетувала їдуча чорнорота Редька. Дід Гарбуз, швидко усвідомивши до чого воно йдеться, почав підгрібати навкруг себе гарбузиння, та не встиг він, як слід накидати над собою та Кавунцем доброго намету, як молоденька гонорна Груша наче з рогаток почала жбурляти в них міцними ще зеленкуватими грушами. Дід Гарбуз мало не розчахнувся навпіл від такої стрімкої атаки, але таки витримав, і влучивши моменту, і сам наче в гучномовець пробасував на весь город,: «Ач, легунки лукаві, як вчепилися Кавунця…! Дурепи гнітючі! Яка там цнота? Про яку цноту отутечки йдеться? Чи й не цнота?! Бодай, була вже надхруснута, та ваша Динька…Була надхруснута, була! І всім це, як білий день, відомо …. Ще й прикидуються порядними, потвори лукаві. Дурних пошукайте у дзеркалі!.. а нас у недотепи не приплутуйте » Учувши таке, до сварки долучилася ще й Квасоля: «Це ти, старий лобуряко, намовив, ти
3
спантеличив… сам до гріха не здатний, так хоч цього зеленкуватого голопуцька підбурив…» Дід Гарбуз наче тільки й чекав на такі промови, - він вихопився з огудини і прогудів ревлом:- «Та тільки ж не тобі варнякати, перестигла повіє!.. Тебе саму, репану - перерепану, публіку-пройдисвітку, хто тільки не волочив по усенькому городі! Хто тебе тільки не лушпинив? Га?! Сам бачив яка ти прилазила з-під хмелю, - лушпачена-перелушпачена, -наче після обмолоту…» «А тобі, що з того?» - заверещала вчеплена за живе Квасоля, - «Слухай же, старий телепню,?! Може й волочена, та не такими, як ти, м’яло недотепне, стерво черевате…» Дід Гарбуз на деякий час аж вкляк, але тільки на деякий… «Ви, старі задрипанки, та я вас, та я вас…, - я вам ще завдам на переливки. Грім би по вас побив, брехухи скажені, кури би вас повигрібали, гусінь би вас трафила, падл юки лукаві…»
Кавунцева рідня, аби зарадити справі поспішила на перемовини до Диньчиних родичів. Мовляв, коли вже так воно вийшло, то чи не варто ладнати весілля та й кінець кінцем усім непорозумінням. Та де там?! Диньчини родичі й слухати не хотіли ні про яке весілля, сипали образами, вимогами, а ще й погрозами: - упекти Кавунця за грати. І тяжко було усвідомити, що саме вони вимагають. Все виглядало так, що вимоги сягали помсти і за тим ще й якогось морального відшкодування. Що воно таке, те моральне відшкодування, на городі ніхто до пуття і не знав, але всі відчували, що то не жарти, а щось таке шахрайське та бандиткувате, те, про що добряче знають в людському непридуманому житті. Та й це б нічого, але ж найчорнішою хмарою, що так зненацька впала на Кавунців рід, було те, що Кавунцеві погрожували ув’язненням.
«Ховайте хлопця, поки не пізно», - підшепнула Кавунцевим огрядна Нечесана Бариня. «Ховайся, Кавунче, бо постраждаєш не за цапову душу…» - щиросердно радила вона.
Учувши таке, отямився від болючих дум і дід Гарбуз. «Справді», - думав він, «щось доводити цим городнім шахраям, тільки втрачати час. Ото вже розумниця, та Нечесана Бариня, ото вже мудрегельна квіточка-порадниця, бо до цих пройдох, городніх торбешниць, вона, ані ногою, ані краєчком свого листячка не торкається. Тримається пишно та гордо, не відходить від ганку, і не стає до розмов з цими Бараболями та Квасолями, хай би їм трясця…» Відтак, дід Гарбуз зарадив Кавунцеві до сутінок переховатися у тернику у Дядька Лопуха. «Відсидишся там, хлопче, міжи реп’яхами, а як добренько звечоріє, то навпрошки, пирієм та осотом, дістанешся сусіднього городу» - радив збентежений дід Гарбуз. «Там», - мовив він, - «…звернешся до мого товаришка, - до Діда Будяка. Він хоч і підтоптаний життям, але на коханських справах добре знається. Він тебе переховає серед сусідніх Кавунових, а що воно буде далі, покаже час. Хоч скільки пробудеш по той бік межі, тим не журися, там всі свої, не дадуть на поталу. Я ж бо і сам звідти, та бач ускочив у прийми, як півень у борщ. Отож мушу отутечки віку доживати, на чужій стороні. Так що тікай не вагаючись. А ці печериці
4
городні, сявки підстаркуваті, хай витрішки видивляють у всі боки, їм і на думку не спаде, що воно й до чого, - хробаки би їх поточили…»
На тім і узгодились. Дядько Лопух без зайвих питань дав Кавунцеві надійний притулок, але попередив, що межу, яка у людському непридуманому житті зветься прикордонною смугою, вартує жаб’яче кубло під орудою однієї череватої та булькатої, чи то напівзеленої, а чи то напіврудої Жаби. Колір її до пуття важко й визнати, бо мало того, що кожного дня перефарбовує вона своє жабуриння, а ще й працюючи на прикордонній межі, має з того велику користь, а відтак, вся вона оцямрована золотом та усілякими іншими прикрасами. Навіть на саменькому пупчику в жаби вибрунькує скобликом блискучий камінець. Отакої… Є там і митники – Кроти, що скеровані під проводом витрішкуватої Сови, але то хлопці, як то кажуть, без хвокусів, - могорич зарадить справі. І сама Сова не зашкодить. А Жаба ж робить наглий гонорний вигляд , що могоричу не бере, але то чисте лукавство, - прикидується... Бере!!! Ще й як бере, бо не раз бачено перебачено, що і до горілки ласа і до цяцьок падуча. А гроші, то не бере, хібащо, у дріб’язкових розмірах, а щодо «особо» великих, то бере стільки, що й утягти не в силі. Подейкували, що зветься це хабарництвом, але Жаба й сама добре знала, що в людському непридуманому житті це зветься ще крутіше – корупцією і за це не судять і не садять. Та й кошти ці, тобто хабарі, частково йдуть на кумоство, а переважна частка капіталу витрачається на розплід таких же жаб, як і вона. А відтак, хто ж її осудить за сприяння розплоду, який є обличчям і показником сучасності?!
Ходила балачка, що хильнувши кварту горілки, Жаба заходилася до співу: «кум-кума, кум-кума…», а далі заводила розмови про те, що пісня, яку вона співає - найкраща пісня року, а її голос – то Золотий голос сезону. Дивлячись на її провислу та тремтячу, тричі пожмакану пельку, мало кому приходило до мислі, що так воно і є, але ніхто тому й не перечив, бо добре знали, що може бути за подібні суперечки, бо жаба була максималісткою і не виносила дискусій на жодну тему. А тут - таки ж йдеться про її пісенну вдачу… Казали й таке, що вже як жахне Жаба другу кварту, а за тим і третю… то починається без малого не цирк на дроті, бо вирячивши очі, а ще й напівпошепки, починала вона щось нестямно варнякати про якесь нетрадиційне кохання. Що таке нетрадиційне кохання на Городі не знали до пуття навіть такі розпусти та повії, як Бараболя з Квасолею, та все ж здогадувалися, що це щось таке, на чому добренько знаються у людському непридуманому житті. Не виникало жодних сумнівів, що й Жабі про таке відомо!… То що ж воно таке, те нетрадиційне кохання? Та хіба Жабу про таке спитаєш? Отакими невеселими думками поділився з Кавунцем дядько Лопух. А ще додав, що остаточно справу потрібно з’ясувати з Їжаком. Мовляв, коли ворога не подолати, то його потрібно обдурити.
Отож, Жабу можна добряче лякнути хібащо Їжаком. Дулю їй, а не хабаря, - шелепа хрусне… Їжак справив на кавунця приємне враження і як тільки зайшлося на сутінки Кавунець разом з Їжаком почали поволі
5
пересуватись у бік прикордонної смуги. Сталося так, як і передбачав дядько Лопух. Убачила Жаба, що Кавунця супроводжує Їжак і завдала миттєвого втікача в терникові хащі, - подалі від гріха…
Розлючена Жаба мало не вклякла від досади. І було їй прикро і соромно самій за себе. Тяжко було примиритися з думкою, що пошили її в дурні, але лізти в таку халепу, як сутичка з Їжаком, Жабі не дуже то кортіло. Хабарі були і будуть, а життя жаб’яче одне і прожити його потрібно, якщо не мудро, то хоча б принаймні без зайвих проблем.
Здавалося б все йде, як і належить бути, та отой гавкучий прикордонник, що з боку протилежної межі, отой Лиско, мало не урвався цепка, аби запевнити Господиню, що легуна він не валяє і харч даремно не їсть. Але зрозумівши, що Кавунець котить не від них, а до них, тобто, не на збиток, а на прибуток, то гавкнув, для годиться, ще раз, та й замовк.
Аж тут приспів і дід Будяк. Привітались, обмовились і гайда до Кавунових. Стомлений денними подіями Кавунець відразу й заснув. Прокинувся Кавунець від поруху легенького вітерцю і відразу помітив, що ранок видався напрочуд привітним і сонячним. І тут, по цей бік межі, життя вирувало усіма барвами та прикрасами. Привітні Кавуни прийняли Кавунця, як найближчу рідню, бо й були вони ріднею не на слові, а на ділі. Такі ж смугасті та щирі. І тут, на цьому Городі, усе буяло різномаїттям овочевих та садкових барв. Кавунець кліпнув здивованими очиськами, потягнувся, посміхнувся і подумав, що прийшов у цей світ недарма. Йому кортіло якнайкраще роздивитися все і вся навколо. І він, як у справжньому і непридуманому людському житті, радів усьому, що бачив, і що відчував. Аж ось затремтіла зеленувато-жовкла огудина. Щось заворушилось, щось підплигнуло… Кавунець побачив, як йому звабливо посміхається ще зовсім не знайома молоденька гарненька Динька…
І хай хтось наважиться заперечувати, що те, що тут відбувалося, не було справжнім, людським, а не придуманим життям.
