Українське слово (Мурманск)
КАЗКА про непридумане Життя
(Для дорослих)
Присвячую Калині.
З пошанівком і Любов’ю
Автор
Стара, як Світ, Дорога була вічним свідком непридуманого людського Життя. Вона простяглася поміж лісом та полем і невеликим відгалуженням своєї мандрівної Вдачі підпирала хату дбайливого Господаря.
Під саменьким Господарським тином росла розкішна Шипшина. І була та Шипшина найвищої думки щодо себе. Та ще про Хмеля, якого вона ніжно кохала, але в той же час і мало шанувала, бо мала за органічну приємність тішитись і іншими спокусливими залицяннями. Улюбленицею Господаря була Калина, що росла на боці лісу. І жила та Калина скромно, не пнувшись напоказ, в парі з нелюбом Терном. Отак весь вік, з колючим нелюбом у парі…
Калина була лагідна та привітна до всіх і в усьому. Терен же дратувався безпричинно й люто, мало не кожного дня. До Калини дуже часто підбігали молоденькі дівчата - вітались з нею мов з подружкою, припадали чолом і губами до її високосних червоних грон, прикрашали свої голівки то цвітом її, а то й щедрими гронами ягід. Калина була всім дружкою, порадницею і співрозмовницею. А на Терен люди гнівались та сердились, бо, він повсякчас сперечався з ними, боляче коловся, та ще й намагався не підпустити нікого до Калини й близько. І до ягід його були усі байдужі. А якщо коли й зірвуть його тернову ягоду, то хіба що одну, тай від тієї, аж скривляться. «Терпкий та нещирий», - так думали про Терен люди. До Калини ж горнулись, як до своєї Вдачі, як до Матері, як до Роду.
І любо було Калині і затишно від теплого людського дотику, - вона щиросердно раділа веселому дівочому товариству, гомоніла до них зеленим листячком, хоч і миттєвим спалахом своєї Калинової Душі, але долучалась до їх дівочого життя і пісенної вдачі. Не минала Калинонька увагою й гіркополинної долі Вдови, була їй щемкою втіхою, увагою та розрадою. Нікому більше, а лиш Калині, могла Вдова ввірити своє невтішне горе, а ще й те, які злосливі та наврочливі люди:
Ой, Боже, Боже, коли той вечір буде,
Коли за мене наговоряться люди?
Стануть говорити, як стане світати,
А перестануть, як полягають спати.
Сама не знаю, як ворогам годити,
Чи в чорному, чи в білому ходити?
Ходжу в чорному - кажуть, ледащиця,
Ходжу в білому – кажуть, чепуриться…
Бувало виплачуться разом, пошкодують одна одну, а тоді зірве Вдова ягідкових кетягів Калинових, збере їх в лагідний жмутик і поверне тихою непевною ходою до свого сумного Вдовиного життя.
Терен же на людях був стриманим, часом навіть лукаво-ввічливим, отож і не всі здогадувались, як їй, Калині, насправді живеться. Як тільки люди відходили трохи поодаль, Терен аж заходивсь гнівом, - колючою та болючою люттю розгніваних своїх гілляк, гірше ніж ціпом, шморгав він Калину. Заганяв її бездольну в темний полон своїх ревнощів, а ревнощам тим не знав міри, а ні наскільки. А вона, як вже здавна повелось, тихо промовчить, нишком відплаче, умиється сльозою, та так і живуть далі… Навіть Шипшина, яка шанувала тільки саму себе, і яка не звикла до жодних жалів і спочуттів, дивувалась, - «яка ж тільки та Калина й терпляча…Та ну її, ту Калину, сама себе попустила, та я б того Терна… Та я б його…»
Калина здогадувалась, якою думкою про її подружнє життя важить Шипшина, але не перечила, а тільки думала:- «Найлегше радити, та чи може хтось зарадити у чужому безвихідді? Ні! Це так, наче у непридуманому людському житті, - тяжко жити з не Богом даним чоловіком. Отож, немає ради… ради тут нема… Хіба що, тебе, Шипшинко, та й зпарувати з моїм Терном?... та хоч би ж одненький день побути вам у парі… Ото б вже кололи один одному очі…ото б вже передряпались… Які ж ви тільки обоє й гризовиті, от була б пара…» Ні, Калина не сердилась на Шипшину. Будучи безмежно щиросердною та доброю на вдачу, вона знаходила в собі сили для такого невдалого шуткування, яке межувало з гірким присмаком болю. Вона дуже прихильно ставилась до Шипшини, а часом навіть раділа, що та не така нюня, як вона, і може за себе постояти.
А Шипшині і дійсно, їй, усе байдуже. Сама собі господиня. Живе собі та радіє, - сонцю, життю, літу. І, ані трішки, не переймається Шипшина тим, що про неї говорять інші. Вона сама собі складає належну ціну, смутком кидає об землю, та й зрештою, не підпускає вона тих смутків до свої краси гордовитої, ані на хвильку, ані на мить. Вона сама знає, кого їй любити, а кого відкинути, кого пригортати, а від кого гордо відхилитися. І її, такою відзігорною та пихатою, люблять усі, а ще й наввипередки пнуться у залицяльники. Он, хоч і гонорний чубатий Деревій, - яким закоханим поглядом милується на неї, на Шипшину. А, завжди такий гордий і владний, Кручений Панич, - зовсім втратив оту свою гордість, закохався аж до безтями, плазує перед Шипшиною трохи не по землі, сповив своїм палаючим квітом увесь її стан, огорнув її рамена, тягнеться мало не до верхівки її, а вона лишень поблажливо дозволяє йому себе кохати. Не від того, що Панич той Кручений та гарний, ні, - він їй зовсім не до пари, без любові, але приємно… Хай, зрештою, і сусідка Калина позаздрить на те, яка вона щаслива в коханні, на всі боки щаслива, бо вона, Шипшина, добре знає, як належить себе поводити в цьому житті. Мудро треба себе тримати, знати собі ціну і не бути роззявою. «Кому потрібна ота скромність та лагідність», - знову і знову переконувала себе Шипшина в праведності своїх міркувань, - «Себе потрібно шанувати і собою опікуватись, ось як треба, - тоді тебе і інші поцінують і попит буде і на вроду і на любов», - вона, Шипшина, це добре знає.
Бо й навіть Молочай, отой миршавенький, непоказний на вроду, кульгавий та підсліпуватий Молочай, і той не знає іншого клопоту, - все пірить витрішками на Шипшинову пишну вроду. Та тільки Молочай не діжде від неї жодної ласки чи й найменшої уваги, так перетіпувала думку за думкою Шипшина, щодо Молочайової персуни, а ще й кепкувала та глузувала з підстаркуватого дивака: - «Куди кінь з копитом, туди й жаба з клешнями…» Один тільки Петрів Батіг, не піддавався Шипшинним чарам. Ще ж наче і не старий, але до таких вольнощів та розпусти ставився він обережно, ба, та й навіть з презирством. Оце вже дряпало Шипшину за саменьку душу. Воно як розібратись, то він їй ані трішки й не потрібен, - ну хіба може бути цікаво з таким прісним телепнем, як оцей Петрів Батіг?... Та й користі з нього на дулю, бо скупий, але ж прикро… «Ти диви яке цабе…» - розлючено думала Шипшина і намагалась якомога швидше відкинути від себе думку про цього черствого булькатого «сухостою». Зрештою, вона і сама добре розуміла, що все то дріб’язки, які не варті й клопоту. Її, Шипшинна увага, була спрямована до красеня Хмелю, що крислатими раменами своїми розкинувсь по ліщиновій поверхні новенького тину і своїм струмуючим чубом та молодечими вусами зваблював її жіночу слабкість, а ще й і ріс неподалік від неї. Та й він, Хміль, не був до неї байдужим. І він любив її, але таким стриманим, виваженим почуттям, яке не мало жодного порівняння до тих принизливих плазувань, якими їй надокучали інші її залицяльники. Отож кохали вони один одного, Хміль та Шипшина, і їхнім, таким чуттєвим та обопільно – коханським прихильностям, йшов не перший та й не другий рік. І він і вона раділи кожному поруху вітру, бо тоді могли ще ближче дотягтися один до одного віттям ніжної снаги, і солодко любитись в пестощах таємного лона грішного щастя.
Нещадний час вивершував на своє. Кожної нової весни Шипшина все менше вбиралась квітом, а листя її хоч і було таким же зеленим, але вже не струмувало отим життєдайним випромінюванням звабної соковитості. І до неї нишком підкрадалась непрохана старість. Не помітила і сама, як роздалася в завширшки та й навіть обтяжніле пагілля її зрадницьки видавало присутність зрілості і втоми. Але вона так не вважала, вона ще відчувала в собі силу, спрагу до кохання і жагу вічної зверхності. А Хміль хоч і був в одному віці з Шипшиною, але з роками ставав ще кращим і привабливішим. Його міцне, живуче, царинно - зелене плетиво додавало його хмільному розлогому та лінивому стану впевненої мужності, кріпості раменам, слугувало його зрілому мужнінню, яке у всі часи подобалось протилежній статі. Йому навіть личило бути старшим, час тільки сприяв його буйному розквіту… «Ні», - думала про себе нишком Калина, - «він ніколи не стане таким підтоптаним, як оце мій Терен, ніколи не здасться в полон проминулих літ».
Минулої весни, одразу по Благовіщенню, клопіткий та хазяйновито налаштований Господар, трохи поодаль Хмелю, узяв та посадив маленьку Вербичку. І розсудив при тому так: - «Якщо Дівка, як Верба, де не посади, там і прийметься, то ж напевно, що й Верба, як Дівка…Отож, рости собі, Вербиченько, і шануйся, наче Дівка…»
Тоді, минулої весни, ніхто навіть не перейнявся такою новиною. Ніхто того і не помітив. Але минув рік, і як тільки все те, що росте і звітує Сонцю, зайнялося зеленню, всі помітили молоденьку сусідку Вербу. І отут, мало не всі, втратили найменший спокій. І було від чого. Хміль закохався в Вербу, Шипшина тліла від ревнощів, Молочай чатував на свій зірковий час, бо вірив, що саме на зламі таких подій хтось втрачає, а хтось таки знаходить. Кручений Панич до того довикручававсь, що трохи в’язи собі не скрутив, бо й він не вважав себе гіршим за Хмеля. Одна тільки Калина раділа новій сусідці, - милувалась її незайманою та непозиченою вродою, залюбки споглядала на молоденьку Вербу і тішилась тихим спогадом про свою юність. Короткою, майже миттєвою, була та юність Калинова, але і вона, Калина, зазнала краси стрімкого дівування, щему мрійливих ночей та закоханих поглядів.
Хміль все частіше й частіше задивлявся на молоденьку Вербу, а вона собі росла стрімко та з кожним днем ставала все крислатішою та розкішливішою. Її ніжній, лагідній вдачі пасувало Літо, Сонце, і усе те царинне зелене буйноцвіття, що оточувало її звідусіль. А ще й до того ж, Верба вміла дуже гарно співати і виводила свої пісні оксамитовим та тоненьким голосочком. О, співи, то такі чари! Співи – то полон, бо беруть свій первопочаток з Душі, але ота таїнношлюбша Папороть не проминула долучити до Пісень свого чар-цвіту, якого ніхто не бачив, але який юдив людей чаром, бо ж Папороть, від Первовіку була коханкою лукавого. Отож, Папороть, підкинувши до Пісень чару, підбурила і їх до чарування. А хто в цьому грішному світі не під’юдний? Чи хтось колись встояв перед чарами пісень?! Та ніхто!.. І ніколи!..
І сваток - Вітер тут, як тут. На думку Шипшини, то це він, оцей пройдисвіт Гультяй-Вітер, підбурює та схиляє Хмеля до злуки з тією цівкою, Вербою. «Най би тебе, зводнику, сім раз дідько тіпав…», - кляла Вітру Шипшина, а з голови не виходив Хміль. «Ну стривай же», - думала вона, - «куди тебе, старий волоцюго, поверне, як тільки завіється на гульки вітер. Ач, чого забажалось? Молодого гнучкого стану… Цноти?!…То ще подивимось, хто увірве ту цноту. От розпуста, от часи настали! Така бач, нині, мода!.. на молоде та зелене…
А на що воно виверзе завтра? Верба… Та чи це вперше?, отакі «коники» від Хмеля?! Ще й не такі «колінця» викидував. Дріб’язки, маячня!..» - переймалася злістю роздратована Шипшина, - «Хай їх буде хоч сім, але таки, я хазяйка усім!…» - гнівно метикувала вона. «Та чи ж він мене, таку гарну та пишну, та проміняє, на цю худорляву скиглю?!…» З усіх сил жбурнувши смутком об землю, Шипшина вперто і впевнено чекала на повернення Хмелю. Йшов час. Вже й Вітер, той вічний дзиґа-парубок, подався прожогом у степи та левади, повіявся лісом, ярами, а відтак, надовго забурився та загостювався серед верхівок молодого зеленого Гаю, але Хміль до Шипшини все не вертав…
Вітер був тут ні при чому. Тепер і Шипшина це добре розуміла, але в душі таки була непідвладною отим буревіям Долі, тицяла гнівним колючим поглядом в бік молодої привабливої Верби та плекала рештки надій на повернення свого сивочолого «легеня». А він, її непоміркований «леґінь», з усеньких силочок пнувся все вище й вище, аби ж тільки дотягнутися до жаданої Верби.
І хоч при тому вже й поскрипував трохи, а ще й при зайвих перенапругах, та падлюка дихалка підхекувала жару, та все ж таки пнувся, як жаба на коляку! і намагався виглядати парубочо-вертким і молодим. І йому це вдавалося. День і ніч він шепотів до верби улесливі слова, а вона слухала, посміхалась та все відмовчувалась.
Найгіршим було те, що Хміль залицявся до Верби під саменьким носом у Шипшини. І хоча вона й знала, що у людському непридуманому Житті трапляється скільки завгодно такого наглого бруду, але щоби такі хвокуси та по відношенню до неї?! Оце вже повний жах! Шипшина зовсім здуріла від ревнощів. І мстилася вона усім підряд, хто траплявся під руку. Отож, подалі від гріха, подавсь від неї Деревій. Вона ж від досади навіть не відразу те й помітила. Кому перепало найбільше, так це Крученому Паничу.
«І чого ти вчепився мене?, не плутайся під ногами, телепню» - гримала на нього Шипшина, - жбурила в нього колючками і найгіршими образами. Аж зніяковів від жаху Кручений Панич. «Яка ж невдячна, га?!», - думав він, - усяке бувало в їхніх з Шипшиною відносинах, - і добре, і не зовсім, але щоби отак?! І тут його погляд спинився на молодій рожевій Троянді. «І як це я раніше її не помічав, а цвіте ж як? Що то значить молодість…», - замилувався на Троянду Кручений Панич. Але інша, зовсім протилежна думка, прохолодила цю його миттєву завороженість. «Від колючок та знову до колючок?», - тверезо спитав він сам у себе. «А цей рожевенький цвіт?! Бачили ми таких рожевеньких! Адже, дуже схожі між собою Троянда та Шипшина Ні, досить бути дурним. Достатньо й разу…» І тут, йому змореному і обуреному, несміло посміхнулась Мальва. «О», - зрадів Кручений Панич, - «Оце моє…» і зробив перший крок до білявої серпанкової Мальви, щоби сповити її своїми ніжними обіймами і вже ніколи не віддати нікому. І жодні ті події не розминались з прискіпливою увагою спостережливої Кропиви.
І де тільки її не носило, ту передеривочку Кропиву?! Не шкодуючи себе гасала вона хащами, шукаючи де б приховатись і схоронитись, бо та її справа вимагала неабиякого таїнства. Вона, як та нишпорка, моталась на підглядини, часто й густо, що й серед ночі, втрачаючи при тому безліч особистого часу, пильно та ретельно вивчала ситуацію, визираючи та підслуховуючи з попід кожного куща, а відтак, як ніхто, зналася на цьому непростому житті. За такою повсякчасною «дослідницькою» роботою вона проґавила добрячу половину особистого життя, не влаштувала його, їй бракувало часу на саму себе, тому і була самотня в свої вже досить немолоді роки. Зате набула мудрий досвід. І якби її, Кропивчина, воля, то вона б усім могла дати цінні поради. Але, ні, не дослуховуються. Ніхто не хоче її навіть чути. А жаль!. Стільки труду пропадає пусто-дурно, - її, Кропивчин, такий цінний та корисний досвід, нікому не потрібний. Ой - я - йяй! А все тому, - думала вона, що була вона прямої вдачі, не лукавила словом, а жалила його праведністю, була верткою на всі заставки і доводила свою жалючу та болючу правду так, що всім потім довго доводилося розчухувати її «поради». Але ж вона, і тільки вона, а не хтось інший, могла б усім зарадити. І при тому, зарадити до пуття. І Шипшині, і Калині, і Терну, та й навіть тому стецькуватому Молочаю… Ба, навіть Хмелю, вона мала що шепнути та нараяти з ким йому, Хмелю, бути… Якщо відверто, то збоку виглядало так, що вона, Кропива, тут аж ніяк не зацікавлена особа. Як то кажуть: - «Не при ділах..» Але це тільки так виглядало. В її Кропивчиних мізках було логічне обґрунтування її особистого місця в цих любовних трикутниках, а якщо хтось би зміг додертися до тих сверблячих схованок її душі, то убачив би, що там і не трикутник зовсім, а така собі лагідна пара – Вона, Кропива, а поруч неї …Хміль. Оце б і було до пуття… якби ж воно тай було так.
Людське непридумане життя вивершувало свої оберти. І Господар, шкодуючи свою улюбленицю Калину все частіше навідувався до неї. Терен від злості нестямно лопотів гілляками, гримав надмірним гнівом і допікав Калину до сліз.
Шкода стало Господарю Калиноньки. Зовсім підтоптав і затис її в свої колючі лабети безжальний Терен. Не міг Господар не розуміти, що Калина полонянка, бранка, отієї Тернової колючої зверхності та владності. Відразу після Великодня узяв Господар сокиру та й вирубав Терен геть. Хіба ж міг подумати Господар, якої втрати він завдасть Калині. Тяжке горе звалилось на Калинові плечі. Так, ще сьогодні зранку вона не відала куди б від нього кинутись, від того Терну, куди подітись, куди бігти, світ за очі, аби відбитись від лихої вдачі, від такої безпросвітної долі. Але тоді він був поруч, а тепер його не стало…Холодний сум огорнув Калину. Сумувала вона та журилася. І тепер, коли вже ніхто їй не заважав, не смикав, не колов, давала повну волю своїм сльозам. Разом із нею тихо схлипувала роса. Тепер і Калина зазнала, як то гірко бути Вдовою. Лютий був Терен, безжальний, але затуляв її від вітру й граду, боронив від дощу. Навіть Кропива боялась близько наблизитись до Калини, - де завгодно товклась, але подалі від скаженого Терну. Ніхто не смів образливо смикати Калину, або, боронь Боже, знущатись з неї. Знущався тільки він сам, - але то він, Терен, відтак і не рахував то за кривду, бо Калина належала йому і в цьому були всі пояснення його варварства над нею. Тим часом Шипшина власноруч боролась зі своїм лихом. Знову і знову, що було мочі, хряпала смутком об землю, та намагалась зібрати себе до купи та вже якось опанувати ту ситуацію, в якій вона опинилась.
Був час, коли вона в розпачі, а то й просто так, як кажуть у людському непридуманому житті, «для годиться», товкла, колола, усіх підряд, а коли трохи прийшовши до тями кинулась, а навкруг неї –
п у с т к а. Самота лякала її, як жахливий сон. Ні, вона так не звикла. Стала вона пильно приглядатись навкруг себе. Кручений Панич міцно злучився з Мальвою, - «цього вже не переманиш», - думала вона. Деревій також давно кудись пощез, чула від когось, що одружився з Ромашкою. Петрів Батіг і раніше був впертим одинаком, а тепер і зовсім здурів, - від такого тільки в нерви впадати будеш, бо хильне для хворсу та все вештається і наспівує: «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю» «Знайшов чим «добрим» похвалитись», - роздратовано думала Шипшина, - «То й лягай і до віку сам… будь ти неладний, коли дурний… Дикун без клепки в голові…», сказала так і плюнула. «Отак… Гарна дівка, коли замужем…»,- гірко думала Шипшина, а потім, на мить пошарудівши мізками та трухнувши спогадами, проказала сама до себе: «А чи була я при тому мужі, або він при мені?! Провеснувала я, розтринькала, свою молодість з тим гультяєм Хмелем, і хто він мені, а хоч тоді, а хоч тепер? Та ніхто…
Аж тут Шипшина помітила вже геть підтоптаного Молочая. «Молочаю, давай хоч поговоримо», - озвалась до нього тихим, прихильним та улесливим голосом?, та так лагідно, наче щось він для неї насправді значив. Зрадів Молочай: - «Ага, дочекався! Поталанило таки. Яка радість! Тепер мене жодне стерво не вджиґне. І хай тепер та хвойда, та пльоткарка, передеривочка Кропива, наважиться сказати, що я, Молочай, нещасливий…» Щоправда Молочаю було трохи досадно, бо він добре знав, що Шипшина таки любилася з Хмелем… Але він зміг опанувати своє внутрішнє роздратування і дав собі слово ніколи не гнівити і не дорікати Шипшині за минуле.
І знову Життя, якщо й не завирувало вихилясом, а все ж і не стояло на місці. А коли Життя не стояло на місці, то мали ж відбуватись і якісь переміни?! І вони дійсно відбувались! Та ще й які!!
Після того, як Верба відсвадьбувала дружкою на весіллі у Черемхи з Осокором, то добре засвоїла деякі секрети з непридуманого дорослого життя. А саме: - Черемха повідала їй непересічні зашпори буття. Мовляв, у житті, воно так:, -«або всі, або нікого… Поки хтось біля тебе товчеться, або в’ється, як оце, до прикладу, Хміль біля тебе, то й інші з сватами пнуться, а як нікого немає поруч, то й виглядати тих старостів марно. Це істина!», - переконливо доводила Черемха, - «…ще й яка істина! Це істина у першому читанні, - чула? - Я, Вербиченько, це дуже добре знаю…». Верба це не просто зрозуміла, а «зарубила» таку корисну істину у себе на самій сокровенній потаємній гіллячці і не на жарт замислилась над своїм майбуттям. Отож, щодо Хмеля, то вона, Верба, його і не підпускала занадто близько, але й не гнала. А ще ж ті пісні!.. Так могла співати тільки Вона. І така примхлива утаємничена поведінка Верби розцінювалася Хмелем нічим іншим, як попередшлюбною грою, яка ще більше підкидувала Хмеля у думці, що Його - Йому і буде. Та не так сталося, як марилося. І скінчило се якось враз, миттєво, дуже несподівано та й навіть трагічно щодо закоханого Хмеля. Молода Верба побралася з кремезним красенем Ясенем, а Хміль був пошитий у дурні, і як то кажуть у людському непридуманому житті, лишився при кепських пікових інтересах. «Отакої!, отак у нас!…» - болісно проревів спантеличений Хміль. Така подія, яка здавалася йому нічим іншим, як зрадою, вкрай підкосила і без того вже зморене його самопочуття. Якось уночі, Хворий, змарнілий, він приплентався до Шипшини. Приплазував… Дивно, але скоїлось це саме тоді, коли Шипшина вже й не сподівалась, вже й не чекала на нього… Але, яке щастя! –Вона зраділа йому нечувано, кинулась шкодувати та пригортати Хмеля, а він, вкрай розчулений і зраділий, хряпнувся їй на груди і зовсім не по-чоловічому розпустив нюні.
«А хіба я цього не знала?!… не передбачала!?» - обіймаючи Хмеля, тішилась думкою Шипшина, - «Ага», - неприховано раділа вона, - «отак тобі, дурко-молодко, і треба, отак! будеш знати, як чужих чоловік зваблювати. Тебе кинув, а до мене повернув. Моє мені і буде»- з такою щемко - приємною думкою, поглядаючи на свого підтоптаного «легеня», Хмеля, думала Шипшина. І хоча Хміль розтринькав свої чоловічі сили на пережитому негаразді, на цій безплідній коханській трясовиці, і вже не міг бути тим коханцем, яким був колись та вдовольняти
Шипшинини примхи, але то було, як би сказали в людському непридуманому Житті, «поза кадром», - того ніхто відав, головне, що Він поруч, а все інше вже не мало для неї найменшого значення. І зовсім не вважала вона за потрібне щось там пояснювати Молочаю, отому вже, геть, маразматичному дурню, лишень гримнула на нього і наче косою, «відбрила» його з свого життя. Молочай тяжко переживав таку зраду, таку наругу. Невдовзі, його, зануреного журбою, скрутило непоправною хворобою і він усох. Але Шипшина вже тим не переймалася, і не мучило її якесь там сумління, про яке базікають люди в своєму непридуманому Житті. Смерть Молочаю її зовсім не стосувалася, навіть на вагу макового зерня. Біля неї був її Хміль. І доглядала вона його, свого коханчика, до краю літ. Бо й навіть на тому краю літ, був він для неї тим же розкішним, розлогим та вгодованим її пестощами та безмірною любов’ю, Хмелем.
Калина ще довго не відходила від свого безмірного жалю. Все ще плакала та страждала. Сама не знала за чим. Чи то за Терном, а чи за своїм пекучим невдалим життям. «На те вона й Калина», - думала вона, - «щоби бути їй не дуже то щасливою». Така її Доля, - думалось їй, щиро вважаючи, що так завжди і має бути, бо саме так про неї складено, виспівано і відплакано в Піснях. А хто наважиться суперечити Пісні? Ніхто, бо то Пісня.
Не відразу помітила Калина, як пильно і закохано поглядає на неї парубочий сусідчик Клен. А коли й помітила, то байдуже і сором’язливо вернула очі в хтозна-куди і навіщо. А він і не вимагав від неї нічого. Що то значить толерантність?! Ну чому ніколи не був таким шляхетним її Терен?, Чому??? «Тому що не вродився Кленом…» - підказувала Калині її внутрішня думка. Пройде багато часу, і тільки відтоді, вона несміло і завдячливо прийме як дар Долі його опіку над нею. Як у справжньому, а зовсім не придуманому Житті, йшли Дощі, гримали Громи, лютились Хуртовини та Завірюхи, але він, Клен, завжди був поруч. І чим сильнішим був Вітер, чим настирливішою та впертою була Буря, тим гнучкішим намагався бути люблячий шляхетний Клен, оберігаючи і затуляючи Калину своїм крислатим наметом. А коли щедрились на добру годинку, ні, він їй зовсім не докучав, бо вродився КЛЕНОМ…
Подих легкого Вітерцю доносив до Неї Його Пісню. Ніжну Пісню про Любов, як у справжньому, непридуманому Житті.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА,
Мурманськ.
Травень 2008 р.
getmanova@list.ru
