Молитва сучасності, коли традиційне стає модним, коли послушництво та вірність набувають незвично нових значень. Епатажність та нестандартність помирають під глибою модної правильності.
«Всім дано бути особистістю, а ви спробуйте стати масою» – ось новий салоган сьогодення і зокрема тих людей, що роками здобували незалежність подалі від батьківських домівок, пісень «Руки вверх» та сторінок Паола Коельйо. Вони читали Маркеса та Ніцше, захоплювалися Звуками природи на магнітній плівці й засинали під Чапліна.
Вони роками будували свою особистість, не таку, як в інших, в єдиному екземплярі самотності і возвеличенні лише власних позицій та переконань. І від шуму на будівельному майданчику вони роками не чули зовнішній світ і не бачили його за свіжо зведеними мурами. Ці новоспечені «особистості», підіймаючи голови до неба, прагнули досягти його своєю драбиною єдиності, унікальності, неповторності. Але чим вищою була ця драбина, тим вище ставало до неба, і кожен з цих будівельників особистості звалювався зі свого піднебесся на м’яку подушку життя.
Магазини з однаковим одягом, однакова робота, однакові чоловіки та однойменні почуття навалювалися на них, мов хвиля ніжного пір’я з ангельських крил. І щоб вже збудована особистість не завалила їх своїми крихкими стінами, вони підносили їй цю однаковість, як унікальність буття. Бо різними бути легко, а вирізнятися серед однакових – не дуже.
Однак кардинальність, властиву цим «особистостям», роками сліпої самотності, не можливо стримати, і щоб не так страждати від власної простоти, особистості перетворюють тисячолітні канони буття у щойно винайдені механізми та теорії, причому їх власні. І так само, всі, хто думає по-іншому, ніколи не будуть почуті ними, і не будуть побачені їх вчинки, досягнення, бо все, що створено іншими, привласнюється «особистостями» беззаперечно.
Ті, що годину тому відкидали усі можливі поняття стосунків, любові і беззмістовності життя, в цю мить їздять до колись покинутих батьків за грошима та обіймами, закохуються в новоспечених програмерів чи менеджерів, і стверджують, що смисл життя в дітях. Вони ладні нехтувати кожною неодруженою подругою, ростом кар’єри, мріями та Чапліном, аби прославляти повернення до палеоліту чи ще далі. І щоразу бити себе в груди, що саме так із найперших митей зароджувалася їхня особистість.
Це як самотня, натомлена феміністка з легкістю перетворюється в домогосподарку і любить себе сто кілограмовою, а чоловіка неголеного, дітей розбещених, а їжу дешеву. Вона теж колись будувала свою особистість і звалилася з її висот у просту буденність, називаючи це життям. І ці «особистості» намагаються проповідувати таке життя нам, хоча вони і поняття не мають, як воно, жити!
