Я – дитя війни.
Хоч Друга світова пройшла повз мене, навіть не поглянувши в мій бік, але я – дитя війни. Хоч холодна війна мені по цимбалах, але я – дитя війни…
Чому?
Цікаво й самому.
Так казала моя мати:
- Ти, сину, як не крути, як не верти – дитя війни. Твій батько – військовий. Він виконував інтернаціональний борг в Афганістані. А ти – дитя війни.
Я довго думав: «Адже я дитя своїх батьків. Чому мати називає мене дитям війни? Чим я не такий, як всі? Чим я провинився?»
Питаю у напівп’яного батька, котрий тільки причвалигав з генделика, чому матір зве мене дитям війни. Батько відповіда:
- А-а-а, грець з тобою. Не знаю я… Йди спати… - а сам кидає напівживе тіло на диван та починає заспівувати серенаду… Романтичну пісню під назвою «Храп»…
Йду до бабусі. Вона уже сім років лежить на ліжку… Її тіло відмовилося слухати наказів господаря, коли дізналася, що сина, начебто, було вбито під час однієї перестрілки з талібами в горах… Нерви не витримали й… Колись вродлива, струнка жіночка перетворилася на посивілу бабку, котра доживала свій вік прикута до ліжка…
Дивлячись на її зблідле, від нестачі свіжого повітря, я розумію, що я – дитя війни, а бабуся – її жертва. Жертва, котра не очікувала такого жорстокого покарання…
Жертва, котра вперше і, мабуть, востаннє наступила на міну…
- Бабусю, - ніжно притулившись до холодних рук лежачої принцеси, запитав я. – а чому мати називає мене дитям війни?
Вперше за своє коротке семирічне життя, я побачив на обличчі бабусі посмішку… Проте не посмішку щастя… Її посмішка нагадувала суміш чогось болючого, неприємного, бувалого…
- Сашунь… - її очі враз налилися росинками… - Коли виростеш – зрозумієш. Всі ми – діти війни. Тільки от у кожного ця війна різна…
- А я дитя якої війни? – не можу стерпіти я.
- Жорстокої… - відказала бабця й важко відвернула голову в інший бік.
Дивно… - подумав я й побіг геть…
Сьогодні мені тридцять… Здається, півжиття позаду… Здається, я повинен уже зрозуміти всі секрети життя, котрим давлюся щодня… Здається, що й не складно все це…
Але…
Чому я й досі не розумію слів матері? Чому вона називала мене дитям війни?
Адже я нормальний… Я – успішний, самодостатній. Розвинутий, як фізично, так і духовно… То ж чому?..
Розводжу руками.
Але…
Я ж ніколи не задумувався над цим… Я ніколи не думав, чому я – дитя війни. Тільки на мить, чуючи з чужих уст ці слова, я задумувався, але не мав часу прийти до висновку…
Я – дитя війни.
Якої?
Жорстокої…
Згадую слова бабусі… У кожного війна різна…
Обертаюсь навколо себе… Бачу світ, котрий дихаю щодня… Чим він не полігон для військових дій?..
Кожен крок у цьому житті напічканий мінами… Куди не стань, чекає смерть, або смертельне поранення…
Я – сапер… - сам приходжу до висновку. – Щодня мені доводиться деактивувати до сотні мін, котрі чекають на мене на кожному кроці, за кожним рогом…
Аби вижити, я повинен воювати… Воювати так, аби заслужити щастя, вибити потом і кров’ю право жити на цьому, гріхом просякнутому, світі… Я повинен вбивати, відбиватися та прибиватися, аби стати тим, котрому суджено стати батьком війни й породити нове дитя війни…
Так, я – дитя війни… Я її жертва і поширювач…
