Йому подобається нічна тиша, мерехтливі зорі, місяць, що висить на невидимій ниточці і багато-багато спокою, того, що пестить душу і лагідно гладить зранене, обтяжене серце. Рівноваги хоче все тіло, навіть найменша клітинка організму чекає тихої ночі…
Мороз невтомно малює свої шедеври на шибках, які йому нашіптує сурова бабуся зима. Здається, що невидимий, але дуже вправний пензель ось-ось і прилипне до замороженого скла. Але ні, художник мовчки продовжує творити. Десь здалеку, ледь-ледь доноситься гавкання великого пса, що виє через кожне «гав!». На білий сніг падає тінь від старого дуба, що вже ледве дихає на цьому світі.
Він сидить та слухає, як шепоче тиша… Переконавшись, що навколо всі свої, Тарас знімає з обличчя маску, за якою ховаються зелені очі, чарівна посмішка з двома ямочками в щоках і сльози, які так довго чекали волі. Для друзів та колег він міцна і цілеспрямована людина, котра завжди знаходить вихід з будь-якої складної ситуації у житті, ніколи не здається, коли доля кидає йому випробування. В суворих очах завжди є вихід. На такому непорушному обличчі посмішка майже не з’являлась. Його думки та ідеї всі слухали з цілковитою увагою, навіть слово боялися вставити. Ніхто, навіть не здогадувався, що у свої двадцять сім Тарас живе подвійним життям, ніхто крім нічної тиші. Яка слухала його щирі схлипування.
Дорослому хлопцю не вистачало одного – твердого плеча батька, якого він ніколи не бачив. Все в житті йому доводилось здобувати самому: свій перший гвіздок він забив з допомогою сусіда, дядька Петра; траву косив з десяти років під наглядом люблячої матері; першу вудочку зробив йому дідусь. Тата Тарас хотів побачити хоча б на мить.
Коли син трохи підріс, мати розказала, що батько, якого було звати Валентином, покинув їх, але ніколи не казала чому, боялася травмувати вразливе юне серце.
Дитина народилась нормальною, але батько цього не знав, бо, мабуть, і не хотів знати, що має здорового зеленоокого сина. Хлопчина ріс і весь час питав матір про тата, а мати мовчала, обтираючи сльози.
Одного разу Тарасик забігає до хати і зі сльозами питає матір «Мамо, Матусю! Сашко сказав, що батько нас покинув, бо я народився недоношеним і в мене на руках замість п’яти пальців було шість!». «Зовсім ні!» - в сльозах прошепотіла мати. «Це неправда, що сказав сусідський хлопчик, пальців було в тебе, як у всіх!» А далі довге мовчання матері:
«А інше правда, синку…» – прошепотіла потім мати. Хлопець побіг у кукурудзу і довго плакав. Тільки під вечір повернувся додому.
За все дитяче життя йому так не вистачало отчих настанов і міцного плеча, а ще, щоб, якось під осінь, батько взяв його за руку і повів до школи. А Тарасик би підстрибував і радів, що в нього є тато. І Сашкові б сказав, що батько його дуже любить, бо щовечора підкидує руками до гори, а зранку вони ходять ловити коропів. А під вечір коли трохи стемніє приходить з роботи і приносить йому улюблені цукерки, а матері на іменини червону троянду. Хай би накричав, чи смикнув за вухо, але все одно, він би тата любив і слухався б його в усьому.
Тарас ріс мужнім хлопцем, бо знав, що господарство на ньому і матері треба допомогти, а ще – вчитися. Юнак закінчив школу, університет, відслужив армію, влаштувався на роботу, забрав матір із села до міста. А, коли хтось його питав про батька, він сумно відповідав, що помер від ураження електричному струму.
Син всього добився сам, без батька, якого тільки хотів побачити, щоб подякувати йому за життя. Йому не треба було від нього більше нічого. « Невже йому було так важко просто бути татом?» - часто запитував себе хлопець.
У своєму житті Тарас не боявся ніякої роботи, бувало приходив з університету, одягав чобітки і до - хліву, вичищав усе до блиску, косив удосвіта траву, підгортав картоплю з матір’ю, а ще мив посуд, коли мати хворіла.
Усе, начебто, було добре, але молодість не вічна. Рік за роком хлопець мужнів, а мати старіла, хвороба, що так довго мучила материнське серце, яке жило і билось до останнього для свого сина. А цього року мати померла. Її останні слова були благанням: « Синочку будь ласка, знайди собі половинку, не живи один, бо життя в самотності нестерпне!».
...Молода дружина носила під серцем дитину, яка мала скоро народитися. Майбутній батько був сумний, він чомусь так і не навчився посміхатися, бо не знав, як це бути батьком, але вірив, що зможе ним бути.
