Сон набридливим восьминогом чіпляється до задзеркалля ока. Кофеїн напару з алкоголем ще стримують його натиск, але щупальці все тягнуться, аби запечатати повіки нездійсненними видіннями. Так мало часу лишається, а так багато хочеться сказати. Ні, не те. Не сказати – говорити, до болю в пальцях і запаморочення в голові. Говорити, щоб не з»їхати з глузду від тих-таки не здІйснених і просто нездійснЕнних бажань, які щоночі навідуються у сни.
Знаєте, як буває, коли – прокинувшись – хочеться битися головою об стіну і гризти подушку? Коли все твоє лузерство гидким липким клубком застрягає в горлі і ти думаєш про те, що могло би статися але ніколи (чуєте – ніколи!) з тобою вже не трапиться, бо загублено сторінок так з тисячу тому. Чотири настінні календарі опали пожовклим листям, а я й досі згадую. Його. Алекса.
Ми не були створені одне для одного. І навіть якби спробували, у нас все одно нічого б не вийшло. Але, ймовірно, ми б зосталися друзями. Не такими, що номінально, а такими, що в вогонь і воду. Натомість загубилися у часопросторі. Він подався - цілком несподівано - засвідчити свою любов Єгові, а я закохалася в Металліку, яку він співав хмільними літніми вечорами, поки не став святенником.
Сам того не знаючи, Алекс був моїм ангелом. Тим, який захищав мене від темряви і не давав схибити. З його іменем на вустах я поверталася майже опівночі до гуртожитка повз юрби піддатих гопів і знала, що зі мною нічого не станеться. Він молився Єгові, а я – йому. Добре, що він так ніколи і не дізнався про це, а то наклав би анафему, чи що там у них, у Свідків, буває…
Один-єдиний танець і однин поцілунок – це все, що у нас було. На випускному ми обпивалися міцним червоним і клялися у вічній любові. Ще через рік ми побачилися востаннє. Тоді ж я і відпустила його зі свого серця. Мій ангел полетів, а я залишилася надто самотньою і беззахисною без нього. І наробила стільки дурниць, що й досі не можу їх виправити. І зроблю, певно, ще стільки ж, бо навряд чи з"явиться в моєму житті інший такий охоронець.
Коли засинає чоловік (він теж любить Металліку, але такий несхожий на Алекса!), я допиваю залишки пива з кофеїном і думаю: якби тоді, чотири роки тому, я б наважилася йому відкритися, чи було б все інакше? Може, може, може…
Я писала тобі вірші і плакала під твої пісні. Я танула від твого голосу і навіть читала твою Біблію. Нарешті я навчилася говорити про тебе так, як і решта наших – без тремтіння голосу і рук. Якщо ти раптом з»явишся в моєму житті, це напевно нічого не змінить. Але, знаєш, таки приходь до мене у сни. Мені досі потрібен ангел.
